ОБЩЕСТВО "ЕВРЕЙСКОЕ НАСЛЕДИЕ "

• Другие выпуски серии препринтов и репринтов ОЕН.
• Сведения об авторе.

Найман А.

ЄВРЕЙСЬКІ ПАРТІЇ ТА ОБ'ЄДНАННЯ У ПОЛIТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ В УКРАЇНI (1917 -1925)

Розділ І

Єврейські організації України на початку ХХ століття

Розділ ІІ

Єврейські партії та об’єднання в УНР

Розділ ІІІ

Єврейські організації України в перші роки радянської влади

Національне відродження в сучасній Україні супроводжується поширенням та переосмисленням національної ідеї, а також теорії і практики націоналізму. Останній, відкинувши пророцтва радянських ідеологів про його кризу та занепад, набуває все більшої ваги у соціально-політичній сфері країниюз. Таким чином, спростовані майже усі підходи до його аналізу, що їх пропонували радянські науковці. Вони абсолютизували негативні сторони націоналізму /відрубність, ксенофобію, шовінізм/, спотворюючи цей феномен, розглядаючи його лише як націонал-екстремізм.

Ліквідація СРСР і утворення незалежної України обумовили початок процесу відродження української культури та культур інших етносів країни. Виникла можливість відійти від стереотипів, що нав’язувались попереднім режимом, і по-новому осмислити хід історичних подій минулого. Більша доступність архівних та інших матеріалів полегшила документальні дослідження діяльності національних організацій, їх взаємин та участі у політичних процесах, що відбувались в Україні.

Війни та революції першої чверті ХХ століття обумовили значні соціально-економічні перетворення у Європі і, зокрема, на території нинішньої України. Серед народів, які її населяли, євреї за своєю чисельністю займали третє місце після українців та росіян. Однак активність єврейських організацій, особливо після лютневої революції 1917 року обумовила їх вплив не тільки на долю євреїв УНР, а й на прийняття державотворчих рішень в Україні. Єврейські організації були одними з найактивніших серед тих, які чинили опір встановленню тут тоталітарного режиму.

На початку ХХ століття в тій частині України, яка входила до складу Російської імперії, жило близько 1,6 млн. євреїв. З них лише 29,3% належали до активного самодіяльного населення. Чимало євреїв не могли знайти собі роботу, оскільки їх права були обмежені дискримінаційним законодавством імперії. Євреям забороняли жити у селах та за межами смуги осілості, а також мати там нерухомість. Смуга осілості охоплювала в Україні Київську (без Києва), Волинську, Катеринославську, Подільську, Полтавську, Таврійську (без Ялти), Херсонську та Чернігівську губернії.

Лише деяким євреям дозволялось жити за межами смуги осілості. До них належали купці 1 та ІІ гільдій, особи з вищою освітою, помічники аптекарів, окремі групи ремісників та деякі інші. Проте щодо них теж існували різні штучні обмеження. Купці 1 та ІІ гільдій мали право жити поза смугою осілості ліше після п'яти років перебування у цьому стані. У разі смерті купця, його сім'я зберігала право на проживання тільки за умови сплати внесків у гільдію. Такого права позбавлялись удовиці та дорослі діти ремісників. Євреї сплачувалі додаткові податки при купівлі м'яса, запалюванні суботніх свічок тощо.

При зарахуванні євреїв до вищих учбових закладів була встановлена десятипроцентна норма в смузі осілості, п'ятипроцентна - поза смугою, трипроцентна у Москві та С.-Петербурзі. Ця норма була значно меншою ніж частка євреїв у містах. Наприклад, у містечках смуги осілості євреї часто становили більше половини їх населення.

Крім численних всеросійських заборон, існували місцеві обмеження, тлумачення яких залежало цілком від чиновників і було для них неабияким джерелом отримання хабарів.

Переважна більшість євреїв жила у містечках, де не було промисловості. Оскільки у цих містечках ринок був обмеженим і товарів вироблялось мало, євреї займались переважно у сфері обміну товарів між містами та селами. Чисельність євреїв, зайнятих в усіх видах торгівлі та кредиту, складала у різних губерніях від 31 до 40 процентів єврейського самодіяльного населення. Від 21 до 40 процентів були зайняті у промисловості та ремісничому виробництві. Ще від 7 до 14 процентів євреїв було зайнято на тимчасових роботах та у обслузі. До 4 процентів працювали у сільському господарстві. Навіть у смузі осілості євреям забороняли займати чимало посад на державній службі /пошта, телеграф, і т.і./. Більше третини євреїв, які займались торгівлею, не мали навіть приказчиків або інших помічників. Переважна більшість заможніших мала по одному-двох приказчиків або використовувала працю членів сімей. В такому ж становищі були і ремісники

Лише близько двох процентів євреїв жили за рахунок батьків чи родичів або доходів від капіталовкладень. Серед багатих єврейських родин України булі такі як Бродські, чиї заводи виробляли близько четвертої частини цукру імперії. Інший відомий підприємець Д.Марголін був серед фундаторів системи водного та міського транспорту Києва. В цьому ряду можна назвати ще декілька прізвищ.

Євреї імперії були не тільки дискриміновані, а й постійно могли стати жертвою погромників. Перша хвиля погромів прокотилась по смузі осілості у 1881-1882 роках, а друга охопила більше шестисот населених пунктів України у жовтні 1905 року. Десятки тисяч євреїв були вбиті, покалічені, пограбовані. Сотні тисяч вдались до еміграції.

Нові антиєврейські акції були запроваджені після початку першої світової війни. Реакційні військові намагались перекласти на "внутрішнього ворога" провину за поразки на фронтах. Поширювались чутки, що євреї переправляють німцям золото та подають сигнали ворогу, підпалюючи для цього навіть власні будинки. Департамент поліції розіслав циркуляри, у яких стверджувалось, що євреї приховують дрібну монету для підриву довіри до російського карбованця. Ці та інші вигадки використовувались як привід для виселення євреїв з районів, наближених до військових дій.

Антиєврейська політика імперії зробила євреїв ворогами самодержавства. Гофмейстер імператорського двору сенатор Турау, який займався розслідуванням обставин київського погрому 1905 року, засвідчував невдоволення євреїв дискримінаційними щодо них законами імперії. Не маючи можливості отримати освіту на батьківщині, молоді євреї виїздили за кордон для навчання, де потрапляли під вплив місцевих радикалів та російської революційної еміграції. Додому багато з них повертались переконаними революціонерами, вступали до відповідних організацій і залучали до них однолітків - євреїв та неєвреїв.

Сенатор відзначив лише деякі причини активної участі євреїв у радикальних рухах. Це відбувалось не тільки тому, що більшості євреїв доводилось терпіти соціальний, національний та релігійний гніт. Їх особливо гнітила дискримінація при вступі до учбових закладів тому, що потяг до навчання був започаткований багатовіковою єврейською традицією і посилений стереотипами міського життя, де престиж освіти значно вищий, ніж у селі. Крім того, освіта давала можливість вийти за межі смуги осілості. Нерідко освіта була єдиним засобом подолати обмеження, що обумовлювали жалюгідне існування більшості євреїв імперії. Багато єврейських сімей голодували, щоб хоч хтось з дітей міг вчитись.

Усі ці фактори не тільки зумовлювали залучення багатьох євреїв до політичних організацій, а й спричиняли їх участь у керівництві партійними осередками. За деякими підрахунками, євреї складали від чверті до третини організаційного шару усіх революційних партій. Вони не були однодумцями у питаннях теорії, стратегії і тактики боротьби, мали різні уявлення щодо її мети взагалі та про вирішення єврейського питання зокрема. Розглянемо напрямки діяльності основних єврейських організацій в Україні.

Однією з найвпливовіших єврейських партій в Україні був Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії /Бунд/, створений у 1897 році у Вільно. Бунд проголосив своєю метою ліквідацію єврейського безправ'я, створення літератури на ідиш та захист інтересів єврейських робітників. У 1903 році організації Бунду діяли у Одесі, Київській, Чернігівській, Подільській та Полтавській губерніях. Бунд мав численні видання на ідиш, російською і польською мовами. Його центральними органами були: “Арбейтер Штіме” (“Голос робітника”, видавався нелегально у Росії) та “Ідишер Арбейтер” (“Єврейський робітник”, видавався у Женеві закордонним комітетом Бунду). Бунд обстоював виключення з компетенції держави та органів місцевого самоврядування функцій, пов'язаних з питаннями освіти і культури, передачу їх нації, тобто особливим установам, місцевим та центральним, що обираються її членами.

Бундівські осередки співробітничали з організаціями РСДРП, а інколи діяли у їх складі. Це продовжувалось і після виходу Бунду з партії на її ІІ з'їзді. Зокрема вони разом готувались до святкування 1 травня у Бердичеві, Києві, Миколаєві, Житомирі, Одесі, Полтаві та Чернігові. Разом вони створювали також загони самозахисту для протидії погромникам у 1905 році. У 1906 році на VI (об’єднавчому) з’їзді РСДРП Бунд знову увійшов до складу цієї партії, де перебував до 1912 року, коли на VI (Празькій) конференції був виключений з партії. Бунд сприяв роботі літературних та музично-драматичних гуртків, вечірніх курсів, поєднуючи це з нелегальною діяльністю.

Громадсько-політічний рух Поалей Ціон /Трудящі Сіону/, який поєднував політичний сіонізм з соціалістичною спрямованістю, діяв у складі Всесвітньої сіоністської організації /ВСО/, створеної у 1897 році у Базелі. З перших своїх кроків рух Поалей Ціон (ПЦ) наштовхнувся на протидію офіційних кіл ВСО. Перша організація ПЦ виникла у Катеринославі у 1900 році. 1901-1902 роки такі організації виникли у Двінську, Вільні, Одесі, Варшаві та інших містах.

Спільні ідейні засади груп ПЦ базувались на концепції, за якою єврейські трударі, соціальний статус яких руйнується капіталістичною діяльністю та економічним антисемітизмом, не маючи можливості працювати на великих підприємствах, змушені емігрувати, що обумовлює необхідність концентрації євреїв на певній території. Саме тому ідеологи ПЦ вважали, що єврейський пролетаріат, поділяючи долю світового пролетаріату, все ж має особливі специфічні проблеми і вони можуть бути вирішені лише шляхом концентрації євреїв у їх державі. В той же час групи ПЦ мали різні позиції щодо участі у радикальних рухах імперії.

Ідеї ПЦ поширювала літературна група “Відродження”, яка виникла у 1903 році та видавала журнали “Відродження” і “Judische Freiheit”. В Одесі прихильники ПЦ видавали “Сионистскую рабочую хронику”, а в інших містах ідеї ПЦ пропагувались у брошурах та листівках. 1904 року члени ПЦ, що залишались прибічниками палестинізму, на з’їзді у Полтаві об'єднались у Єврейську соціал-демократичну партію Поалей Ціон /ЄСДП ПЦ/. Її ідейним керівником був Б.Борохов. Проект партійної програми, прийнятий у 1906 році, включав вимогу національно-політичної автономії з всеохоплюючою політичною, культурною та фінансовою компетенцією в усіх внутрішніх національних справах. При цьому підкреслювалось, що до реалізації територіальної автономії ніякі національні права у діаспорі не дають рішення єврейського питання. Партія обстоювала пропорційне представництво в законодавчих, адміністративних та судових органах.

1909 року ЄСДП ПЦ вийшла з ВСО. Ліві угрупування ПЦ на чолі з Бороховим обстоювали необхідність спрямування всіх сил на організацію класової боротьби в інтересах єврейського пролетаріату і відмовлялись брати участь у роботі ВСО. Праві організації ПЦ підтримували діяльність ВСО по колонізації Палестини.

Соціалістична єврейська робітнича партія /СЄРП/ була створена у Києві на конференції національно-демократичної групи єврейської інтелігенції “Відродження” у вересні 1905 року. Вона виступала з вимогою культурно-національної автономії та створення "сейму", що представляв би єврейський народ, з окремими організаціями ПЦ. Партія вважала нереальним створення єврейської держави і пропонувала вирішення єврейського питання у Російській імперії на тих же засадах, що і питання інших народів країни. За концепцією СЄРП Росія мала перетворитись у федеративну державу, щоб кожна нація в ній мала можливість створити свій "сейм", який мав вирішувати усі внутрішні проблеми народу. Ідеологічні засади партії були схожі на есерівські. Серед її керівників міжнародного рівня найвідомішим був Х.Житловський. 1907 року партія мала видавництво “Kampf” у Вільно, де друкувала літературу на ідиш, а російськомовні видання виходили у видавництві “Серп” у Києві.

Прихильники територіалізму з числа поалейціоністів створили Сіоністсько-соціалістичну робітничу партію /ССРП/. Вони виступали за створення єврейської держави на будь-якій теріторії. Ідеологічним натхненником ССРП був Н.Сиркін. Саме він очолив невеличку групу сіоністів-соціалістів, яка вперше заявила про існування такого напрямку у ВСО на її другому конгресі в Базелі у серпні 1898 року. Сиркін вважав, що у галуті /розсіянні/ євреї не можуть нормально пролетарізуватися і вести класову боротьбу. Тому партія обстоювала заснування єврейської держави, де буде з самого початку створене народне господарство, в якому євреї могли б домінувати. Тількі там єврейські маси зможуть брати участь у нормальних економічних процесах і побудові справедливого суспільства. У резолюції першого з’їзду партії, який відбувся у квітні 1906 року, зазначалось, що “національна автономія у формі політичного сейму - це реакційна загроза відомих прошарків єврейської буржуазії, які... відчувають, що сила антисемітської реакції досить значна, щоб вони могли зайняти підходяще місце у громадсько-політичному житті країни, тому намагаються за допомогою сейму створити собі політичну трибуну для своїх буржуазно-асиміляторських та реакційно-націоналістичних цілей...” Характеризуючи діяльність Бунду, автори резолюції стверджували, що він заважає подальшому розвиткові єврейського пролетаріату, його визволенню від класвого та національного гніту.

Сіоністський релігійний рух Мізрахі (скорочено від "Мерказ рухані" - "Духовний центр") був започаткований у 1902 році у Вільні як релігійна фракція ВСО. Мізрахі об’єднував віруючих сіоністів і ставив своїм завданням вирішення питань, пов’язаних “з розвитком та заселенням Ерец-Ісраель”. Соціал-демократів приймати до Мізрахі заборонялось. Її відділення були зобов’язані виконувати рішення конгресів ВСО та вказівки її окружних уповноважених. У 1903 році Мізрахі мало сотні відділень у смузі осілості та Галичині. У 1912 році частина членів Мізрахі вийшла з ВСО і створила незалежну політичну організацію Агудат Ісраель з центром у Палестині.

Ліберальне крило ВСО, яке стояло осторонь соціалістичних та релігійних сіоністських течій, отримало назву загальних /альгемайне/ сіоністів /ЗС/. Вони обстоювали поширення ідей сіонізму у діаспорі, забезпечення прав євреїв у Палестині та надання фінансової підтримкі її колонізації. Групи ЗС не створили єдиної організації та спільної програми. Тому їх представництво на сіоністських конгресах весь час зменшувалось.

Організація “Цеірей Ціон” (“Молодь Сіону”) була створена на конференції у Відні в серпні 1913 року. Вона об’єднувала “соціалістів”, більш правих “трудовиків” та “демократів”. Перші дві групи діяли під впливом однойменних російських партій та виступали за федеративний принцип робудови ВСО. “Демократи” виступали за залучення широких мас євреїв до релізації сіоністських ідеалів, вважаючи, що ідеї соціалізму можуть стати на перешкоді сіонізації євреїв. Цеірей Ціон прагнула створення у Палестині автономного політичного центру та організації навкруги нього значної кількості національно-політичних автономій євреїв діаспори.

Організацію студентів-сіоністів “Гехавер” (“Товариш”) створила єврейська молодь Російської імперії, яка не мала можливість отримати вищу освіту на батьківщині і мусила виїздити до Західної Європи. Основи цієї організації були започатковані під час Х сіоністського конгресу у 1911 році. Однак назва “Гехавер” з’явилась на Другій конференції організації у 1912 році. Перша конфереція Гехавера у Росії відбулась у 1915 році у Москві. Центр організації був у Петербурзі. Гехавер займався не тільки сіоністською діяльністю, а й допомагав бідним студентам, організовував каси взаємодопомоги, літературні гуртки тощо.

Крім політичних партій у єврейському середовищі діяли міські общини, релігійні організації та культурно-просвітницькі товариства. Товариство для поширення просвіти між євреями у Росії /ТПЄ/, створене у 1860 році, на початку ХХ століття заснувало відділення у Одесі, Києві та інших містах. Воно займалось організацією шкільної освіти, підготовкою вчителів, єврейськими бібліотеками, історичними дослідженнями та виданнями.

Товариство єврейської народної музики /ТЄНМ/ було засноване у 1908 році. Через п'ять років його відділення відкрились у Харкові, Симферополі, Одесі. Члени товариства збирали народні пісні, організовували музичні вечори, видання і т.і.

У 1915 році був створений Єврейський комітет допомоги жертвам війни /ЄКНДО/. Він допомагав не тільки жертвам самої війни, а й євреям-біженцям та виселеним "з міркувань безпеки". ЄКНДО надавали допомогу ТПЄ, Товариство ремісничої праці /ТРП/, Єврейське колонізаційне товариство, Джойнт, єврейські общини різних країн і т.і. ЄКНДО допомагав біженцям оселятись на нових місцях, забезпечував їх харчування і одягом, надавав медичну допомогу, допомагав знайти роботу, пройти перекваліфікацію і т.і.

ТРП було створене у 1880 році для заохочення євреїв до кваліфікованої ремісничої та сільськогосподарської праці. Проте до 1905 року ТРП діяло лише як Тимчасовий комітет, але у 1906 році воно отримало легальний статус. Після першої світової війни ТРП стала всесвітньою організацією.

У 1905 році була заснована Спілка для досягнення рівноправ'я євреїв у Росії. Керівники спілки вважали своїм основним завданням організацію цілеспрямованого впливу на громадську думку країни. Після погромів Спілка прийняла рішення про скликання Всеросійських єврейських Національних Зборів, які мали б виступити від усього народу і очолити боротьбу за рівноправ'я.

Адміністрація Російської імперії уважно стежила за діяльністю єврейських політичних партій та об’єднань. Докладні огляди Департамету поліції складались на основі повідомлень місцевих охоронних відділень, губернських адміністрацій, агентурних донесень, відомостей з перлюстрованих листів, партійних видань та свідчень заарештованих членів єврейських організацій.

Чиновники департаменту поліції не дуже цікавились релігійними організаціями і, зокрема, Мізрахі. Незначний інтерес вони виявляли до "Спілки для досягнення рівноправ'я євреїв у Росії". Найбільшу увагу поліція виявляла до Бунду та різних течій політичного сіонізму. Поліцейська адміністрація була добре обізнана у справах єврейськіх політичних партій. Керівництво МВС Росії сподівалось використати сіоністський рух для відвернення єврейської молоді від участі у революційних організаціях і трасформувати її невдоволення соціальною дискримінацією у діяльність за межами імперії.

Проте і організації, що сприяли еміграції євреїв, діяли під суворим контролем, а в разі допущення ними якихось порушень органи вдади не зупинялись перед застосуванням суворих заходів. Так було із створеним в січні 1907 року “Одеським Єврейським Теріторіалістсько-еміграційним Товариством”, яке ставило своєю метою вивчення умов еміграції та поселення євреїв у країнах за межами Європи та поширення цієї інформації серед євреїв, зокрема для створення автономних землеробських промислових колоній за межами Європи. Товариство було ліквідоване у березні 1910 року згідно розпорядження одеського градоначальника за збір пожертвувань та членських внесків без особливого на це дозволу.

Бунд у Російській імперії був заборонений, а щодо сіоністських організацій губернська адміністрація не отримувала чітких вказівок. У лютому 1901 року харківський генерал-губернатор Фултон у запиті до міністра внутрішніх справ цікавився наскільки сіоністський рух відповідає планам уряду і яким має бути ставлення до нього місцевої адміністрації. За місяць до цього одеський градоначальник у донесенні до Департаменту поліції досить позитивно оцінював діяльність сіоністських гуртків: "В сионизме нет борьбы классов...напротив, обнаруживаеться стремление объединить для осуществления целей все классы еврейского населения... Занимая много еврейских умов, в том числе среди молодежи, сионизм служит весьма серьезным противовесом сильно распространенным между евреями разрушительным учениям анархизма и социализма".

Одеський градоначальник з дозволу жандармського управління визнав "возможным не подвергать преследованиям одесское сионистское общество". Тим більше, що переслідування примусили б їх вдатися до конспірації і це ускладнило б нагляд за ними. З цією думкою погодився і товариш міністра внутрішніх справ, запропонувавши обмежитись таємним наглядом. Проте з інших місць повідомлення про діяльність сіоністів мали досить тривожний для властей характер.

У жовтні 1901 року Департамент поліції надіслав розпорядження одеському градоначальнику: "Впредь до разрешения вопроса об отношении правительства к сионистстскому сообществу и издания правительственной инструкции для административно-полицейских органов предъявление сионистам официальных обвинений с целью правительственного контроля за их деятельностью представляется неудобным, посему впредь до официальных рапоряжений высшего правительства местной администрации следует ограничиться наблюдением за деятельностью сионистских организаций."

У червні 1903 року російський міністр внутрішніх справ Плеве підписав розпорядження N6142, де зазначав, що сіоністські організації, "поставив себе первоначально целью содействие переселению евреев в Палестину..., ныне осуществление этой мысли отодвинули в область далекого будущего и направили свою деятельность на развитие и укрепление национальной еврейской идеи". Тому міністр наказував: "Пропаганда идеи сионизма в публичных местах и на собраниях общественного характера должна быть воспрещена."

Ця заборона спонукала президента ВСО Т.Герцля, який кілька разів марно намагався зустрітись з царем Миколою ІІ, домогтися зустрічі з Плеве. Герль був прийнятий ним у серпні 1903 року. Викладаючи своє ставлення до сіонізму, міністр зазначав: “Ваше сионистское движение поначалу было для нас приемлемо - пока работало на поощрение эмиграции...Однако со времени конгресса в Минске мы наблюдаем большие перемены. О палестинском сионизме говорят меньше, нежели о культуре, организации и еврейском национализме. Нам это не желательно”.

Результатом цієї зустрічі був лист Плеве Герцлю, який може розглядатись як офіційна урядова заява. Міністр запевнив, що в разі повернення російських сіоністів до еміграційної діяльності, російський уряд готовий надати ВСО підтримку, яка “может быть облечена в форму заступничества за сионистских уполномоченных перед оттоманским правительством, облегчения работы эмиграционных обществ, а также поддержки их нужд, разумеется не из государственных средств, а из налогов, взыскиваемых с евреев”. Плеве не змінив своєї політики, спрямованої на протидію єврейському рухові у країні, але обіцяв сприяти єврейській еміграції. Після повернення з Росії Герцль, виступаючи на VІ конгресі ВСО, назвав лист Плеве могутньою підтримкою.

Погроми 1903-1905 років спричинили посилення участі євреїв у політичних рухах. Сіоністські організації не могли лишатись осторонь цього процесу. Департамент поліції, аналізуючи Гельсінгфорську програму, прийняту на ІІІ з'їзді сіоністів у 1906 році, дійшов висновку, що "русский сионизм сбросил с себя индифферентное отношение к политическим запросам и проблемам...санкционирует естественное присоединение сионистких масс к освободительному движению территориальных народностей России".

Сподівання властей, що сіоністські організації обмежаться підготовкою і проведенням еміграції євреїв з імперії не виправдались. У зростаючій еміграції євреїв з імперії внаслідок погромів та інших антисемітських акцій виїзд з сіоністських міркувань був дуже незначним. В одному з перлюстрованих у 1904 році поліцією листів зазначалось: "Сионизм в Киеве, как и повсюду почти в настоящее время, переживает кризис. Старое здание официального сионизма трещит по швам и скоро, вероятно, совсем разрушится. А мы, молодые сионисты, смотрим на это зрелище полного крушения, полного банкротства старого сионизма с удовольствием, хотя и не без грусти. С грустью потому, что все-таки на этом сионизме мы воспитались, этот же сионизм натолкнул нас на истинный путь, вернул нас к еврейству...Но теперь дорогу мы знаем, и не узенькую, окольную, а прямую, широкую и свободную...Бороться с капиталистическим гнетом и самодержаевием мы должны не как русские, а как евреи..."

Cенат 1 липня 1907 року затвердив заборону усіх сіоністських організацій імперії.

У роки першої світової війни російське самодержавство було схильне змінити своє ставлення до сіонізму, використавши його для реалізації зовнішньополітичних цілей. Але цей проект здійснити не вдалося.

На відміну від Бунду та сіоністських організцій ЄКНДО був офіційно визнаний адміністрацією імперії, яка навіть надавала йому підтримку. Його співробітникам та представникам надавались офіційні повноваження. Комітет підтримував контакти з Всеросійською спілкою міст та земств. ЄКНДО продовжував свою діяльність і після лютневої революції 1917 року хоч її масштаби були зменшені. У роки громадянської війни головну роль у комітеті відігравало його київське відділення /КНДЄ/.

Під час громадянської війни продовжувало свою діяльність і ТРП, яке разом з іншими єврейськими організаціями надавало допомогу тим хто постраждав від погромів. На початку 1917 року, в школах, на денних і вечірніх курсах, що фінансувались ТПЄ, вчилось близько 25 тисяч дітей.

Реакція єврейських організацій України на повалення царату принципово не відрізнялась від ставлення єврейських організацій Росії до революційних змін у країні. Скасування релігійного і національного гніту, поліцейських переслідувань відкривали перед єврейськими спілками нові можливості. Але наміри щодо використання цих можливостей у них були різні.

В березні 1917 року в Києві виник “Громадський комітет”, який через кілька днів був перетворений у “Раду об’єднаних громадських організацій”. В Києві, Харкові, Одесі та іншіх містах утворились ради робітничих депутатів.

4(17) березня представники українських громадських організацій створили в Києві Центральну Раду, яка висунула вимогу запровадження української мови в учбових закладах та державних установах. В Києві роззброїли поліцію, усунули від влади губернатора та демонтували пам’ятник Столипіну.

В багатьох містах легалізувались соціалістичні партії, як українські так і загально-російського характеру.

Представники громадських організацій увійшли до складу Київської міської думи. В Києві пройшов з’їзд українських “автономістів-федералістів”, які створили партію соціалістів-федералістів..

Об’єднана нарада представників рад робітничих депутатів та промисловців Донбасу виступила з вимогою введення 8-годинного робочого дня.

Установчий з’їзд партії українських есерів, який пройшов у квітні в Києві, висловився за умовну підттримку Тимчасового уряду, негайну національно-територіальну автономію України та скликання установчих зборів. Ці вимоги підтримала конференція Української соціал-демократичної робітничої партії в Києві, учасники якої обстоювали оприлюднення таємних царських угод, мир без анексій та контрибуцій, допускали створення федеративної Російської демократичної республіки.

Всеукраїнська селянська спілка, створена на з’їзді у Києві, виступила за вирішення земельного питання Українським сеймом.

Профспілки створили у Києві своє центральне бюро.

Всеукраїнський Національний Конгрес, який відбувся у квітні 1917 року, пройшов в атмосфері національного піднесення. Майже 1000 його делегатів, які представляли регіони України, одностайно затвердили основні засади політики Центральної Ради, обрали новий її склад на чолі з професором М.Грушевським. Була також ухвалена постанова про "повне забезпечення прав національних меншостей, що живуть в Україні", як одна з головних засад автономії України.

Єврейське населення із захопленням зустріло лютневу революцію. Голова об'єднання єврейських організацій Одеси телеграфував до Києва: "...Шлем братский привет по случаю раскрепощения еврейского народа. Да здравствует великая русская демократия! Да здравствует еврейский народ!"

У телеграмі з Єлісаветграду євреї міста пропонували збирати гроші для допомоги Тимчасовому уряду та забезпечення армії хлібом. Євреї Києва, обурені проявами антисемітизму у Румунії, писали: "Совет объединенных еврейских организаций Киева призывает Временное правительство, высоко держащее идеалы свободы и равенства, путем энергичного дипломатического воздействия принять меры к защите жизни и чести наших братьев румынских евреев."

Загальні збори сіоністів Житомира у телеграмі 26 березня 1917 року гаряче вітали Тимчасовий уряд і висловлювали "готовность всеми силами поддержать Вашу славную борьбу, глубоко веря, что истинная свободная Россия будет страной свободных наций, где и еврейская нация найдет возможность оздоровить условия своей народной жизни на пути к своему новому возрождению".

Тоді ж у березні ЦК сіоністської організації Росії /ЦК СОР/ у зверненні до єврейського народу вітало декларацію Тимчасового уряду, який скасував релігійні і національні обмеження. "Евреи, - зазначалось у зверненні, - как свободные полноправные граждане, примут участие в защите и созидании свободной России." Сіоністські керівники наголошували, що на Заході рівноправ'я євреям було надано за умови їх асиміляції, а в Росії вони визнані народом. Як народу, євреям мусять надати право предстаництва у центральних та місцевих органах влади, право на вільне використання своїх мов в освіті та культурі.

ЦК СОР пропонувало зібрати до установчих зборів єврейський з'їзд, який на основі загальних, рівних, прямих і таємних виборів висловить волю народу до самовизначення та визначіть фоми національного життя, сформулювавши свою позицію до всеросійського форуму. Проте сіоністи вважали, що навіть за умови задоволення національних вимог, проблема всієї єврейської нації не може бути вирішена у діаспорі. Там євреям у будь-якому випадку доведеться пристосовуватись до чужого побуту, чужої культури, чужих законів.

Автори звернення декларували визвольний характер світової війни, вітаючи незалежність Фінляндії та Польщі. Вони вважали, що в новому післявоєнному світі єврейська нація також має отримати свою країну і право будувати нормальне жіття у Палестині. Листівка закликала євреїв об'єднатись для боротьби за вільну російську демократію, організацію національного життя. єднання з євреями всього світу та створення національного центру у Палестині.

На відміну від сіоністів Х конференція Бунду у квітні 1917 року обмежувала свої завдання організацією установ, що мали забезпечувати національно-культурну автономію єврейського життя. Її сфера мала охоплювати всі сторони культурного життя євреїв: школа і просвіта, література і мистецтво, наука і техніка. Бундівці обстоювали секулярний характер усіх культурних закладів, зазначаючи, що релігійні організації мають бути незалежними і захищеними законами держави.

Виступаючи за розвиток культури на ідиш, Бунд вважав необхідним надання права місцевим організаціям мати школи з навчанням не тільки єврейською, а й іншими мовами. Програма Бунду також містила вимогу щодо фінансування установ національно-культурної автономії з державного бюджету та надання цим установам прав, зокрема примусового оподаткування євреїв.

Ідеологи Бунду виступали проти такого розуміння класових проблем на "єврейській вулиці", яке обстоювали марксистські соціалісти. Бундівці вбачали специфіку соціального становища євреїв у переважно дрібному характері єврейської промисловості, що робить класове розшарування нестійким. Хазяї часто стають найманими робітниками і навпаки: євреї-робітники або службовці можуть ставати співвласниками або власниками невеликих підпріємств. Внаслідок цього відносини між капіталістом і робітником у євреїв часом нагадували взаємодію майстра і його помічника, які разом працюють, близькі за умовами життя, психологією тощо.

Керівники Бунду виступали проти радикальних форм класової боротьби у єврейському середовищі, оскільки це може зруйнувати єврейську промисловість і позбавити роботи тисячі найманих робітників.

Бундівці схилялись до мирних методів врегулювання стосунків між працею і капіталом. Усі види страйків вони визнавали лише як крайній засіб, коли всі інші вже вичерпані. На підкріплення цієї позиції наводився приклад західних країн, де, чим краще організований пролетаріат, тим менше страйків.

Ідеологи Бунду пропонували розвивати систему безпартійних профспілок, інших організацій взаємодопомоги та комісій для врегулювання конфліктних ситуацій. Віддаючи приоритет економічним засобам вирішення соціальних проблем, бундівці не відкидали політичних форм діяльності, але вважали необхідним ставити їх в залежність від соціально-економічних."

Пізніше В.Винниченко, згадуючи про перше засідання Малої Ради з представниками національних меншостей, писав, що єврейські партії "прийняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орган і виступали в ньому, як рівні члени його, з рівними правами, політичними і національними."

У серпні 1917 року при розподілі місць між національними меншинами у Центральній Раді єврейські партії отримали: Бунд - 13 місць, об'єднані соціалісти - 13, сіоністи - 13, ЄСДРП ПЦ - 9, Єврейське демократичне об'єднання - 2. Крім того, єврейські партії мали висунути 13 заступників депутатів: Бунд - 4, а інші - по 3.

До Малої Ради увійшли 16 представників єврейських партій та об’єднань. Від ЄСДРП ПЦ - Гольдельман С. та Меньчківський П.; від Бунду - Золотарьов О., Лібер М., Рафес М., та Тьомкін А.; від ОЄСРП - Гутман, Дубинський, Зільберфарб М., Літваков М., Хургін та Шац-Анін М.; сіоністи Сорокін та Сиркін Н., а також Юдін. Пізніше у роботі Малої Ради брали участь також бундівці Ніренберг та Ліпець.

Представник ОЄСРП Моше Зільберфарб був призначений віце-секретарем з єврейських справ. Членом Генерального секретаріату Центральної Ради став керівник Бунду М.Рафес, а членом Верховного суду - лідер територіалістів, юрист і громадський діяч А.Марголін.

Південна окружна конференція Бунду у серпні 1917 року підтримала революційні зміни в Україні, боротьбу широких верств українського народу за демократизацію державного ладу. У рішенні конференції наголошувалось на необхідності правильного вирішення національного і, зокрема єврейського питання в Україні. Для цього було необхідно забезпечити права мов національних меншостей в усіх галузях громадсько-політичного життя, а також права на вільний культурний розвиток у формі національно-культурної автономії.

Учасники конференції застерігали від того, що велика перевага у Центральній Раді селянських партій над робітничими та не досить послідовна політика соціал-демократів можуть спричинити розрив українських та неукраїнських соціалістів. Тому конференція схвалила тактику представників Бунду у Центральній Раді та Генеральному секретаріаті, побудовану на підтримці української соціал-демократії і права на культурно-національну автономію для національних меншин.

Бюро Південно-Західного окружного комітету Єврейської соціал-демократичної робітничої партії 29 червня 1917 року відзначало необхідність:

1. Визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради.

2. Розпочати підготовку документів для розбудови Української держави, для чого:

- скликати Всеукраїнський з'їзд на основі загального, рівного, прямого, таємного, пропорційного виборчого права;

- утворити в Києві комітет з представників Тимчасового уряду, рад робітничих, солдатських депутатів, громадських організацій і політичних партій України для досягнення згоди у національних справах і встановлення часу скликання з'їзду.

Окружний комітет також вважав, що представники національних меншин України мусять утворити національно-автономні установи з відповідними місцевими органами.

Позицію Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії /ОЄСРП/ щодо післяреволюційних змін у країні виклав її представник М.Шац-Анін у виступі на з'їзді народів у вересні 1917 року в Києві. Він обстоював децентралізацію імперії і перебудову її за принципом національно-обласної автономії. Права національних меншин мусять бути захищені законом. Ці права повинні забезпечувати можливість створення національних спілок. Обстоюючи радикальне вирішення єврейської проблеми у світовому масштабі лише через концентрацію єврейських мас на певній території, партія вважала необхідним розбудову в Ураїні екстериторіальної національно-персональної автономії. Вона обумовлювала право на публічне використання рідної мови національної меншини, якщо її чисельність не менша встановленого законом мінімуму.

Єврейські лідери по-різному уявляли собі порядок організації виборів до вищого законодавчого органу. Зокрема, Сиркін, виступаючи 5 серпня 1917 року на першому засіданні VІ сесії Центральної Ради, запропонував обирати представників до вищого законодавчого органу не від партій, а від усього єврейського населення.

15 червня був призначений Генеральний секретаріат, який очолив В.Винниченко. Генеральним секретарем з військових справ став С.Петлюра. Генсек у справах національностей мав три віце-секретаря з російських, єврейських та польських справ.

Зільберфарб повністю порозумівся із своїм польським колегою щодо програм їх діяльності. Вони не мали аналогів у історії Західної Європи і були спрямовані на розбудову громадсько-культурного життя національних меншин України, захист їх національних прав. Зільберфарб розумів, що існуючі проблеми значною мірою ускладнені багаторічною шовіністичною політикою царського уряду і відповідною діяльнісю окремих організацій та видань імперії. Зокрема в Україні цією діяльністю займались видавець газети "Киевлянин" В.Шульгін та ряд чорносотенних організацій.

Позиції українських та єврейських партій з основних державотворчих питань, як правило, співпадали. Так було і в серпні 1917 року на VI сесії при обговоренні "Тимчасової інструкції Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні", що була видана замість "Статуту вищого управління України", ухваленого Центральною Радою 16/29/ липня 1917 року. Інструкція дуже звужувала автономію України, обмежувала територію краю лише п'ятьма губерніями (Київська, Подільська, Волинська, Полтавська та Чернігівська). При її обговоренні єврейські представники мали спільні з українцями позиції. Разом з ними представники ПЦ, Бунду та інших єврейських партій висловлювали протести проти політики Петрограду щодо України. Це мало вигляд маніфестації дружньої співпраці національних рухів обох народів.

У протоколі мандатної комісії була зазначена участь у сесії і представників єврейських партій. Їх чисельність була такою:

Позиції керівників єврейських партій були підтримані їх відділеннями на місцях. Зокрема Білоцерківська організація ОЄСРП, обговоривши результати VI сесії Центральної Ради, схвалила тактику своїх партійців на цьому форумі і вітала Раду, "як міжнародний парламент України" та висловила "тверду віру, що революційна українська демократія підтримає справедливе домагання єврейського народу, домагання національно-персональної автономії".

Єврейські партії разом з українськими пішли на компроміс і проголосували за прийняття інструкції Тимчасового уряду. Цю згоду вітала і південна окружна конференція Бунду.

В червні 1917 року внаслідок злиття ССРП та СЄРП утворилась Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія (ОЄСРП). Її часто називали по першому слову Фарейнігте. Частина членів ССРП та СЄРП, які на увійшли до об’єднання, приєднались до Фолькспартей. Програма ОЄСРП декларувала “єдність єврейського робітничого класу як органічної частини “екстериторіальної” єврейської нації та міжнародного пролетаріату”. Центральним пунктом партійної програми стала “національно-персональна автономія”, яка передбачала єврейське самоврядування не тільки у питаннях культури (“культурно-національна автономія”), а й охоплювала вирішення соціальних та інших питань.

Полтавський комітет ОЄСРП прийняв заяву, зазначивши, що не визнає жодної влади в Україні, крім "Центральної Ради та її Генерального Секретаріату, котрим всі свої сили віддаємо для боротьби проти всяких зазіхань на цю владу, укріплену довір'ям революційного народу". Подібні резолюції приняли Житомирська і Барська організації цієї партії.

Вітаючи створення Генерального секретаріату, Н.Сиркін від фракції сіоністів Центральної Ради застерігав, що "Достоинство наций, живущих на Украине, и моральный авторитет украинского Генерального секретариата будут полностью ограждены тогда, когда к строительству новой свободной жизни на демократических началах будут призваны представители всех наций, которые совместными усилиями создадут прочную основу для сожительства равноправных и полноценных народностей на Украине".

Такої єдності бракувало самим єврейським партіям, боротьба між якими велась не тільки в центрі, а й у провінці. Ця ьротьба значною мірою була обумовлена прагненням мати більше предстаників у Центральній Раді та місцевих общинах. Одеський міський сіоністський комітет видав листівку, у якій виклав свою позицію щодо подальшої діяльності у нових умовах. Вітаючи зміни у державі після лютневої революції, автори листівки закликали брати приклад з народів Литви, України, Білорусії, які почали процес розбудови власних держав. Сіоністи застерігали євреїв від розпорошення по новоутвореним країнам і проголошували мету: “национальное возрождение еврейского народа на его исторической родине”. Вони обстоювали об’єднання євреїв всього світу, утворення єдиної мови і культури.

Прихильники сіоністів переважали у більшості єврейських громад не тільки в центрі, а й на периферії. Зокрема загальні збори євреїв міста Володимирця Волинської губернії, скликані 5 вересня 1917 року міською сіоністською організацією, висловились за представництво у Центральній Раді широких верств єврейського населення України. Існуюче на той час представництво від Бунду та об'єднаних єврейських соціалістів, збори визначили як однобічне, висловивши довіру представникам сіоністів.

Сіоністи міста Ракитного також зібрали євреїв на мітинг, учасники якого одноголосно прийняли текст телеграми протесту проти призначення єврейських представників у органи влади шляхом угод з окремими єврейськими партіями. Телеграма містила вимогу скликати єврейські збори на широких демократичних засадах для висунення єврейських представників у Центральну Раду і Генеральний секретаріат.

Віце-секретар з єврейських справ Зільберфарб, вважаючи одним з найважливіших своїх завдань розбудову єврейської національної автономії в Україні, склав доповідну записку, запропонувавши покласти в основу організації національного життя євреїв інститут общини, який діяв з часів Речі Посполитої. Незважаючи на численні переслідування та утиски, община не тільки не зникла, а увібрала в себе всі форми національного життя, пустивши глибоке коріння в усі сторони діяльності євреїв України. Зільберфарб запропонував створити на демократичних засадах общинні ради, які б взяли на себе управління усіма справами єврейських громад. Він вважав несправедливим подальше існування общин лише за рахунок коробочного збору, тягар якого лягав на найбідніші верстви населення. Записка містила пропозиції щодо демократизації податкової політики у общинах, ліквідації будь-яких форм державного контролю національного життя євреїв, організації єврейської освіти на рівні кращих досягнень світової педагогіки та культури, запровадження закону щодо прав єврейської мови у відповідності з правами інших мов країни.

Перша конференція ОЄСРП у жовтні 1917 року прийняла резолюцію, якою підтримала "українську демократію в її домаганнях автономії України на основі інструкції, затвердженої Тимчасовим урядом". Щодо подальшої розбудови національного життя конференція закликала всі партійні організації підтримати діяльність віце-секретаря з єврейських справ. Її учасники повністю підтримали виступи представників партії у Центральній Раді і запропонували усім партійним організаціям "скликати збори та організовувати лекції про український національний рух, щоб поширити серед єврейських мас гасла і домагання українського руху, а також його принципову позицію у відношенні до національних меншостей."

Позицію ЄСДРП ПЦ щодо українського руху висловив один з її лідерів, , який брав участь у IV з'їзді УСДРП. Його реакція на позицію українських соціал-демократів була однозначною: "Ваша програма є наша програма, як в її політичному, так і в соціалістичному та національному змістові. Ваші завдання і тактику ми сприймаємо цілком. Виходячи з цього, ми стаємо на шлях конкретної спільної праці для утворення єдиної революційної влади на Україні та в боротьбі за українські Установчі збори."

Інші єврейські партії також визнали Центральну Раду вищим органом влади в Україні, виявили бажання з нею співробітничати, висувати своїх представників до її складу. Незважаючи на міжпартійні протиріччя, позиції цих партій щодо влади в Україні були майже тотожні. Винниченко писав: "Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії, поставились розсудливо, а деякі з них навіть прихильно до ідеї української державності. Не маючи самі претензій на національне панування на Україні, розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна зайняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодні, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони прийняли в свою свідомість ідею української державності, як факт, як щось прироне і неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до неї свої власні прагнення і цілком свідомо рішуче й послідовно визнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі."

В той час почав поширюватись халуціанський рух, започаткований організацією Цеірей Ціон (ЦЦ), яка під час революції перетворилась на трудовий соціалістичний сіоністський рух. Члени ЦЦ ініціювали халуціанську діяльність. Перші осередки халуціанців створювали сільськогосподарські хахшари на засадах кооперації чі найманої праці. Єврейські хлопці та дівчата вчились обробляти землю, вирощувати різні культури, займатись тваринництвом, щоб набути професій, необхідних при створенні господарства майбутньої єврейської держави у Палестині. Єврейські сільськогосподарські підприємства були створені під Харковом, у Сквирі, Одесі та інших місцях. Халуціанці працювали не тільки на землі, й у майстернях та на фабриках, де набували ремісничих професій.

Самостійні організації Гехалуцу з’явились після першої конференції предстаників цього руху, що відбулась у Харкові 15-18 січня 1918 року. Організатором конференції виступила палестинська комісія центру народної фракції ЦЦ. Фракція була створена на конференції цієї організації у травні 1917 року. У Харкові створили Всеросійську раду об’єднань Гехалуцу.

Січнева конференція стала місцем зіткнення прибічників “ідеалістичного” та “матеріалістичного” напрямків руху. Мету першого напрямку висловив Еліягу Мунчик, який зазначив, що вона полягає у сполученні загальних (ідеалістичних) цілей сіонізму з особистими інтересами кожного члену руху, що мають відігравати другорядну роль. Член організації мусить пов’язати своє життя з Палестиною і, прибувши до неї після хахшахри, повинен віддати себе у розпорядження організації не менш як на три роки.

Супротивники цієї позиції, зокрема Хаїм Козеровський, вважали, що мета руху - формування особистостей, здатних до фізичної праці у Палестині. Члени Гехалуцу у Палестині, піклуючись про свої власні потреби, діють в інтересах всього народу та беруть участь у формуванні спільноти трудящих у країні.

У своїх рішеннях з’їзд намагався об’єднати обидва підходи, але віддав перевагу першому.

Співробітництво українських та єврейських партій значною мірою було обумовлене тим, що євреї, віками пригноблювані Російською імперією, виявили прихильність Центральній Раді, яка пропонувала їм рівноправ'я не вимагаючи при цьому асиміляції. Єврейські партії щиро підтримали українську революцію, виявляючи готовність взяти активну участь у розбудові нової держави. Євреї не були найчисельнішою нацменшиною в Україні, але їх підтримка української влади була найбільшою з усіх неукраїнських національностей країни. В цьому питанні єврейські партії виступали тоді єдиним блоком, незважаючи на значні протиріччя між єврейськими соціалістами та сіоністсько-клерикальним блоком. Їх позиції були різними майже з усіх питань єврейського життя.

Бунд продовжував залишатись однією з найвпливовіших з єврейських партій в Україні. Чисельність його членів почала швидко зростати після лютого 1917 року. В Україні вони були об'єднані навколо Південного обласного та Київського, Катеринославського і Одеського районних комітетів. У серпні найбільші організації Бунду в Україні були Катеринославська /800 членів/, Одеська /780/, Київська /760/, Харківська /582/, Прилукська /435/, Білоцерківська /350/, Єлісаветградська /300/, Вінницька /250/. Майже половина членів дванадцятитисячного всеросійського Бунду була в Україні.

Бунд разом з іншими єврейськими партіями започаткував розбудову органів єврейського самоврядування на місцях. В липні 1917 року Південний комітет Бунду закликав єврейські організації розгорнути кампанію за створення місцевих органів культурно-національної автономії. Ці органи мали формуватись замість старих общин на засадах загального виборчого права і пропорційного представництва. Бундівська резолюція вимагала, щоб компетенція місцевих органів не виходила за межі культурно-національної автономії.

Основні засади Бунду щодо розбудови соціального ладу в Україні були викладені на засіданні Київської ради робітничих депутатів у вересні 1917 року представник Бунду констатував неможливість в той час розбудови соціалістичного ладу і виступив за коаліцію з буржуазними партіями, крім кадетів і прихильників Корнілова.

З середини 1917 року в багатьох містах та містечках України євреї намагались провести реорганізацію своїх общин, які тепер вже мали стати не тільки релігійними центрами, а й складати основу національної автономії. Розпочалась передвиборна компанія до керівництва єврейських громад.

На початку 1918 року в Києві відбулись вибори до общини, у яких з 60354 єврея, які мали право голосу, взяли участь лише 15164 особи (25,1%). До ради общини було обрано 32 сіоністи, 7 представників Фолькспартей, 7 - Бунду, 4 - Поалей-Ціон, 5 за релігійними списками і стільки ж за місцевими списками. У ті важкі часи при змінах влади та репресіях, що їх суповоджували, община намагалась по можливості допомагати євреям міста. Вона організувала обстеження єврейських дітей в початкових та середніх школах, щоб з’ясувати потребу у розширенні сітки єврейської освіти. Община надала допомогу Талмудторі, відкрила поліклінніку на Подолі, підтримувала бідних та військовополоненних євреїв.

Єврейські організації брали участь також у виборах до місцевих органів влади. На виборах до Київської міської думи єврейські організації виступили єдиним демократичним блоком, який закликав висувати предстаників від широких єврейських мас. Їх загальнонаціональні інтереси мали захищати представники усіх класів і груп населення. Ці інтереси включали також певні специфічні вимоги, які у соціалістів, сіоністів та клерикалів були різними.

Зокрема іудейські громади піклувались про задоволення потреб віруючих.

Товариство іудейських ортодоксів "Адас Ісроел" закликало євреїв Харкова вимагати створення умов, за яких кожний мав би можливість виконувати усі вимоги іудаїзму. Для цього товариство висувало своїх представників до міської думи.

Після повалення Тимчасового уряду в жовтні 1917 року у Петрограді, "Інструкція..." перестала діяти. Керівництво Центральної Ради вирішило повернути не тільки права, зазначені у "Статуті вищого управління України", але й зробити необхідні кроки, щоб об’єднати українські землі. Своїм Третім Універсалом Центральна Рада проголосила заснування Української Народної Республіки. Однак Універсал не вимагав відокремлення України від Росії. Проголошення УНР було сформульовано так: "Від нині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів."

В Універсал крім п'яти губерній, які за "Інструкцією..." входили до складу України, були включені ще чотири: Харківська, Катеринославська, Таврійська та Херсонська. За ініціативою Зільберфарба усі посади віце-секретарів були підвищені до генеральних секретарів. Щодо прав народів України в Універсалі було зазначено: "Український народ, сам довгі літа боровся за свою національну волю і нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні, тому оповідає: що народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування у справах їх націольнольного життя".

Єврейські депутати підтримали Третій Універсал, але супроводжували свою згоду застереженнями щодо "інтересів революції" та небезпеки цього документу для цілісності демократичних сил Росії. Вірогідно, що ці застереження грунтувались на побоюванні подальшого поділу російського єврейства та тієї небезпеки ззовні, що могла призвести до окупації України.

Застереження з боку депутатів-євреїв викликали роздратування українських членів Центральної Ради та численні протести публіки на галереях. З того часу стосунки між українцями і євреями у Раді почали змінюватись. Негативний характер цих змін був значною мірою обумовлений протистоянням українських націоналістів політиці російських більшовиків. Більшовицькі агітатори обіцяли негайні радикальні зміни на користь робітників і селян. Відповіддю на ці обіцянки була радикалізація гасел українського націоналізму, що на думку С.Гольдельмана, який був членом уряду УНР, "не могло не супроводжуватись збудженням ворожнечі до неукраїнських народностей." Саме тому похід більшовицьких військ на Україну також посилив напруження у міжнаціональних відносинах.

Становише ускладнювалось і все більше відчувались антисемітські архетипи свідомості, що віками поширювались правителями Російської імперії.

В цей тяжкий час євреї продовжували брати участь у захисті УНР. 23 листопада /7 грудня/ 1917 року до генерального контролера А.Золотарьова /Бунд/ прийшла делегація з фронту від вояків-євреїв шостого армійського корпусу, яка повідомила, що корпусна рада, запрошуючи в своїх закликах неукраїнські національності лишатись в українському корпусі, виключила їх зі складу цих національностей. Делегація подала Золотарьову доповідну записку відповідного змісту. На ній генеральний контролер виклав свою позицію, висловивши протест "проти виключення з українського корпусу євреїв-мешканців України" бо "тепер повинна бути цілковита рівність усіх національностей".

Це не єдиний документ, що свідчить про прагнення євреїв України захищати УНР. В архіві збереглось і посвідчення прапорщика І.Шліонського, який "подав до єврейського секретаріату прохання про зарахування його до війська Української Народної Республіки". Таке ж посвідчення прапорщика Я.Урицького було надруковано газетою "Нова Рада" 5 грудня 1917 року.

Патріотизм євреїв України надихали не тільки декларації Центральної Ради щодо рівноправ'я усіх національностей України, а й певні ознаки підтримки їх культури. Зокрема на перших асигнаціях УНР вартістю 100 крб. текст був надрукований українською, російською, ідиш і польською мовами. Єврейською мовою було видано три тисячі примірників Третього Універсалу.

2 /15/ грудня Мала рада ухвалила тимчасове положення про єврейську общину. За цим положенням, для керівництва усіма єврейськими справами та установами мала бути створена Єврейська громадська рада /ЄГР/. Вона мала фінансуватись за рахунок коробочного збору або держаних коштів. Положення про ЄГР було подане на обговорення українською та єврейською мовами.

ЄГР спершу була заснована як дорадча інституція при віце-секретаріаті. Її постанови формально не були обов'язковими для віце-секретаря. Сам Зільберфарб пізніше писав, що ЄГР мала стати "активним чинником відродження єврейського автономного життя". Склад ради формувався з представників п'яти єврейських партій, які брали участь у роботі Центральної Ради. Більшість членів ЄГР представляли соціалістичні партії. Однак на виборах у єврейських общинах майже всюди перемагали несоціалістичні сили.

Знаючи це, сіоністи виступали проти гегемонії соціалістів, намагаючись при цьому використати результати виборів до місцевих єврейських общин. Згідно перепису 1897 року на території України були 472 такі общини. Апарат Генерального секретаря єврейських справ вважав, що у 1917 році кількість єврейських громад збільшилась до 600. Міністерство єврейських справ, створене 9 /22/ січня 1918 року отримало документи про вибори у 250 общинах. До ліквідації цього міністерства воно встигло опрацювати і затвердити результати виборів у 194 общинах.

Проте і серед єврейських соціалістичних партій не було єдності у питаннях розбудови національного життя в Україні. Бунд обстоював обмеження компетенції автономії питаннями освіти і культури. Решта партій на чолі з об'єднаними соціалістами намагалась розширити компетенцію автономії. Супроти цього сіоністи вважали, що тільки створення територіально-державного осередку в Палестині збереже єврейську націю від зникнення. Вони розглядали автономізацію єврейського життя в країнах діаспори насамперед як засіб самоорганізації народу на шляху до створення власної країни.

Представник фракції сіоністів Сиркін після оприлюднення у пресі "декларації Бальфура" зробив позачергову заяву, запропонувавши Малій раді прийняти резолюцію щодо цього документу. В її проекті підкреслювалось, що на відміну від Третього Універсалу, який включав право національних меншин на національно-персональну автономію, декларація англійського міністра давала можливість "єврейському народові утворити автономію національно-територіальну".

Протиріччя між сіоністами і Бундом полягало також у орієнтації перших на іврит і відкидання ними будь-якої можливості стійкої нормалізації єврейського життя поза палестинським осередком. Тому сіоністи вимагали повної заміни ідиша івритом, намагались зробити останній єдиною мовою єврейської освіти і культури, а також офіційною мовою усіх єврейських установ. Бунд разом з об'єднаними соціалістами обстоював розвиток освіти і культури на ідиш та робудову єврейського життя у діаспорі. Домінування у владних структурах соціалістів обумовлювало вживання ідишу в усіх сферах єврейського життя в Україні.

Наприкінці 1917 року в Україні було кілька "казенних єврейських училищ" та приватних єврейських гімназій. Міністерство єврейських справ отримало у міністерстві освіти 50 тисяч карбованців для Спілки демократичних /ідишистських/ вчителів на видання підручників мовою ідиш. Пізніше було прийнято рішення про асигнування півмільйона карбованців на видання шкільних підручників для єврейських шкіл та придбання друкарні. Але політичні події не дали можливості скористатись цими грішми. Центральна Рада ухвалила також постанову про відкриття єврейської вчительської семінарії. Міністерство освіти видало розпорядження про введення для єврейських дітей, які вчились у загальних школах, курсів ідишу, івриту та єврейської історії. Проте і цю постанову здійснити не вдалось.

Незабаром після прийняття Центральною Радою Четвертого Універсалу було створене міністерство єврейських справ. Універсал проголошував Україну вільною, суверенною Державою Українського Народу, закликав до боротьби з більшовиками та найманцями, засланими з Петрограду. Декларувалась демобілізація армії і утворення замість неї народної міліції. Народам республіки гарантувалось право "національно-персональної автономії, яку визнано за ними законом 22 січня". Громадяни України закликались до виборів Українських Установчих Зборів, які мали стати найвищим законодавчим органом УНР.

Більшість єврейських партій утрималась від голосування, а Бунд голосував проти. Певною мірою це було наслідком того, що депутати від українських партій, як правило готували проекти рішень в секреті від неукраїнських членів Ради. "Українські партії, - свідчить Гольдельман, - давали тоді своє готове рішення до Центральної Ради і ставили неукраїнські партії, мовляв, перед доконаним фактом. Так воно було з проголошенням Третього Універсалу, так і потім, коли "шило вилізло з мішка", розпочалися гарячкові наради з представниками меншостей, бо ж на цей раз українцям ішлось дуже про те, щоб досягнути згоди меншостей на проголошення України самостійною державою".

Проте для єврейських партій мав значення не тільки сам фактор несподіванки, а можливо й те, що більшовики, яким Універсал фактично оголошував війну, вже захопили значну частину України і стояли під брамами Києва. Єврейські лідери розуміли, що відповідальність за їх позицію будуть нести усі члени їх партій.

Крім того, депутати вважали, що Україна, не маючи міцної армії та економічної самостійності, могла бути завойована або потрапити у колоніальну залежність від Австро-Угорщини або Німеччини. Після переговорів української делегації у Брест-Литовську керівники Бунду подали до Малої ради запит, зазначаючи, що "мир один на один с немецким империализмом будет миром, который погубит Украину, который прикует и сделает ее рабой немецкого империализма". Застереження єврейських депутатів посилили напруження, що існувало між українськими та неукраїнськими представниками у Центральній Раді. Представник Бунду Золотарьов вийшов з уряду, який очолював Винниченко.

Міжнаціональне напруження в Україні та її окупація обумовили неможливість запровадження "Закону про національно-персональну автономію". Згідно цього закону кожна з націй України отримувала "право на національно-персональну автономію, себто право на самостійне улаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР."

Національний союз мав скласти за іменними списками національні кадастри. Союз міг збирати податки із своїх членів на підставах, встановлених для загально-державного оподаткування, брати позики та вести іншу фінансову діяльність. Обсяг його прав і устрій його установ мав бути визначений Установчими зборами кожної нації.

Зільберфарб свідчив, що міжнаціональне напруження в Центральній Раді "прийняло в українських колах поза Радою - просто антисемітське забарвлення й навіть почало переходити від балачок до дій." Оскільки війна ще продовжувалась, влада у Києві значною мірою належала військовим. А вони ніколи не були вільними від антисемітських настроїв. Саме військові видали розпорядження, за яким з Києва мали бути виселені всі мешканці міста, які оселились там після 1 січня 1915 року. Цей наказ міг спричинити виселення трьох четвертих єврейського населення Києва. Тоді Генеральному Секретаріатові єврейських справ вдалось зупинити виконання цього жорстокого наказу військових.

Антисемітизм в армії Російської імперії був звичайним явищем. Про це свідчив і О.Купрін, який у відомому творі “Поєдинок”, зображуючи “урок словесности” у ротній школі, наводить відповідь солдата на запитання кого він вважає внутрішніми ворогами: “бунтівники, студенти, конокради, жиди, поляки!”. Журналіст М.Гілелах згадує, що його батько, який майже сім років прослужив у царській армії, на це запитання мусив відповідати: “соціалісти, студенти, жиди”. Згідно “Правил о приемке в кадетские корпуса”, прийнятих 1912 року, до цих закладів не міг вступити не тільки вихрест, й той, у кого євреями були дід чі бабуся.

Після придушення січневого повстання у Києві, влада в місті майже повністю перейшла до рук військових, серед яких було чимало чорносотенного офіцерства. Вони почали переслідувати "підозрілих" неукраїнців, особливо євреїв. Антиєврейські акції у місті носили організований, а подекуди імпровізований характер. Міністр єврейських справ не мав можливості протидіяти цьому процесу і тому вважав неможливим для себе залишатись на цьому посту. Вдавшись до димісії разом з тодішнім урядом 16 січня 1918 року, Зільберфарб не вступив до нової Ради Народних Міністерств, очолюваної соціалістом-революціонером В.Голубовичем.

Більшовики, які захопили Київ наприкінці січня 1918 року, не користувались підтримкою єврейських партій, зокрема тому, що ленінці не визнавали за ними права представляти єврейське населення країни. Ще у травні 1917 року лідер Бунду Рафес писав: “ленінці - вороги революції, бо виступають за диктатуру пролетаріату.” Він вважав, що це викличе таку ворожнечу, яка знищить усі надбання революції.

У листопаді представник Бунду Т.Хейфець, виступаючи на об'єднаному засіданні виконкомів одеських рад робітничих, солдатських, матроських та селянських депутатів, говорив, що уряд УНР проводить реформи, які більшовики не взмозі запровадити своїми декретами. Він назвав Леніна і його послідовників авантуристами, які спекулюють на революції.

Шац-Анін (ОЄСРП)на засіданні Малої Ради зазначив, що "стара влада в справі миру наробила багато помилок, але більшовики так виправлять ці помилки, що нам потім їхню роботу уже ніяк не виправити". Представник тієї ж партії М.Літваков закликав Малу Раду взяти приклад з донського військового уряду і рішуче засудити захоплення влади більшовиками. Він попереджав, що виступ більшовиків загрожує громадянською війною, від якої "загинуть усі завоювання революції і, зокрема, усі завоювання, досягнуті на Україні."

Єврейські партії намагались згуртувати демократичні сили для опору більшовикам. В січні 1918 року фракції РСДРП /об'єднана/, Бунду, соціалістів і ЄСДРП ПЦ спробували поставити у Одеській раді робітничих депутатів питання про розгін більшовиками Установчих зборів. Більшовики, які становили більшість депутатів ради, відмовились розглядати це питання. Фракції висловили протест і вирішили поставити запропоноване питання на загальних зборах ради.

Згідно Берестейського договору, між УНР та германською коаліцією, німці вирушили на Київ. Разом з ними повертались українські війська під командуванням С.Петлюри. Соціалістичні фракції Київської міської думи сформували делегацію до Петлюри з метою недопущення насильств при вступі війська до Києва. Соціалісти мали відомості про те, що наявність у Червоній Армії певної кількості євреїв-командирів була використана для поширення в українському війську антисемітських настроїв.

Член делегації Рафес писав, що після звернення делегації до Петлюри, він сказав, що не може нічого гарантувати. Настрої солдат йому були відомі, але він вбачав в них жагу до помсти, а не антисемітизм. Проте Петлюра погодився вступити до Києва не через єврейський Подол, а через Куренівку. Однак запобігти насильствам не вдалось. Чимало євреїв було побито, пограбовано, розстріляно.

Міський голова Є.Рябцов звернувся до Голови вільного козацтва Києва отамана Данченко, благаючи: "Прошу Вас, во имя будущего УНР, остановите казни без суда, самочинные аресты неповинных граждан...Остановите преследование казаками евреев, преследуемых только потому, что в среде большевиков были евреи. Евреи были и есть и в чиле боровшихся против большевиков, как есть украинцы среди большевиков. Прошу Вас, прекратите кровавое мщение."

Керівники Київської єврейської общини Н.Сиркін, доктор Гарбер /ПЦ/ і М.Левітан /ОЄСДРП/ у зв'язку з цими подіями звернулись до євреїв міста, запевняючи їх, що український уряд не має відношення до антисемітських акцій і засуджує їх. Один з молодих українських інтелігентів, соціал-демократ Левко Чикаленко писав про учасників антієврейських акцій: "Вони потоплять волю України в єврейській крові".

Сиркін запропонував створити єврейські військові формування, які узяли б на себе охорону життя і майна беззахисних жителів містечок. Останні нерідко ставали жертвами солдатських банд, які дезертували з фронту. Ця пропозиція відразу була підтримана Петлюрою. Однак єврейські соціалістичні партії виступили проти такого плану і він не був здійснений. Вірогідно, що у соціалістів, які мали вирішальний вплив у міністерстві єврейських справ, були підстави очікувати негативних наслідків від зіткнень єврейських та українських груп. Подібні сутички могли покласти початок подіям, значно трагічнішим, ніж напади на окремі містечки.

Репресії окупантів, спрямовані проти лівих сил, не обійшли єврейські організації. У квітні 1918 року німці розігнали бундівські збори у Києві, потім був заборонений з'їзд місцевих організацій, заарештований Рафес. Було припинене видання газети "Фолксцайтунг". Євреїв-шевців зігнали у Михайлівський собор і примусили їх шити мундири для гайдамаків. Німці забороняли читати лекції та проводити інші заходи на ідиш, застосовували інші форми дискримінації.

9 березня 1918 року голова уряду України В.Голубович прийняв депутацію представників усіх фракцій Київської єврейської общини, яка вітала повернення української влади і передала доповідну записку про антиєврейські акції, що відбулись за останній час у місті. Голубович запевнив депутацію, що ці насильства були наслідком відсутності налагодженої роботи державного апарату, а тепер подібних випадків не повинно бути. Були вжиті заходи для арешту винних у насильствах, які відправлялись у спеціальні місця ув'язнення.

Протягом наступного місяця євреїв Гребінки та Ромодана громили бойовики, вдягнуті у форму української армії. Крім того, за наказом властей Корсуня, євреї міста мусили платити контрибуцію. Про ці та інші антиєврейські акції говорив на засіданні Малої Ради 16 квітня Шац-Анін. Він розповів про байдужість губернських комісарів та інших посадових осіб, до яких звертались люди, потерпілі від погромів. В одному з міст комісар, до якого звернулись потерпілі, зустрів їх лайкою і антисемітськими обвинуваченнями. Представник ОЄСРП закликав вжити заходи для припинення потурання погромникам на місцях і запитував чи може уряд зробити хоч що-небудь для покращання ситуації.

Проти погромів рішуче виступила газета лівих українських есерів "Боротьба". Вона зазначала, що подекуди "тверду владу" розуміють лише як можливість "бити і різати". І цю владу перш за все відчули на собі "єврейськи спини". "Не дивно, - продовжувала газета,- що органи тих єврейських партій і кіл, які завжди йшли за нами рука об руку, починають озиратись на нас з недовірою. Так далі продовжуватись не може... Ті, від кого це залежить, повинні негайно, не відкладаючи, припинити "полювання", що почалось у провінції на єврейське населення."

Трагедії погромів ускладнили, але не зірвали співпрацю єврейських партій з Центральною Радою, яка 20 березня відзначала свою першу роковину. Лідер сіоністів Сиркін в березні, виступаючи на тому урочистому засіданні, зазначив, що Київ стане зразком міжнаціональних відносин і засудив спроби паплюжити діяльність Центральної Ради. Він висловив надію на досягнення рівноправ'я національностей в Україні. Бундівець Рафес у своєму виступі зазначив, що пишається участю його партії у діяльності Центральної Ради.

Не згадав про погроми і представник Єврейської народної партії Крос при обговоренні кандидатури Вульфа Лацького на посаду міністра єврейських справ. Крос підкреслив, що його партія разом з трьома іншими єврейськими партіями обстоює кандидатуру Лацького для роботи в демократичному уряді, який "стоїть на сторожі демократичних завоювань революції і проведення соціальних реформ." Проти Лацького виступили тільки сіоністи. 10 квітня В.Лацький був призначений Міністром єврейських справ.

Єврейські партії продовжували співпрацю з демократичнимі силами України. Бунд виступав проти пробільшовицьких тенденцій і обстоював розбудову демократії в Україні. Всеукраїнська конференція ЄСДРП ПЦ схвалила діяльність своєї фракції у Центральній Раді, особливо у прийнятті резолюції про "право єврейського народу на окреме представництво на Міжнародній мирній конференції".

У квітні була створена Єврейська національна рада /ЄНР/. До її складу увійшли по 10 представників від кожної з єврейських партій, які брали участь у роботі Центральної Ради. Сіоністи бойкотували ЄНР.

29 квітня на з’їзді хліборобів у Києві гетьманом України був проголошений генерал П.Скоропадський. Після перевороту гетьманський режим розпустив Центральну Раду і ліквідував міністерства національних меншин. Одночасно була скасована і національно-персональна автономія, але ЄНР продовжувала існувати.

Голова новоствореної Ради Міністрів Ф.А.Лизогуб 13 червня прийняв делегацію президії ЄНР у складі М.Зільберфарба, В.Лацького, і Я.Слоніма. Лизогуб заявив, що уряд скасував національно-персональну автономію і міністерства національних меншин, вважаючи, що вони можуть сприяти розпалюванню міжнаціональної ворожнечі в Україні. Голова уряду стверджував, що в Україні гарантовано рівноправ'я усіх громадян незалежно від їх національності та віровизнання. Депутація звернула увагу Лизогуба на те, що після скасування національно-персональної автономії єврейські общини вже не можуть примусово збирати податки у своїх членів. У відповідь вони почули, що общини мають право збирати благодійні внески, а члени ЄНР можуть викласти свої пропозиції у меморандумі і передати його на розгляд Ради Міністрів гетьмана.

Певні сили в Україні намагались чинити опір окупантам. Ставлення єврейських партій до цього опору значною мірою відбилось у зверненні одеських партійних комітетів до робітників міста. У зверненні йшлося про підозрілих осіб, які закликають до негайного опору австро-німецьким окупантам. Автори звернення писали про приреченість будь-якого опору, що неминуче буде придушений, викличе репресії і поставить під загрозу усі завоювання революції. "Ніяких активних дій і навіть демонстрацій без заклику об'єднаних пролетарських організацій!" - писали одеські комітети РСДРП/об'єднана/, партії соціалістів-революціонерів/інтернаціоналісти/, Трудової народної соціалістичної партії, Бунду, ЄСДРП ПЦ, ОЄСРП, Польської соціалістичної партії та українських партій соціалістів-революціонерів і СДРП.

Після переговорів членів ЄНР з сіоністами та релігійною організацією "Ахдус" /”Єдність”/, які не увійшли до ЄНР, був знайдений компроміс. Вирішили, що 40 членів ЄНР від чотирьох партій будуть становити половину її нового складу, а друга половина місць належатиме сіоністам та ортодоксам.

4 липня було створене головне виборче бюро з 8 членів - по 4 від соціал-демократів та сіоністів з клерикалами. Бюро обрало секретаріат з двох чоловік /бундівець та сіоніст/, а потім прийняло постанову про призначення виборів до Національних Зборів, але під час засідання 16 липня ЄНР "була розігнана німецько-гетьманською чотою".

Проте вибори депутатів до Національних Зборів все ж відбувались і пройшли у 168 громадах з 195, створення яких свого часу було затверджене міністерством єврейських справ. Головне виборче бюро затвердило результати цих виборів у 161 громаді. Їх делегати предствляли 209128 виборців, які становили близько десятої частини євреїв України. Результати виборів відбивали наслідки розчарування значної частини євреїв діяльністю соціалістів, які виявились не в змозі спричинити позитивні зміни у житті єврейського населення України. Соціалісти були членами Центральної Ради, займали пости в українському уряді, але не змогли організувати опір антиєврейським акціям. Це було однією з причин того, що в керівництві єврейських громад все більше місць посідали сіоністи.

Якщо у Центральній Раді сіоністи складали всього п'яту частину депутатів-євреїв, то серед депутатів Національних Зборів представники соціалістів та Фолькспартай становили дві п'ятих їх складу, тобто 50 чоловік. Їм протистояли 75 депутатів від сіоністів "Цеїрей Ціон", а також від ортодоксальної "Ахдус". Якщо раніше сіоністи протестували проти їх невідповідно малого представництва у ЄНР, то тепер соціалісти скаржилися, що вибори у Національні Збори відбувались в різні часи і їх результат не відповідає політичним настроям більшості євреїв. До оргкомітету Зборів увійшли 8 сіоністів, 5 бундівців, 4 представники "Ахдус", 3 - від "Цеїрей Ціон", 2 - від об'єднаних соціалістів, 2 від ПЦ і один від Фолькспартай. Оргкомітет у складі 25 членів на засіданні 11 вересня вирішив скликати Національні Збори 15 жовтня. Вони мали офіційну назву - З'їзд єврейських громад. Незважаючи на участь в оргкомітеті представників політичних парртій, в програмі з'їзду не було політичних питань. Він мав вирішувати виключно питання внутрішнього життя єврейських общин.

Зменшення представництва соціалістів у виборчих органах супроводжувалось внутрішньою кризою їх організацій. Зокрема Бунд в Україні вже восени 1918 року мав наявні ознаки розколу. Його ліве крило вважало, що інші члени партії відірвались від єврейських мас і перетворили свою організацію в "партію єврейської інтелігенції, партію зрадників". У своїй відозві ліві бундівці звинувачували колишніх товаришів по партії у прихильності до буржуазії та капіталізму. Вони писали, що чимало бундівців формують ліві фракції своєї партії, яку тепер вже називали дрібнобуржуазною і націоналістичною. Автори відозви називали лідера Бунду Рафеса зрадником соціалізму, а партію звинувачували у німецькій окупації України. Своє майбутнє ліві бундівці пов'язували "з комуністичним пролетаріатом Росії та України". Пройшло більше року і ліва фракція Бунду приєдналась до Компартії України.

Київ був тоді центром не тільки політичного, а й духовного життя в Україні. Євреї, переважна більшість яких до лютого 1917 року не мала права жити у Києві, тепер на рівних правах з іншими національностями створювали тут свої творчі осередки. У серпні-вересні 1917 року в київському Університеті ім. Св.Володимира відбувся II з'їзд Союзу єврейських артистів, який був створений у травні у Москві. У червні 1918 року представниками єврейської творчої інтелігенції була створена Культур-Ліга. Її засновниками були Н.Майзель, М.Зільберфарб, І.Добрушин та інші.

Культур-Ліга планувала створення национальної бібліотеки, художнього театру, зразкового видавництва, відкриття музеїв та освітніх закладів. Фінансування цих заходів передбачалось за рахунок членських і добродійних внесків, прибутків, інших надходжень від приватних, громадських та державних організацій. Крім того, передбачалось створення “Ідишер култуьтур-фонд ін онденкен фун Менделе, Перец ун Шолом-Алейхем” /”Єврейський культурний фонд пам`яті Менделе, Переца і Шолом-Алейхема”. До складу ЦК Ліги увійшли Д.Бергельсон, М.Літваков. Навкруги керівництва Ліги згуртувалось чимало представників творчої єврейської інтелігенції.

Для вступу до організації необхідні були лише згода з її засадами та сплата внесків трі карбованці на рік. Незважаючи на зміни властей, Ліга поступово реалізовувала свої плани і з часом стала визначати характер ідишистської культури не тільки в Україні, а й за її межами. Текст Статуту Ліги був складений українською і російською мовами та на ідиш.

За перші два роки своєї діяльності Ліга створила більше ста відділень. На кошти, отримані від держави, Ліга засновувала дитсадки, інші дитячі заклади, проводила музичні та літературні вечори, диспути, художні та книжкові виставки, мала свої видання. Діяльність Ліги не припинялась, незважаючи на зміни властей.

Після капітуляції Німеччини 11 листопада 1918 року та активізації визвольного руху проти режиму гетьмана Скоропадського, була створена Директорія, яка очолила повстання. За місяць повсталі визволили Київ і відновили УНР.

У вітанні тимчасового бюро українського Головного комітету Бунду зазначалось, що "У єднанні з революційним пролетаріатом і під керівництвом Директорії повалена гетьманська поміщицько-буржуазна реакційна влада...Тільки влада, що спирається на соціалістичний пролетаріат і революційне селянство, може задовольнити соціальні і національні інтереси трудящих класів УНР." Таким же чином Директорію вітала і ОЄСРП.

Коли австро-німецькі окупанти були змушені піти з України, оргкомітет не тільки повернувся до назви "Національні Збори", а й включив до їх програми політичні питання про відновлення культурно-персональної автономії та позицію євреїв України щодо майбутнього мирного конгресу, який має зібратись після закінчення світової війни.

Перша сесія Національних Зборів проходила з 3 по 11 листопада 1918 року. Відразу ж після виступу сіоніста Брука, який говорив на івриті, запротестували соціалісти і Фолькспартай. Вони обстоювали вживання ідишу, який був рідною мовою більшості євреїв України. Представники Бунду і ОЄСРП вийшли із залу засідань та відмовились брати участь у роботі президії Зборів. До неї увійшли Усишкін від сіоністів, Каплан від "Цеїрей Ціон", рабин Алешківський від "Ахдус" і Лацький від Фолькспартай. Суперечка закінчилась домовленістю про рівноправність обох мов на Зборах. Але ця угода була єдиним компромісом між єврейськими таборами за весь час роботи Зборів. Сіоністи, користуючись чисельною перевагою, намагались перебрати до своїх рук керівництво в органах національної автономії, а також представництво на мирному конгресі.

Не погоджуючись з жодним зауваженням соціалістів, сіоністи прийняли резолюцію Зборів, у якій зажадали:

1. Визнання єврейського народу як нації.
2. Прийняття єврейської нації до Ліги націй як рівноправного члена.
3. Міжнародної гарантії для відбудови єврейського національно-політичного центру в історичній батьківщині єврейського народу - Палестині.
4. Забезпечення шляхом міжнародних гарантій й контролю Ліги Націй:
1. Національної і громадянської рівноправності євреїв в усіх країнах;
2. Повної свободи релігійного життя, суботнього відпочинку і т.і.;
3. Національно-персональної автономії в тих країнах, де євреї цього вимагатимуть.
5. Допущення єврейської делегації на мирний конгрес.

До складу делегації на конгрес були обрані від сіоністів Усишкін, Ахад-Гаам, Крейнін і Грузенберг та рабин Аронсон від "Ахдус". При обранні Національного Секретаріату на останньому засіданні 11 листопада, чотири опозиційні партії відмовились увійти до його складу. Тому Секретаріат обрали з семи членів замість дванадцяти, як це пропонувала законодавча комісія Зборів.

Протистояння ворогуючих сил в Україні, війна, зміни властей, що нерідко супроводжувались антиєврейськими акціями, спричинили руйнацію значної частини єврейських господарств країни. Про становище євреїв України у той час певним чином свідчить звернення правління Одеської общини до євреїв міста 7 грудня 1918 року. Керівники общини зазначали, що чимало її установ можуть припинити свою діяльність через нестачу коштів. Вони писали: "У найближчі дні будуть змушені припинити роботу 50 громадських шкіл і 8000 дітей можуть бути викинуті на вулицю. Сирітські будинки, богадільні та ряд інших установ переживають тяжку кризу. Тисячі безпритульних і старих біженців та різних потерпілих від війни чекають допомоги." Рада общини створила фінансовий підрозділ для оподаткування її членів і збирання необхідних коштів.

Однак, незважаючи на тяжке економічне становище єврейських установ, їх члени не ухилялись від участі у політичному житті країни. Зокрема досить активно діяв клуб євреїв-студентів Києва "Гехавер". Політичні засади цього клубу, сформульовані 17 грудня 1918 року, включали:

1. Створення народної республіки в Україні.
2. Передачу землі селянам.
3. Проведення соціальних реформ, які не руйнують господарство.
4. Національно-персональну автономію.
5. Боротьбу з більшовиками з економічних і політичних причин.
6. Роботу по створенню єврейської держави у Палестині.

Аналізуючи політичну ситуацію наприкінці 1918 року, один з лідерів ЄСДП ПЦ С.Гольдельман вбачав велику небезпеку для дрібних єврейських крамарів, ремісників та робітників в разі перемоги більшовиків в Україні. Він зазначав, що єврейське "робітництво готове стихійно кинутись в обійма більшовизму, шукаючи в ньому той шлях радикальної зміни його соціального і економічного рабства...ті єврейські робітники, що раніш добре знали і визнавали, що шлях єврейського пролетаріату до соціалізму веде через еміграцію...ті самі робітники дивляться зараз на радянську систему в Росії і на Україні як більш скорий шлях до соціалізму для них...Велика частина єврейських соціалістів піде за комуністами...Але не можна допустити, щоб національно-активний єврейський соціалізм, як наша партія, чи об'єднання єврейських соціалістів відмовились від своєї попередньої політики, від підтримки українського соціалізму в його національній боротьбі."

10 грудня Директорія прийняла постанову про відновлення законної сили національно-персональної автономії меншин. Вона, як відомо, була складовою частиною Конституції УНР, прийнятої 28 квітня Центральною Радою, напередодні розгону німецькими вояками. У постанові зазначалось, що до відновлення відповідних міністерств при Директорії буде заснований відділ у справах національних меншостей. Тимчасовим виконуючим обов'язки керуючого цим відділом був призначений Гольдельман. Постанова була підписана головою Директорії В.Винниченком та її членами. Вітаючи прийняття цієї резолюції, малі єврейські Національні Збори на своєму першому засіданні висунули вимогу, щоб при організації автономії в її систему були включені місцеві органи, створені Національним Секретаріатом Зборів.

Для допомоги у роботі відділу у справах національних меншостей,, Гольдельман запросив з Одеси до Вінниці діяча ПЦ Абрама Ревуцького, який пізніше став міністром єврейських справ.

Після урочистого вступу Директорії до Києва 26 грудня була проголошена її Декларація. В ній зокрема було сказано про відновлення культурно-національної автономії, "що забезпечує право кожної нації на вільне життя." Також була висловлена надія, "що в боротьбі за визволення всіх працюючих не-українське робітництво забуде свою національну нетерпимість і щиро та дружньо прилучиться до всього трудового народу України."

В Декларації не дарма згадувалась нетерпимість неукраїнців. Адже більшість старшин українського війська зовсім не підтримувала ідей української революції. Значна їх частина, зазначав Винниченко, складалась "з бувших гетьманців, з руської офіцерні", яка "розкладала наші війська, провокувала їх на ексцеси, одних тягла в бандитизм, у погроми".

"Таким чином, - продовжував Винниченко, - фізична сила, військо, лишалось в руках елементів, які не розуміли революції або були явними контреволюціонерами й навіть антиукраїнцями.

В цьому ж полягає причина й тих єврейських погромів, які, потім такою страшною, кривавою пошестю розлились по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих солдатські маси соціально-революційних лозунгів, отамани мусили чимсь підбадьорювати "козацький дух". І "давали хлопцям погуляти", як говорилось тоді”.

Газета ОЄСРП "Найє Цайт" писала про суперечність між деклараціями Уряду України та діяльністю виконавчих органів влади. Відомі державні документи, що повинні були гарантувати рівноправ'я народам України, не мали впливу на місцевих керівныків, "які служили гетьманові і допіру пристосувались до нової влади...і які розпочинають відомий бісовський танець проти євреїв...Систематичність і впевненість з якими це проводиться, виявляють виразно, що їх свідомою ціллю є посварити єврейську демократію з урядом."

У січні до міністерства єврейських справ, яке очолював А.Ревуцький, звертались делегації з Бердичева, Житомира, Овруча та багатьох інших міст України у зв`язку з погромами проти євреїв. Було надіслане телеграфне розпорядження від імені військогового, внутрішнього та єврейського міністерств до міст, де були погроми, про дії щодо захисту єврейського населення. Був асигнований мільйон карбованців для потерпілих Бердичева та два мільйони для Житомира. З ініціативи міністерства єврейських справ були підготовлені проекти постанов щодо виділення потерпілим ще 5 мільйонів карбованців, створення центрального комітету допомоги потерпілим та слідчої комісії в складі представників військогового, судового та єврейського міністерств, української соцпартії та національного секретаріату. Були заплановані і інші заходи, але за тих умов їх ефективність виявилась дуже низькою.

Погроми були не в змозі перешкодити розбудові національно-персональної автономії. Згідно основних засад єврейського Національного Секретаріату, її розбудова мала відбуватись таким чином:

1. Всі члени даної нації, які живуть в Україні, утворюють Національний союз.
2. Всі справи, які стосуються внутрішньго національного побуту даної нації, виділяються з компетенції держави і передаються Національному союзу.
3. Для розв'язання цих справ Національний союз утворює свої законодавчий та виконавций органи в центрі і общини на місцях.
4. Держава стежить, щоб органи Національного союзу не втручались в компетенцію загально-державних органів.

Міністерство єврейських справ планувало після складення національного кадастру скликати єврейські Установчі збори, які мають забезпечити демократичний шлях розбудови єврейської національної автономії. Мали бути прийняті закони, які б забезпечували необхідну правову та фінансову базу для діяльності єврейських общин. В процесі підготовки цих заходів міністерство визначило основні напрямки своєї діяльності:

• створення розгалуженої системи єврейських народних і середніх шкіл, дитячих садків, вечірніх та професійних курсів, технічних училищ;
• заснування вчительських інститутів та єврейського університету;
• забезпечення всіх учбових закладів навчальними посібниками та літературою, підтримка їх, щоб жодна єврейська учбова установа не припиняла свою діяльність;
• відновлення єврейських установ, які припинили свою роботу і організація їх діяльності на демократичних засадах;
• широка підтримка соціальної діяльності та організація медичної допомоги, регулювання еміграції;
• обстоювання рівноправ'я євреїв в усіх сферах державного життя;
• під час соціальних реформ сприяти переходу найбідніших єврейських прошарків до продуктивних форм праці;
• захист свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій.

Однак протистояння між єврейськими партіями соціал-демократичного та сіоністсько-клерикального напрямків створювало значні перешкоди на шляху розбудови національного життя. Протиріччя між ними не тільки не зменшились, а, навпаки, посилились. Їх спільна діяльність на Національних Зборах була припинена внаслідок протесту соціалістів, які вийшли зі складу Зборів та оголосили "бойкот і війну єврейській буржуазії". Бойкотуючи Збори, соціалісти висунули гасло: "не коаліційні національні збори..., а трудовий конгрес..." Вони почали підготовку до Всеукраїнського єврейського робітничого з'їзду, сподіваючись, що пролетарські маси "проголосять своє право на свою диктатуру". Соціалісти та їх супротивники ще не володіли парламентськими методами і вдавались до крайніх заходів.

За ініціативою Ревуцького уряд ухвалив закон, за яким усі єврейські навчальні заклади були підпорядковані його міністерству. На єврейську освіту асигнувалась дев'ята частина бюджету міністерства освіти. До затвердження бюджету на 1919 рік міністерству з єврейських справ мали виплачувати щомісячно три мільйони карбованців. Таким чином, вперше був законодавчо забезпечений бюджет єврейської освіти і культури. Крім того, міністерству щомісячно надавалось 300 тисяч карбованців на видання підручників єврейською мовою. В системі міністерства працювали спеціалісти, які мали досвід організації єврейської освіти.

Уряд України прийняв "Закон про кагальне управління" про органи місцевого єврейського самоврядування, кагальні ради і їх управу, порядок оподаткування. Проект закону був вироблений Національним Секретаріатом, але міністерство відокремило функції релігійних закладів від діяльності общин.. Зокрема були зафіксовані три джерела доходу громад:

1. Податок зі спадщини.
2. Додаток до загального прибуткового податку.
3. Пропорційні асигнування з бюджетів земств і міських самоврядувань.

Цей закон був прийнятий Радою міністрів уже після її евакуації з Києва до Вінниці на початку 1919 року. Директорія затвердила його 17 квітня, але тоді він міг мати дуже обмежене застосування.

Директорія прибула до Києва через тиждень після того, як корпус січових стрільців зайняв місто. Від імені командування у місті був запроваджений "стан облоги". Поза Києвом діяли численні отамани, які не стільки протистояли регулярним частинам, скільки "поборювали большевізм" у єврейських містечках України.

Отаманом ставав той, хто отримував у Головного Отамана сертифікат на створення загону. На це видавалось кілька мільйонів карбованців і новий отаман починав діяти, практично не звітуючи нікому про свої справи. В цих умовах командування української армії мало вжити рішучих заходів для об`єднання отаманських загонів у регулярну армію із суворою дисципліною. Проте С.Петлюра не зміг цього зробити.

Тоді в січні-лютому в Україні відбулось чимало погромів та, можливо, найжорстокіший з них був у Проскурові. Там 15 лютого 15-й Білгородський та

8-й Подільський полки виступили проти Директорії, але їх повстання щвидко придушили. З цього приводу отаман Самосенко зібрав своїх гайдамаків на вокзалі, де влаштував урочистий обід з випивкою. Під час обіду він виголосив промову про тяжкий стан України, зазначивши, що її найзапеклішими ворогами є євреї. Самосенко закінчив промову закликом до їх знищення. В цьому ж заприсяглись усі гайдамаки і полк вирушив до міста.

Там гайдамаки розділились на загони по 5-10 чоловік, які “по-діловому” взялись до справи. Вони заходили до хат, де жили євреї, вбивали всіх холодною зброєю тихо, так, що навіть сусіди не чули що коїться. Гайдамаки переходили від однієї хати до іншої, методично різали, рубали, кололи беззахисних чоловіків, жінок і дітей. Вбивці не чіпали речей жертв і протягом чотирьох годин знищили більше 1600 чоловік. Християнського священника, який намагався захистити євреїв, облили смолою і спалили. Коли проскурівський комісар Таранович зв'язався по телеграфу з командиром корпусу, той наказав припинити погром. По команді Самосенка гайдамаки вишикувались у колони і з музикою повернулись до вокзалу.

Значною мірою під впливом цих подій зазнає змін позиція Бунду та деяких інших єврейських організацій щодо Директорії та більщовиків. В січні 1919 року, аналізуючи діяльність Директорії після революції у Німеччині, Бунд характеризував її, як таку, що не відповідала сподіванням робітничих та селянських мас. Одночасно зазнає змін відношення Бунду до політики більшовиків. Виступаючи за соціалістичні перетворення, Бунд засуджував диктатуру більшовиків у радах, але вважав, що останні можуть стати незалежними за умови участі в них представників революційних соціалістичних партій.

В грудні 1918 року ліві організації Бунду у Києві, Одесі, Харкові та Катеринославі утворили комуністичну фракцію цієї партії. В березні 1919 року на нараді бундівських організацій України фракція була перетворена у Комуністичний Бунд (Комбунд). Інші бундівці продовжували підтримувати Директорію.

Аналогічні процеси відбувались і в інших єврейських партіях. На третій Всеукраїнській конференції ОЄСРП, що проходила 16-24 березня 1919 року, комуністична фракція цієї партії виділилась у Об’єднану єврейську комуністичну робітничу партію (ОЄКРП) і приєдналась до Комінтерну. Партія підтримувала більшовицькі перетворення але обстоювала єврейську автономію під керівництвом рад єврейських робітничих депутатів.

В травні 1919 року Комбунд, заздалегідь погодивши свої дії з Компартією України, об’єднався з ОЄКРП, утворивши Єврейську комуністичну спілку (Комфарбанд). Вона мала представників у радянських органах, в тому числі і у Центральному Виконавчому комітеті.

Комфарбанд вів переговори з КП/б/У про об'єднання на умовах збереження своєї автономії. У серпні 1919 року Комфарбанд згідно рішення ЦК РКП/б/, прийнятого за пропозицією Центрального Бюро /ЦБ/ євсекцій, був включений до складу Компартії України і практично виконував ті самі функції, що і Комісаріат з єврейських справ у Росії.

На початку 1919 року значна частина жителів України мала достатньо причин для зневіри в результатах української революції. Значною мірою цьому сприяв режим гетьманщини, з яким співпрацювала певна частина українських діячів. Гольдельман, який за доби Центральної Ради очолював два департаменти міністерства праці, після гетьманського перевороту подався у відставку. Потім він довідався, що всі українські службовці його та інших міністерств залишились служити новому режимові. Чимало лівих українських соціалістів підтримували більшовиків.

Серед погромників в Україні були не тільки гайдамаки, а й білогвардійці, кримінальні злочинці, а також червоноармійці. Коли армія Денікіна захопила Київ, відома своєю антиєврейською спрямованістю газета "Киевлянин" писала: "По ночам на улицах Киева наступает средневековая жизнь. Среди мертвой тишины и безлюдья вдруг начинается душераздирающий вопль. Это кричат жиды. Кричат от страха... В темноте улицы где-нибудь появится кучка пробирающихся вооруженных штыками, и увидев их, огромные пятиэтажные и шестиэтажные дома начинают выть сверху донизу...

Целые улицы охвачены смертельным страхом, кричат нечеловеческими голосами, дрожа за жизнь... Это подлинный непритворный ужас, настоящая пытка, которой подвержено все еврейское население.

Русское население, прислушиваясь к ужасным воплям, вырывающимся из тысяч сердец, под влиянием этой “пытки страхом” думает вот о чем: научатся ли евреи чему-нибудь в эти ужасные ночи? Поймут ли они, что значит разрушать государства, которые они не создали.”

Видавець “Киевлянина” В.Шульгін стверджував, що погроми стали наслідком “раздражения русского народа против еврейства” наче не знав яким чином це “раздражение” прищеплювалось його газетою та іншими шовіністичними виданнями імперії. “Киевлянин” друкував не тільки юдофобські, а й антиукраїнські матеріали. Зокрема один з його авторів А.Савенко писав: “Что такое украинец? Это такой человек, который не считает себя русским, т.е. такой, который отрекся от русского имени своих предков и от русского народа и считает себя принадлежащим к какому-то особому народу - “украинскому.”

Євреї намагались чинити опір погромникам, створюючи загони самозахисту, у яких нерідко брали участь і християни. Такі бійці самозахисту Єлісаветграда чинили опір повстанцям Григор’їва, який спершу командував більшовицьким партизанським загоном, а потім виступив за “радянську владу без жидів і комуністів”. Григор’ївці, увійшовши до міста, вбили там більше двох тисяч євреїв.

Під час боїв за Кременчук, який обороняли бійці Червоної Армії, їх штаб звернувся до робітників та молоді міста із закликом піти у бій з григор’ївцями.. Першими відгукнулись члени сіоністських організацій Маккабі, Хашомер хацаїр та Гехалуц. Загін єврейських добровольців, який нараховував більше 300 бійців, вступив у бій і першим увійшов до містечка Александрія - резиденцію григор’ївського штабу. Мужність бійців загону єврейської молоді Кременчука була відзначена у наказі наркомату оборони. Після визволення загін не був розформований, оскільки численні банди ще нишпорили навкруги міста.

Відома також мужня боротьба інших загонів самозахисту, у яких брали участь активісти єврейських організацій. Два з половиною роки загін у Хабно Київської губернії захищав населення містечка від погромників. У загоні було 50 бійців та 150 резервістів. Лідер сіоністського руху Галичини Ш.Жидовецький під час першої світової війни організував групу самозахисту у Тернополі. У 1918-1919 роках, перебуваючи на службі у Червоній Армії, він керував таким же загоном у місті Паволоч Київської губернії. Такі ж загони діяли у інших містах та містечках. Та у багатьох випадках бійці загонів не могли протистояти добре озброєним військам, які люто розправлялись із захисниками мирного населення.

Коли українська військова частина підходила до Кам`янця, місцеві більшовики вночі підняли загін самозахисту, запевняючи його бійців, що наближається “погромницька банда”. З тилу загону стала червоноармійська частина і бійці самозахисту виявились між двох вогнів. Кіннота, яка вступила до міста, учинила там погром. Першим був убитий старий єврей, який вийщов назустріч українцям, щоб вітати визволителів від більшовиків. Коли українське військо зайняло місто, бійці самозахисту були віддані до віськового трибуналу. Більшість з них були поалей-ціоністами і співробітничали з українськими діячами. Мабуть тому бійці були звільнені і відпущені по домівках. Цьому сприяло і те, що уряд УНР тоді перебував у Кам`янці, а міністерство єврейських справ очолював Пінхас Красний з Фолькспартай. Крім нього, євреями були заступники міністрів народного господарства, праці, закордонних справ та чимало інших урядовців різних ступенів. Серед солдатів та старшин української армії також були євреї. В них присягу на вірність УНР приймав місцевий рабин.

Разом з відступаючою українською армією Директорія у лютому 1919 року перейшла до Вінниці, у березні - до Кам`янця, звідти - до Рівного, Тернополя і знову до Кам`янця.

Навесні 1919 року життя у Кам`янці та інших районах, де встановилась влада Директорії, поступово нормалізувалось. Там діяли Фольскпартай, ЄСДРП ПЦ та Бунд. Близько 200 євреїв працювало у різних організаціях УНР. Міністерство єврейських справ брало участь у створенні “Державної інспектури”, яка мала своїх представників у військових частинах. Вони намагались не допустити щоб не було насильств над мирним населенням. До Міністерства єврейських справ надходили численні прохання людей, які потерпіли від погромів. Адже тоді майже не було в Україні єврейського містечка, яке б не зазнало погрому, грабунку або не було обкладене контрибуцією. Міністерство клопоталося на захист потерпілих перед урядом і Головним Отаманом, домагалось звільнення євреїв, які були заарештовані без відповідних підстав.

Міністерство підтримувало єврейські освітні заклади, відбудову зруйнованих будинків шкіл у Городку, Ярмолинцях та Полонному. При підтримці міністерства Култур-Ліга організувала фребелівські та вчительські курси. Дотації були надані також дитсадкам та сирітським притулкам. Департамент місцевого самоврядування допоміг провести вибори в громадах Лянцкоруні, Смотрича, Городка, Нового Костянтинова. Відновилась діяльність єврейських громадських рад.

Гольдельман писав влітку 1919 року після нового наступу української армії: “Єврейські кола побачили, що новий соціалістичний уряд твердо і рішуче бореться з погромами, а армія теж розуміє вже, як погроми щкідливі для українського народного діла, почався серед єврейських трудових кіл і робітництва прихильний до УНР рух. Всі єврейські соціалістичні партії, а також трудова частина єврейської громади Кам`янця заявили, що активно підтримують наш соціалістичний уряд і відстоюють незалежну Українську республіку.”

В той же час недвозначну антисіоністську позицію займали ради робітничих /селянських, солдатських і т.і./ депутатів. Їх “Известия” друкували антисіоністські матеріали, що були більше схожі на лайку ніж на критику. Єлісаветградські “Известия” надрукували лист колишнього сіоніста, який писав: “Мне теперь грустно, когда вспоминаю, что целый год я был сионистом!.. Я был под властью этой жалкой, буржуазной идеи...У сиониста на первом плане чувство...Напрасно вы думаете, что сионист умеет объективно мыслить, рассуждать, анализировать свою идею, свои чувства...Я передвигался от буржуазного сионизма к ...”поалей сионизму”, заглянул к еврейским социалистам..., проведал бундовцев - недавних моих врагов, теперь друзей...Еще две-три станции...и я дома, у своих дорогих товарищей, - рабочих, у коммунистов.”

Одноіменна газета Миколаєва у червні надрукувала статтю “Сорную траву из избы вон”. Її автор Н.Емін ставить завдання “оградить пролетариат от тлетворного влияния всякого рода контрреволюционных организаций”, до яких відносить сіоністів, як ідеологів “контрреволюционного кадето-энэсовского сорта.” Автор закидає сіоністам, що вони після погромів влаштували синагогальні панихиди по їх жертвах, оголосили одноденний піст та збирали пожертви, а тим, хто їх давав, дарували значки з написом “Ціон”. До контреволюційних дій сіоністів були зараховані спроби запровадити у єврейських школах вивчення івриту, організація кооперативів та поширення матеріалів сіоністських з`їздів.

В унісон з ними виступав Рафес, статтю якого з часопису “Комуністіше фон” передрукували миколвївські “Известия”. Лідер Бунду вітав ліквідацію більшовиками сіоністських та іудейських політичних організацій, в результаті чого “чорно-блакитний блок позбавлений можливості відкрито вести свою контреволюційну роботу”. Рафес писав, що сіоністи в очах єврейських мас виставляють Денікіна другом”, бо він “для сіонізму є архангелом визволення”. Адже антисемітизм і погроми денікінців додають переконливості твердженням сіоністів, що єдиним засобом вирішення єврейського питання є еміграція до Палестини.

Рафес називав організації “Цеїрей Ціон” і ПЦ проімперіалістичними, звинувачував Гольдельмана і Ревуцького в тому, що вони “не розірвали зв`язків з петлюрівською Директорією”. У статті підкреслювалось, що ініціатива заборони сіоністських та клерикальних організацій виходила від комуністів-євреїв, що означало “втілення диктатури єврейського пролетаріату на єврейській вулиці” або “єврейську громадянську війну”. Автор статті проголошував: “Геть єврейську реакцію!” і вважав, що вона мусить бути “задавлена пресом пролетарської диктатури”.

Якщо одні єврейські лідери України співробітничали з Директорією, а інші - з більшовиками, то були серед сіоністів і прихильники білої армії. Один з перших авторів теорії поалей-ціонізму, лікар і публіцист Д.Пасманик у 1917-1919 роках редагував газети “Ялтинский голос” і “Таврический голос”, де виступав на захист генерала Л.Корнілова і білого руху. В 1918-1919 роках він брав участь у краєвому уряді Криму, який спирався на Добровольчеську армію та англо-французські війська. У 1918 році Пасманик був обраний головою Спілки єврейських общин Криму.

Погроми не підірвали довіру більшості єврейських партій до Директорії. Член єврейської делегації Драхлер, який представляв партію ЄСДРП ПЦ на прийомі у С.Петлюри 17 липня, висловив глибоке переконання, що “Житомирський і бердичівський погроми виникали проти волі уряду...Уряд, котрий став на соціалістичний шлях, повинен глибще вдуматись у погромне питання. Він повинен був зрозуміти, що погроми є наслідком такої високої реакційної температури, від котрої будуть танути найкращі соціальні обіцянки...Цей струмінь лави, я переконаний, відштовхнув уряд Директорії від Києва на той бік Збруча...У теперішнім поступі від Збруча на Київ новий соціалістичний уряд намагається запобігти попередній помилці...Але...боротьба уряду з погромами не дала ще належних наслідків.” Наприкінці свого виступу Драхлер запевнив Петлюру, що вся єврейська демократія візьме активну участь в боротьбі за визволення України. “І в лавах армії,- продовжував він, - єврейський козак рука об руку буде воювати і нести свою кров, життя на алтар національного і соціального визволення України.”

Гольдельман у листі до свого товариша по партії в Одесу писав про трагедію, яка сталась в наслідок того, що авторитет вищої військової влади в Україні тримався на крові і руїні єврейства країни. Низька ефективність протидії погромам з боку Петлюри та уряду дали європейській пресі підстави для звинувачення Головного Отамана у потуранні антиєврейським акціям. Проте автор листа вважав погроми наслідком національного нещастя УНР, яка майже цілком втратила свою територію, а власний народ відвернувся від уряду “і єдиною їх надією були рештки їхнього війська. І вони, може проти волі, з болем і жалем, мусили заплющувати очі перед негативними сторінками цієї їх останньої слабкої надії - знову дістатися на свою ... територію, знову здобути симпатії народних верств, знову одержати можливість будувати свою національну державність...”

Підтримку Директорії висловлювали також єврейські організації у провінції. Зокрема, на початку липня 1919 року трудова група /ремісників/ Кам`янецького єврейського товариства ухвалила декларацію, у якій зазначалось, що історія тісно пов`язала долі українського і єврейського народів. Вони віками поливали землю України потом і кров`ю, терпіли утиски і тепер мають спільно виборювати незалежність Української держави. Автори декларації висловлювали прагнення до рівноправної співпраці у розбудові незалежної УНР, спільної боротьби “з темними і провокаторськими елементами, котрі вдерлися у військові і державні інституції, та приймають пряму й посередню участь в кривавих єврейських погромах на Україні.

”В серпні 1919 року Голова ради народних міністрів України Б.Мартос і Міністр єврейських справ П.Красний підписали звернення, у якому висловлювалась готовність допомогти повному здійсненню національно-персональної автономії зокрема за допомогою нещодавно прийнятого закону про єврейське самоврядування з широкою компетенцією і правом оподаткування. У зверненні зазначалось, що всі єврейські партії висловились за цілковиту самостійність України, а Бунд, ПЦ і Фолькспартай мають своїх представників на відповідальних посадах в уряді і серед державних службовців. Державні діячі запевняли, що українська армія все більше очищується від погромних елементів, а більшовицька армія показує “все більш і більш загрожуючі ознаки внутрішньої деморалізації і розпаду. За останні часи відбувся цілий ряд єврейських погромів, котрі вчинили ті чи інші більшовицькі частини.”

Перший урядовий документ, спрямований проти погромів, був надрукований 12 квітня 1919 року. 27 травня Директорія затвердила закон про спеціальні комісії для розслідування погромів. Комісії мали повноваження розслідувати усі антисемітські акції і передавати винних до військового суду. На початку червня Петлюра надіслав премьєр-міністру, командуючому армією, військовому міністру та міністру єврейських справ телеграму, вимагаючи енергійної боротьби з погромами. В цій телеграмі він наводить приклади допомоги євреїв українській армії, хворим та пораненим солдатам. Петлюра писав, що вже створено козацькі загони для охорони євреїв від погромів.

15 серпня уряд УНР видав розпорядження про передачу 11460000 гривн /близько 6 млн. крб./ міністерству єврейських справ для допомоги потерпілим від погромів. Потім на ці потреби було асигновано ще понад 20 млн. гривн. 26 серпня Петлюра і начальник штабу підписали наказ №131, де погроми були названі ганебним явищем, кримінальним злочином, а також найтяжчою державною зрадою.

Відомий київський юрист і громадський діяч А.Марголін, один з лідерів теріторіалістичного руху, який був у 1919 році послом України у Великобританії, наводить матеріал з доповіді командуючого київською дивізією Максима Тютюника на ім`я Петлюри. Атаман доповідав, що згідно його наказів та вироків надзвичайних військових судів восени 1919 року за вчинення єврейських погромів були розстріляні: у містечку Вахнівці Липовецького повіту - 4 грабіжники, на станції Христинівка - 83 погромники. Крім того, за його наказом у містечку Тальному було розстріляно 5 погромників. Про ці заходи повідомлялись інші військові частини для застереження від антиєврейських дій.

У лютому 1920 року Марголін написав Петлюрі листа про негативний вплив антисемітизму на політику УНР. Марголін вбачав причину цього у впливі шовіністичних забобонів, характерних для діяльності чиновників Російської імперії. Марголін пропонував видати циркуляр про те, що на державній службі можуть перебувати лише дійсні демократи, які “цілком поділяють погляди уряду і вільні від реакційної і антісемітської спадщини старої Російської держави”.

Трагічні події в Україні не призвели до згуртування єврейських партій чи зменшення суперечностей між ними. Соціал-демократи продовжували боротьбу з сіоністами, виступаючи у своїх виданнях з критикою їх діяльності, зокрема обстоюючи неможливість створення єврейської держави під протекторатом Англії, на яку покладали надії послідовники Т.Герцля. Так газета “Пролетарская мысль”, орган ЄСДРП ПЦ, надрукувала статтю “Сионисты за работой”, де виклала свою позицію щодо подій у Палестині після того, як вона була окупована Англією. Факти, викладені у статті, свідчили, що Англія, яка обіцяла сприяти створенню єврейського центру у Палестині, чинить перешкоди еміграції туди євреїв. В самій же Палестині робітники голодують, а тисячі колишніх легіонерів, які приїхали туди на заклик В.Жаботинського, допомагали фельдмаршалу Алленбі захопити Палестину, демобілізовані і не мають роботи.

Стаття звинувачувала сіоністів у потуранні інтересам англійської буржуазії, якій були потрібні єврейські робітники “без класової боротьби, без страйків, без “ідиш”, вимуштровані у сіоністському дусі”. Стаття закінчувалась закликом до розгортання класової боротьби для розбудови єврейської Палестини.

Виступаючи проти сіоністів, ЄСДРП ПЦ висувала свою програму організації державного устрою України на основі рад робітничих депутатів. Програма ЄСДРП ПЦ була викладена зокрема у меморандумі, який партія передала ЦВК Рад і Раднаркому України. Меморандум містив основні принципи діяльності партії:

1. Усуспільненість знарядь виробництва - перебудова суспільства на соціалістичних засадах.
2. Класова боротьба як єдиний засіб партійної діяльності, завоювання політичної влади всесвітнім робітнічим класом, його диктатура у формі рад робітничих депутатів.
3. Створення єврейського територіального центру у Палестині.
4. Національно-персональна автономія для єврейського робітничого класу в усіх країнах.

Більшість єврейських партій взаємодіяла з керівництвом УНР і після підписання її угоди з польським урядом у Варшаві 22 квітня 1920 року, а Бунд намагався перейти до протилежного табору. Його XII конференція прийняла резолюцію, у якій відмовилась від незалежної політичної лінії і висловилась за вступ до Російської компартії на умовах автономної організації єврейського пролетаріату. Бунд вважав себе революційним авангардом єврейського робітничого класу і прагнув брати участь у розбудові країни як носій специфічних потреб єврейського пролетаріяту, живе втілення його настроїв та волі.

Проте ЦК РКП/б/, розглянувши пропозицію Бунду, поставилась до неї з недовірою, вбачаючи в ній намагання перебудувати партію на федеративних засадах. Адже при створенні такого преценденту аналогічні вимоги могли висунути польські, німецькі та інші національні організіції. Тому умови вступу Бунду до РКП/б/ були відхилені.

Українська армія намагалась повернутись в Україну разом з польським військом і не полишила цих намірів після їх спільного відступу під тиском Червоної Армії. Мабуть саме тому Жаботинський, який на XII сіоністському конгресі був обраний до складу виконкому ВСО, уклав з урядом Петлюри угоду про створення автономної єврейської жандармерії для захисту єврейського населення. Угода була підписана у Карлсбаді, де проходив сіоністський конгрес, 4 вересня 1921 року. З боку українського уряду документ підписав представник С.Петлюри Максим Славинський.

Згідно цієї угоди, єврейська жандармерія входила до складу української поліції і не повинна була брати участь у військових діях. Ця угода не була спрямована проти будь-якої сторони, але ряд сіоністських організацій піддали критиці акцію Жаботинського і вимагали вжиття щодо нього рішучих заходів. Проте з`їзд сіоністів України та Росії, який відбувся у вересні 1921 року в Берліні, не підтримав цих пропозицій.

Однак Жаботинський і пізніше обстоював необхідність угоди з Петлюрою. 1926 року Жаботинський, відповідаючи на запитання нью-йоркської єврейської газети “Морген-Журнал” про його ставлення до Петлюри, зазначав: “Петлюру я никогда не видел...сегодня стою я обеими ногами на почве того договора моего со Славинским и считаю, что единый способ ослабить погромную опасность при нашествии антикоммунистических сил в России - это нейтральная еврейская жандармерия...ни Петлюра, и ни Винниченко, и ни другие видные члены того украинского правительства не были когда-нибудь тем, что называется “погромщиками”. Хотя их лично не знал, но я знаю очень хорошо тип украинского интеллигента-националиста с социалистической окраской.

Я с ними вырос. С ними вместе вел борьбу против ассимиляторов и руссификаторов - еврейских и украинских. Ни меня, ни других мыслящих сионистов из Юга России не удастся убедить, что людей этого типа можно определить как антисемитов”.

УНР і єврейська національно-культурна автономія виникли майже одночасно і так само разом припинили своє існування. Їх розвиток і занепад були обумовлені внутрішніми і зовнішніми силами, що неодноразово ставали предметом різних досліджень. Українській державі не вдалося сформувати дисципліновану боєздатну армію, а її вороги розпалили в країні міжнаціональну ворожнечу.

“Ні для кого тепер уже не секрет, - пісав Винниченко, аналізуючи причини погромів в Україні, - що переважно сама офіцерня підбивала до цього солдат. І також не секрет, що ні одного з таких злочинців отаманською владою не було ні розстріляно, ні навіть якось покарано. А коли голова Директорії став вимагати в Головного Отамана пояснень, то...С.Петлюра відповів: "А чого ж вони /євреї/ не боролись з нами проти гетьманців?!" І коли Головний Отаман говорив і думав, що євреї заслужили погроми, то що могли думати, говорити й робити отаманці? І що дивного, наприклад, у тому, що один із "національних героїв" отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав з нього всіх євреїв, жінок, дітей, старих людей, розкладав їх усіх в ряд на пероні й поров різками?

І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від С.Петлюри? Розуміється ні.

А чи було покарано тих руських офіцерів, які під приводом боротьби з більшовиками, учиняли погроми в Бердичеві, Житомирі й других місцях?"

Національний Секретаріат єврейських Народних Зборів отримав запит з приводу переслідування євреїв, яке чинилось в містечках /Овруч, Голта/ і антисемітизму, що все більш поширювався. У запиті було зазначено, що "на вулицях Києва розклеєне оголошення за підписом козацького комітету, направлене, між іншим, проти євреїв".

Єврейські партії не були спроможні організувавти протидію антисемітським акціям оскільки не створили спільного фронту захисту національних інтересів. Їх різні ідеологічні та політичні позиції щодо розбудови єврейського життя обумовили протистояння, яке з часом переходило у ворожнечу між ними. Суперництво між єврейськими партіями призвело до їх послаблення. Згодом прокомуністичні фракції єврейських партій перейшли на бік більшовиків та сприяли припиненню діяльності сіоністських і клерикальних організацій в Україні. Борючись між собою, єврейські партії не змогли використати усі можливости захисту євреїв від погромів.

Деякі автори, спираючись на цей та інші численні прояви антисемітизму в Україні намагаються зобразити українців або значну їх частину як патологічних юдофобів. Таке узагальнення не тільки безпідставне, а й перешкоджає визначенню конкретних ініціаторів антиєврейських акцій.

Антисемітизм в Україні не був простим явищем. Навіть у часи Російської імперії, коли антиєврейські настрої поширювались не тільки представниками релігійних кіл та світської влади, а й пресою та певними громадськими організаціями, ставлення українців до антиєврейських акцій не було однозначним. Зокрема під час "справи Бейліса" чимало українців виступало на боці його захисників.

В той же час юдофобські настрої посилювались з огляду на існування реактивних суперечностей між містом і селом, людьми фізичної та розумової праці, обивателями та учасниками радикальних рухів, конкуренції тощо. З відомих причин євреї майже виключно жили у містах і містечках, а переважна більшість українців - у селах. Селянин зпоконвіку мав негативне ставлення до міста, яке намагалось купити його продукти дешево, а свої товари цінувало дорого. Крім того, з міста приходили вказівки про податки та інші стягнення. Місто керувало поліцією та чиновниками, які чинили свавілля щодо селян. Селянин, який приїздив у місто на ярмарок, бачив там чимало людей напідпитку, які вештались та розважались. Це справляло враження, що у місті живуть нероби, добробут яких побудований на утисках селян.

В самому місті ворожнеча між людьми різних національностей та віровизнань посилювалась конкуренцією між торгівцями, ремісниками, різними підприємцями, політичними суперечностями і т.і.

Причинами антиєврейських акцій були хаос безвладдя, антисемітські забобони, політичний екстремізм і бандитизм. Перешкодити їм могла лише наполеглива та цілеспрямована робота різних політичних та державних організацій і, перш за все, армії, яку очолював С.Петлюра. Він не зміг створити регулярну боєздатну армію перш за все через відсутність професійної віськової підготовки. За спогадами М.Грушевського висунення Петлюри на посаду генерального секретаря у військових справах було значною мірою мотивовано прагненням створити противагу надто радикальним силам, зокрема М.Міхновському, котрий був компетентнішим у військових справах ніж Петлюра. Переважна частина, створених ним, озброєних загонів опинилась поза контролем Центральної Ради. Діставши титул “Головного отамана”, Петлюра, за словами Винниченко, “дбав про поверхневий бік своєї функції” і Центральна Рада усунула його з посади.

Петлюра спирався на чисельні загони під проводом практично не контрольованих ватажків. Їх дії, особливо погромного характеру, отримали назву “петлюрівщина”, хоча правильніше визначати це явище як “отаманщину”. Протистояти масовым погромам могла лише регулярна армія з суворою дисципліною, але Головний отаман не зміг ні стати її організатором, ані розпізнати у погромах величезну руйнівну силу, що значною мірою обумовила ліквідацію УНР.

Події в Україні у 1918-1920 роках призвели до численних єврейських трагедій. Внаслідок більше 1000 погромів загинуло понад 200 тисяч євреїв, покалічених та пограбованих нараховувалось більше мільйона, сотні тисяч дітей залишились сиротами. Потерпілі ладні були підкоритись будь-якій міцній владі, що встановить порядок і припинить пограбування та вбивства. Таку владу встановлювали більшовики під гаслами рівності та соціальної справедливості.

У 20-ті роки завершувався тридцятилітній період, який для євреїв України був найтяжчим за останні два століття. Про це свідчать зокрема демографічні дані щодо зміни чисельності цієї людності та її міграцію в межах республіки. Якщо з 1867 по 1897 роки чисельність євреїв України подвоїлась, то за наступні п’ять років вона зменшилась майже на 5%.

Гнані погромами та через жебрацькі умови життя, більшість євреїв вдавались до еміграції або переїздили переважно із західних та південно-західних областей України на південний схід. З густонаселених євреями районів Поділля та Волині прихожани синагог пересувались на Катеринославщину, Херсонщину і Таврію. При цьому з сіл та містечок євреї все більше йшли до міст, де було легше знайти роботу та отримати освіту. Це були перш за все Донбас та Лівобережна Україна. З 1897 по 1927 роки чисельність євреїв у Артемівському, Луганському та Сталінському округах потроїлась, а на Лівоборежжі - подвоїлась.

Шість округів за цей час втратили від 50% до 75% єврейського населення. Шевченківський, Шепетівський та Білоцерківський округи, розташовані в центрі колишньої смуги осілості, втратили за цей час від третини до половини євреїв. В десятках містечок та сіл Правобережжя залишилось 20-50% попередньої чисельності єврейського населення. В той же час загальна чисельність населення Українии збільшилась на 35,7%.

В чотирьох найбільших містах України чисельність євреїв зросла більше ніж на 200 тисяч чоловік, про що свідчать дані, наведені у таблиці.

У 1920 році в Україні була встановлена радянська влада і всі політичні важелі, зокрема у національному питанні, опинились в руках більшовиків. Вони вирішували національне питання на засадах, розроблених В.Леніним, який був непримиреним до будь-якого націоналізму. Зокрема він писав, що “Марксисти ніколи не дадуть запаморочити собі голову національним лозунгом - однаково великоруським, польським, єврейським, українським чи іншим”. Сіонізм Ленін вважав виявом реакційних ідей, але виступав також проти антисіоністського Бунду. Лідер більшовицької партії вважав, що “ідея єврейської національності суперечить їнтересам єврейського пролетаріату, створюючи в ньому прямо і посередньо настрій, ворожий асиміляції, настрій “гетто”.

Більшовики намагались відкинути значну частину елементів дореволюційної культури /релігію, націоналізм і т.і./ і замінити їх “пролетарською культурою”. Для вирішення національних проблем при Бюро інтернаціональної пропаганди ЦК партії створювались відповідні відділи. У січні 1918 року єврейський відділ цього Бюро був перетворений у Єврейський комісаріат, який очолив Шимон (Семен) Діманштейн. Він був редактором першої радянської газети на ідиш “Ді вархайт”, яка з 1 серпня 1918 року отримала назву “Дер емес”.

У червні 1919 року була підписана постанова Комісаріату єврейських справ про закриття Центрального Бюро Єврейських Общин. У постанові зазначалось, що навколо бюро гуртуються супротивники інтересів єврейського робітничого класу, а общини ведуть шкідливу політику, спрямовану на затемнення класової свідомості єврейських робітників. Общини звинувачувались у викривленому вихованні підростаючого покоління в антипролетарському дусі. Фінанси і майно общин були передані місцевим єврейським комісаріатам.

Ленінська теорія поділяла кожну національну культуру на буржуазну і пролетарську. Перша, що не акцентувала увагу на класовому підході, відкидалась більшовиками. Пролетарськими вони вважали оповіді про страждання бідних під гнітом буржуазії та поміщиків. Тому більшовики заохочували видання творів Менделе Мойхер Сфоріма, Шолом-Алейхема, інших авторів, твори яких відповідали вимогам нової влади. У липні Діманштейн підписав циркуляр про ліквідацію інших буржуазних організацій /сіоністських тощо/.

Більшовики з самого початку утворення своєї організації відкидали поділ партії за національними ознаками та співпрацю з єврейськими партіями. Ленінці вважали, що такий поділ руйнує єдність партії. Тому, коли РСДРП/б/ прийшла до влади, єврейські партії виступали на боці сил, які протистояли більшовикам.

Основні засади цього протистояння сформувались ще після захоплення більшовиками влади у Петрограді. Наприкінці 1917 року бундівська газета “Векер” надрукувала передову статтю “Наш шлях”, у якій зазначалось: “Наш обов`язок - оскільки ми в змозі впливати, щоб більшовики відмовились від своєї злочинної тактики та згодилися б на утворення революційно-демократичної влади, котра б стояла на широких позиціях демократії...злочинна кожна дія наша, що підтримує більшовиків та зміцнює їх позиції.”

Лідер Бунду М.Рафес, виступаючи на терміновому засіданні Київської міської думи 9 січня 1918 року, зазначив, що насильство більшовиків щодо Установчих зборів вийшло за межі демократії. Зокрема Києву, де незабаром мали відбутись українські Установчі збори, на його думку також загрожувало насильство з боку більшовиків. Під час січневого повстання 1918 року у Києві, міський комітет Бунду звинуватив більшовиків у тому, що вони використали законне невдоволення трудящих для розпалювання громадянської війни і поширення своєї диктатури на Україну.

Єврейський комітет сприяння відродженню Росії звернувся до євреїв України з декларацією, у якій зазначав: “В настоящий момент вся Россия охвачена единым стремлением к восстановлению поруганной большевиками государственности. Словно смерч прошел большевизм по всей России... Торговля и промышленность замерли под тяжестью декретов. Контрибуции и реквизиции, принудительные работы обрушились прежде всего на еврейское население... Но еще хуже чем материальные бедствия действовал на евреев политический террор... Кучка еврейских коммунистов пользовалась благами власти, насильничая вместе с коммунистами русскими, латышскими, украинскими. Окруженная ненавистью всего народа, она была ему чужда.”

На з`їзді об`єднаних єврейських соціалістів у Києві була прийнята резолюція, запропонована лівим крилом партії, яке виступило за ради без більшовиків. У резолюції зазначалось, що “всякі напади з боку Московщини на Українську республіку можуть бути використані реакційними колами...військові операції між Українською республікою і Московщиною повинні бути припинені.” Свідченням негативнонго ставлення єврейського населення до більшовицьких перетворень була і відозва Головбюро єврейських комуністичних секцій при ЦК КПУ, виданій 10.ХІІ.1919 року, де зазначалось, що “Первый период Октябрьской революции мало затронул еврейскую рабочую массу: она оставалась равнодушной к лозунгам социалистической революции”.

Проте у єврейських організаціях ніколи не було одностайності у питаннях розбудови національного життя. Частина їх членів співчувала більшовикам, які вели безкомпромісну боротьбу проти антисемітизму. З розгортанням погромного руху чисельність цих співчуваючих збільшувалась. У липні 1918 року на конференції ЄСДРП ПЦ була прийнята резолюція, якою поалей-ціоністи засуджували будь-які спроби збройних виступів проти радянської влади і закликали до її підтримки. Після жорстоких погромів на початку 1919 року у березні-липні аналогічні резолюції були прийняті конференціями Бунду та об`єднаних соціалістів.

Через деякий час після захоплення Києва Червоною Армією у лютому 1919 року ЄСДРП ПЦ, Бунд та ОЄСРП виступили за заміну общин, більшість керівництва яких становили члени сіоністських або релігійних організацій, радами єврейських трудящих. Центральний комітет цих рад у березні передав Комісаріату з єврейських справ України доповідну записку з проханням взяти до своїх рук керівництво усіма єврейськими громадськими організаціями.

На відміну від Росії, де комісаріат з єврейських справ діяв у складі комісаріату з національних питань, в Україні деякі радянські діячі (Г.П’ятаков, В.Затонський) виступили проти його існування. Х.Раковський, який очолював уряд України, підтримував єврейський комісаріат, але не вжив заходів, коли у березні 51 працівник комісаріату був звільнений. Згодом подали у відставку керівники відділів комісаріату Х.Фіалков (відділ виховання), Х.Каждан (відділ шкіл), Н.Лур’є (відділ позашкільної освіти), Н.Мазл (відділ видавництв) Б.Айсрович (відділ позашкільного виховання).

Члени Бунду та ОЄСРП мали кілька зустрічей з комісаром у єврейських справах в Україні І.Хургіним, щоб погодити програму дій. Єврейські соціалісти намагались відкрити відділення комісаріату у деяких містах. Однак у більшості випадків ці спроби наштовхнулись на негативне ставлення місцевої адміністрації. Діяльність комісаріату підтримувала “Культур-Ліга”, його прибічники обстоювали необхідність цієї установи на зустрічі із М.Скрипником, який займав посаду комісара державного контролю України.

Проте Бунд та ОЄСРП мали різні уявлення щодо функцій комісаріату. ОЄСРП вважала, що комісар з єврейських справ має бути членом уряду України, а комісаріат повинен спиратись на самостійну діяльність єврейського робітничого класу через його оргганізації, що стоять на платформі радянської влади. Бунд пропонував створити комісаріат з п’яти чоловік, голова якого мав бути членом комісаріату у справах культури. В цьому випадку комісаріат мав спиратись на політичні та просвітницькі організації єврейського пролетаріату і займатись переважно справами культури. Бунд висував свої пропозиції зокрема на третьому з’їзді рад України, який проходив у Харкові 1-6 березня 1919 року, але вони не були підтримані. Така ж доля спіткала пропозиції ОЄСРП. Певні політичні кола України сприймали діяльність єврейського комісаріату як прояв націоналізму та шовінізму.

Так само націоналістичними вважались міські єврейські общини, які ліквідовувались органами місцевої влади. 9 квітня 1919 року президія виконкому Київради прийняла рішення передати справи та приміщення єврейської общини міста Раді єврейських трудящих, яку очолював рабин Яків Житник. Пізніше рада була перейменована на “Спілку Єврейських Трудящих Мас” (Сетмас).

У серпні 1919 року була створена Єврейська компартія Поалей Ціон /ЄКП ПЦ/. В Україні ЄКП ПЦ розгорнула діяльність, коли армія Денікіна зайняла більшу частину респуьліки. У другій половині січня 1920 року Українське центральне бюро ЄКП ПЦ було перетворене в Український Головний Комітет ЄКП ПЦ. Партія прагнула брати участь у єврейських секціях при наркоматах освіти та інших радянських установах. В Україні ЄКП ПЦ мала губернські комітети, Лівоборежне та Правобережне бюро, повітові комітети та групи. Головний Комітет ЄКП ПЦ видавав часопис “Комуністіше ворт”, а Чернігівський губком ЄКП - “Коммунистическую мысль”. ЄКП вела боротьбу з Євсекцією.

Відповідні перетворення відбувались і в молодіжних єврейських організіціях “Югентбунду” та ОЄСРП, ліві фракції яких створили “Югентфарбанд”. З “Югент Поалей Ціон” виділився Єврейський комсомол /Євкомол/, членам якого спеціальний циркулярний лист ЦК КПУ забороняв мати представників у радянських установах.

Згідно однієї з версій причин активної антисіоністської політики радянської влади, боротьба проти сіонізму була обумовлена позицією єврейських соціалістів, які вступили до партії більшовиків. Відомий сіоністський лідер Нахум Гольдман, виступаючи на надзвичайній сионістській конференції у травні 1942 року в Нью-Йорку, говорив, що “Жодна з основних концепцій комунізму не вимагає, щоб радянська влада була ворожою до сіонізму”. Він вважав, що радянський антисіонізм був обумовлений єврейськими комуністами, які “у значній мірі визначали політику Радянської республіки у питаннях щодо євреїв та сіонізму.”

Інший сіоністський діяч І.Шехтман писав, що “ініціатива у проведенні офіційного антисіоністського курсу належала колишнім лідерам Ферайнігге та Бунду”, які вступили до більшовицької партії. Навряд чи можна абсолютизувати цей фактор. Проте можливо, що не тільки жахлива погромна хвиля штовхнула єврейських соціалістів до лав ленінської партії. Її антисіоністська позиція теж могла приваблювати членів Комфарбанду та ЄКП ПЦ, які сподівались скористатись новими можливостями для боротьби з політичними супротивниками.

Єврейський комісаріат /ЄК/ відкинув ідею національно-культурної автономії, про що, зокрема, свідчить його ставлення до з`їзду єврейських общин за участю представників єврейських політичних партій, який відбувся в Москві у червні 1918 року. На з`їзді було обране Центральне бюро для координації діяльності Єврейських установ. В той же час з ЄК усунули всіх працівників, які не були більшовиками. ЄК активно сприяв організації євсекцій компартії, намагаючись разом з ними опанувати усі галузі культури і освіти євреїв. Євсекції були створені у 1918 році.

У 1918 році ЄК видав антисіоністську брошуру З.Грінберга “Сіоністи на єврейській вулиці”, але практично боротьби з сіонізмом не вів, за що був підданий критиці у комуністичних виданнях. Ленінці були послідовними антисіоністами, виступали з критикою сіоністських засад, доводили, що сіонізм відвертає євреїв від класової боротьби. На вимогу євсекції ЄК розпочав репресії проти івриту. 30 серпня 1919 року Наркомат освіти заборонив його викладання в усіх учбових закладах. З бібліотек почали вилучати книги на івриті.

Перша конференція Євсекції РКП/б/ та ЄК відбулась 20 жовтня 1918 року у Москві. З 64 делегатів конференції 33 були безпартійними. Переважно це були вчителі та працівники культури /культуртрегери/. Засідання конференції велись на ідиш та російською мовою.

Рішенням II конференції євсекцій у червні 1919 року були ліквідовані комфарбанди. Їх члени могли вступати до компартії лише на індивідуальній основі. Намагання комуністів-євреїв перетворити євсекцію на автономну організацію у партії були відкинуті. На III конференції євсекцій /червень, 1920/ підкреслювалось, що євсекція має залишатись лише технічним масовим апаратом партії.

Почалась ліквідація єврейських організацій, створених в УНР. Цим займались комісії з єврейських справ при губревкомах. Така ліквідаційна комісія у Харкові оголосила своєю метою очищення єврейського середовища від контреволюційних та буржуазних закладів. Одним з таких закладів комісія вважала клуб “Герцлія”, заснований народною фракціїю сіоністської партії Цеірей Ціон (ЦЦ).

Клубу були інкриміновані намагання сприяти національному, а не класовому розвиткові єврейських трудящих. Обмеження вимог при прийомі до клубу лише віком, а не соціальним станом, на думку членів ліквідкому підтверджувало буржуазний характер клубу. У листі ліквідкому до Управління Харківського губревкому зазначалось, що клуб “Герцлія” знаходиться під впливом сіоністської партії ЦЦ. На клуб автоматично були поширені обвинувачення ЦЦ у співпраці з денікінцями, прихильності до англійського імперіалізму і т.і. Результатом цих обвинувачень стало закриття клубу “Герцлія”.

Серед організацій, що припинили свою діяльність за постановою харківського ліквідкому, було і єврейське товариство “Тарбут” /”Культура”/. При ньому працювали педагогічні курси, які також були ліквідовані за буржуазно-націоналістичні погляди. На курсах викладали іврит, про який у повідомленні ліквідкому зазначено, що він “слугував виключно для молитв, а останнім часом став мовою єврейських сіоністів-шовіністів.” Майно “Тарбут” і курсів було передане відділу наркомата освіти, який мав відкрити курси “народних вчителів для єврейських пролетарських мас”.

Більшовицька цензура намагалась не допускати видань на івриті. Коли у Києві був підготовлений до друку збірник “Гааш” (“Наступ”), що включав три поеми М.Новака на івриті, місцевий цензор, який вже був проінструктований, що “видання літератури на івриті є принциповим питанням”, але не мав чітких вказівок, звернувся за роз’ясненням до Москви. У своєму листі цензор, зазначивши революційний характер поем Новака, зробив висновок: “Для кого предназначены эти стихи? Ясно, что в другой обстановке, в Палестине, этот сборник был бы одним из материалов агитации КПП, ибо там значительная часть рабочих говорит по-древнееврейски. В обстановке же нашей действительности этот сборник будет предметом филологически-литературного смакования клнрикально-буржуазной части еврейского общества. Ясно, что это издание нежелательно”.

Незважаючи на такий висновок, книжка була видана у 1923 році. Вірогідно це стало наслідком двозначного ставлення владних структур до літератури на івриті під час НЕПу. Прямого письмового декрету про заборону івриту не існувало. Значна частина письменників, які писали цією мовою, були прихильниками революції, а деякі з них і членами компартії. Однак це не стало наперешкоді негласних вказівок та циркулярів Головліту, який з 1922 року виконував функції державної цензури. Згодом видання на івриті фактично були заборонені.

Конотопська газета “Плуг и молот” надрукувала статтю “Дело сионистов”, де повідомлялось про арешт чекістами делегатів “Всеросійської конференції сіоністів” у Москві. Сіоністів звинувачували у антирадянській агітації, виправдовуванні злочинів Денікіна і Колчака. Газета навела висловлювання Пасманика: “Я лично наблюдал долгое время деятельность армии Деникина и могу отметить, что в огромной области, уже занятой армией Деникина, не было ни одного погрома”.

Репресії проти єврейських організацій мали суто політичний характер. Обвинувачення висувались без наведення фактів та посилань на відповідні законодавчі акти. Згідно партійної постанови при Всеросійській надзвичайній комісії була створена група боротьби з єврейською контреволюцією. В серпні 1919 року обшуки пройшли в усіх партіях та інших єврейських організаціях, які вважались сіоністськими. Арештованих учасників нелегальної сіоністської конференції засудили до п’яти років примусових робіт.

ЄК і євсекції не чекали доки “буття визначить свідомість”, вдаючись до репресивних заходів проти ідеологічних супротивників. Конференція євсекцій при ЦК КП/б/У у червні 1920 року прийняла резолюцію, зазначивши, що єврейські робітники-комуністи можуть самі керувати громадським життям євреїв. Учасники конференції вважали неприпустимим існування єврейських буржуазних товариств, закладів і партій тим більше, що серед інших національностей подібні організації вже були ліквідовані.

Сіоністські партії у резолюції були названі контреволюційними, бо “закріплювали вплив єврейського імперіалізму і посилювали національні настрої серед відсталих єврейських мас, гальмуючи таким чином класове самовизначення єврейських трудящих мас та проникнення у їх середовище ідей комунізму”. Конференція висунула пропозицію видати декрет щодо припинення будь-якої діяльності сіоністських організацій у економічній та культурній сфері. Єврейські общини у резолюції були названі опорними пунктами реакційних сил. Резолюція містила пропозицію розпустити общини, а єврейським соціалістичним партіям і групам дозволяти легальну діяльність лише в разі їх підтримки Червоної Армії і Радянської влади.

Учасники конференції зазначили, що члени партії “Поалей Ціон”, які називали себе комуністами, є провідниками буржуазних ідей сіонізму під прапором комунізму. “Проникнення комуністичних ідей у середовище єврейських робітників, - писали автори резолюції, - сприяє розпаду єврейських організацій Бунду і “Об`єднаних сіоністів”, які під час революції занурювались у болото дрібнобуржуазної політики і націоналізму”. Учасники конференції також вважали, що в Україні єврейські робітники внаслідок специфічних умов життя звільнились від впливу дрібнобуржуазного соціалізму, що призвело до повного розпаду єврейських соціалістичних партій,

Таким чином працівники євсекцій, констатували розпад єврейських партій і все ж пропонували заборонити їх діяльність. Це протиріччя стало характерною ознакою діяльності компартії. Її діячі, декларуючи перемогу ленінських ідей, спрямовували зусилля каральних органів проти націоналістів.

Антисіоністська політика більшовиків посилювалась внаслідок їх негативного ставлення до палестинської політики Англії. Завідуючий єврейським відділом Наркомнацу колишній бундівець А.Мережин у статті “Національний центр - націоналістична ганьба” звинувачував єврейську буржуазію у сприянні експлуататорській і грабіжницькій політиці англійського імперіалізму. У статті зазначалось, що Англія отримала мандат Ліги Націй на Палестину не для того, щоб розбудувати там єврейську державу, а з метою колонізації країни. Зокрема встановлений суворий відбір євреїв, які можуть отримати дозвіл на іміграцію у Палестину.

В такий же спосіб засуджувалась антиарабська політика Англії у “Декларации о Палестине”, що була прийнята на першому з`їзді народів Сходу у Баку. У тезах з національного та колоніального питань II Конгресу Комінтерну зазначалось: “Ярким примером обмана рабочего класса угнетенной нации, произведенного совместными усилиями империализма Антанты и буржуазии соответствующей нации, может служить палестинское предприятие сионистов, как и вообще сионизм”.

У циркулярному листі Катеринославської губернської надзвичайної комісії сіоністи також звинувачувались у проповіді єдиної єврейської нації “со своим центром в Палестине, путем нарушения принципов самоопределения наций, порабощения арабов, составляющих количественное большинство туземного населения.” Автори листа висували обвинувачення, зокрема, проти єлісаветградського рабина Тьомкіна, члена ЦК сіоністів, який закликав у синагозі до боротьби з комуністами, звинувачував їх у погромах, агітував за підтримку Антанти. “Якби сіоністи досягли своєї мети, - зазначалось у листі, - і єврейська інтелігенція емігрувала б до Палестини, країна була б позбавлена значної кількості спеціалістів”.

Надзвичайна комісія попереджала, що “На сионизм следует смотреть ислючительно как на политическое буржуазно-националистическое движение, но отнюдь не как на тайный еврейский синедрион для создания единого царства под эгидой единого царя на обломках всех других монархий, как к сожалению и курьезу смотрели некоторые товарищи на местах.” Це попередження свідчить про намагання деяких радянських функціонерів використовувати ідеї “Протоколов сионских мудрецов” для “боротьби” проти сіонізму. Подібні ідеї використовувались і радянськими “антисіоністами” 50-80-х років. Тепер у такий же спосіб поширюють юдофобію російські та інші націонал-екстремісти.

У листі були рекомендовані такі форми антисіоністської діяльності: “наблюдение и регистрация, учреждение задержки в помещениях для собраний, занимая их для государственных нужд, перехватка переписки, невыдача пропусков для проезда по железной дороге сионистским группам...”

Більшовики вели боротьбу не тільки з єврейським, а й з іншими різновидами націоналізму, з усіма ідеями, які не узгоджувались з ідеологією партії і заважали створенню єдиної та міцної політичної сили, унітарної держави з централізованими структурами в усіх сферах життя і діяльності. Найменша ланка державного механізму мала існувати лише в системі горизонтальних і вертикальних зв`язків та підпорядкувань.

Партійне керівництво допускало існування різних національних за формою культур, але суворо слідкувало за дотриманням класового підходу в художніх та інших творах. Партійне схвалення будь-якого твору обумовлювало державне фінансування і матеріальне заохочення. Це давало можливість професійно займатись літературою, мистецтвом та наукою фахівцям, кількість яких згодом стала більшою, ніж у країнах з розвиненою капіталістичною економікою. Визнання твору антиартійним не тільки позбавляло автора підтримкм, а й могло спричинити його покарання аж до ув`язнення. Цим могли користуватись партійні діячі для підтримки своїх прихильників і розправи над супротивниками.

Все це відбувалось, незважаючи на те, що формально ще діяла “Декларация прав народов России”, проголошена 3/16/ листопада 1917 року. В ній були декларовані:

“1. Равенство и суверенность народов России.

2. Право народов России на свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельного государства.

3. Отмена всех и всяких национальных и национально-религиозных привилегий и ограничений.

4. Свободное развитие национальных меньшинств и этнографических групп, населяющих территорию России.”

11 листопада 1920 року ЦК РКП/б/ видав циркуляр євсекціям Росії і України про ставлення до ЄКП ПЦ, де зазначалась необхідність вести боротьбу з нею і неприпустимість будь-яких спільних з нею виступів у політичних кампаніях. В червні 1921 року ЄКП ПЦ звернулася до ЦК РКП(б) з пропозицією розпочати переговори щодо об’єднання. Непримиренна позиція правлячої партії примусила третій Всеросійський з’їзд ЄКП ПЦ, який відбувся у грудні 1921 року, прийняти рішення про ліквідацію партії. Члени ЄКП ПЦ приймались до РКП(б) на індивідуальній основі. Праве крило ЄКП ПЦ було перейменоване у Єврейську робітничу компартію. 1928 року вона була ліквідована як антирадянська.

Навесні 1922 року після тривалої внутрішньої боротьби фактично розпався Євкомол. Наприкінці року більшість єврейської молоді, яка перебувала у його лавах, вступила до комсомолу. На місцях залишились невеликі групки євкомольців.

В той же час євреям, які діяли в системі радянських організацій та установ, були надані рівні з іншими національностями можливості для освіти, обрання професій та діяльності в усіх сферах господарчої, наукової, культурної та іншої діяльності.

Руйнуючи єврейські общини, систему релігійної освіти та культурно-національну автономію, більшовики створювалі державну систему єврейських організацій. В травні 1920 року при Наркомосвіті була заснована Центральна єврейська секція. При губернських та повітових відділах народної освіти створили органи управління єврейською освітою. Внаслідок відсутності необхідного фінансування деякі єврейські школи закривались незабаром після початку навчання. Учбові заклади Києва, Одеси та інших міст готували вчителів для шкіл. Відбулись перший Всеукраїнський з’їзд єврейських працівників освіти, губернські конференції, всеукраїнська нарада єврейських культпрацівників, з’їзди та конференції вчителів. На початку 1924 року в Україні діяли 818 єврейських трудових шкіл, дитячіх будинків та садків, клубів, бібл.отек та пунктів ліквідації неписьменності.

При ВУАН працювала Єврейська історіографічна комісія. З 1919 року її головою був перший віце-президент ВУАН академік Д.Багалей, а у 1924-1929 роках - академік А.Кримський. 1924 року була заснована Єврейська академічна бібліотека, фонди якої включали релігійну літературу, історичні хроніки та старовинні книги. При Всеукраїнській академії наук /ВУАН/ діяла кафедра єврейської мови і літератури. 1929 року на її базі виник Інститут єврейської пролетарської культури.

У 20-ті роки мовою ідиш виходили газети “Дер Штерн”, “Ідише Поейр”,, журнал “Ді Ройте Вельт” та інші видання. Діяли єврейська радпартшкола у Києві з відділенням у Бердичеві, єврейські політшколи, гуртки політграмоти на ідиш.

З 1922 року в Радянській Україні почали створюватись єврейські сільськогосподарські колонії. Через два роки при ЦВК СРСР був створений Комітет земельного устрою трудящих євреїв /КОМЗЕТ/ і громадська організація ТЗЕТ. Із земельних фондів України було виділено 320 тисяч десятин землі, на які переселились більше 80 тисяч євреїв. Джойнт надавав єврейським колоніям сільськогосподарську техніку, насіння та будівельні матеріали. Створювались єврейські територіально-адміністративні одиниці, де робота усіх державних установ велась мовою ідиш.

Таке відновлення деяких елементів національно-персональної автономії значною мірою відбувалось завдяки діяльності євсекцій, яка набувала все більших масштабів. Однак її активність викликала неводоволення партійного керівництва. Йому стало не довподоби самостійне вирішення євсекціями деяких принципових, в тому числі кадрових питань. Головбюро євсекцій, на думку партійних керівників, намагалось стати політичним представником єврейського народу в Україні.

Проте євсекції вірно служили партії, готуючи агітаторів для ідеологічної боротьби проти сіоністів. Головбюро євсекцій ЦК КП/б/У розробило тези для антисіоністської агітації. У тезах сіонізм був визначений як націоналістичний рух єврейської середньої та дрібної буржуазії, який виник у Російській імперії і був реакцією на жорстокі переслідування з боку царської влади проти євреїв. З початком світової війни сіонізм різко змінює характер, перетворюючись, з однієї сторони, у виключно цеховий рух єврейської буржуазної інтелігенції. У тезах зазначалось, що іншою стороною сіонізму була його роль знаряддя верхніх шарів єврейської буржуазії Європи і Америки.

Твердження, що сіонізм виник у Росії як реакція на імперський антисемітизм суперечила ленінській антисіоністській позиції. Можливо це писали колишні сіоністи, які пам`ятали, що люди ставали прихильниками еміграції до Палестини внаслідок трагедій погромів кінця XIX - початку ХХ століття. Розчарувавшись у можливості подальшого життя в умовах зростаючого антисемітизму, євреї вдавались до еміграції. Теза про зміну характеру сіонізму з початком першої світової війни вірогідно грунтувалась на фактах участі сіоністів у англійській армії, яка вела бойові дії у Палестині. Авторам з євсекції було необхідно якось визначити ту межу, за якою сіонізм став знаряддям імперіалізму, щоб далі звинуватити його у сприянні колоніальній політиці Англії в Палестині. Крім того, сіоністські організації звинувачувались у співробітництві з Денікиним та Петлюрою, антирадянській діяльності.

Дещо по-іншому була викладена роль “раннього” сіонізму у секретних матеріалах для доповідей, які заборонялось оприлюднювати. У цих матеріалах, складених в березні 1925 року, зазначалось, що сіонізм відволікав єврейських трудящих від класової боротьби, сприяв їх відрубності від пролетарів інших національностей. Автори матеріалів стверджували, що єврейські трудящі з обуренням відкинули сіоністські ідеї, які підхопила єврейська буржуазія, що належала до політично безправної нації Росії і “не мала можливості користуватись у повній мірі тими привілеями, що дає капіталістичний лад пануючим класам”.

Таке визнання дискримінації єврейської буржуазії у Російській імперії не було характерним для більшовицького антисіонізму і, можливо стало результатом буржуазного походження авторів матеріалів. Вірогідно також, що це був пропагандистський прийом. Адже матеріали, у яких визнавалась дискримінація єврейської буржуазії, могли бути більш переконливими для певної частини євреїв - вихідців з дрібної буржуазії. Матеріали містили також відомі обвинувачення сіоністів у співробітництві з англійськими колонізаторами, Петлюрою, зраді інтересів трудящих і т.і.

Сіоністські організації, навіть ті, що існували легально, діяли під постійним наглядом чекістів. Голова ДПУ України В.Балицький, звітуючи за роботу з 01.Х.1923 по 01.Х.1924, зазначав, що встановлено постійний нагляд, за єврейськими організаціями, які він називав так: “Алгемайн-сионисты”, “Цейре-цион”, “Сионистский союз молодежи “Гистадрут”, “Сионистско-социалистическая партия ЦС”, “Сионистский союз социалистической молодежи “Юген-Фербанд”, “спортивная организация “Маккаби”, “Гашомер-Гацоир”, “студенческие организации “Дройер” и “Гехолуц”.

Час від часу ДПУ заарештовувало активістів сіоністських організацій. В березні 1923 року заступник голови ДПУ Г.Ягода та начальник секретного відділу Т.Дерібас доповідали в ЦК РКП(б), що “в ночь с 13-го на 14-е сего месяца Секретный отдел ОДПУ произвел обыски у активных членов сионистских организаций: Альгемейнсион, ССПЦЦ (сионистско-социалистическая партия Цеире-Цион), СТПЦЦ (сионистско-трудовая партия Цеире-Цион), “Гехавер” (студенческая сионистская организация), давшие весьма значительные результаты...По операции арестовано 49 человек”.

Деякі лідери легальних сіоністських організацій писали протести проти переслідувань. Зокрема керівники ЄКП ПЦ неодноразово звертались до ЦК РКП(б), намагаючись спростувати висунуті проти них обвинувачення. У листі від 01.VII.1925 вони зазначали, що “последнее время взят курс систематических преследований и удушения нашей деятельности...Материалы нашего центрального ежемесячного органа - “Еврейская пролетарская мысль” - задерживаются Главлитом по нескольку месяцев... Редактирование наших материалов Главлитом носит характер либо полного запрещения, либо совершенно произвольного оперирования...искажающего мысль автора и его формулировку”, “нашей Московской организации был также запрещен митинг 1 мая с.г. без всякого мотива”. Автори листа робили висновок, що в країні створена “Система травли по отношению к другой легальной советской партии, которой не дается возможность не только дискутировать, но даже просто опровергать возводимую на нее ложь и клевету”.

Коментуючи цей лист, Ягода і тодішній заступник начальника секретного відділу Я.Агранов писали: “Партия “Поалей Цион”...является мелкобуржуазной сионистской партией, маскирующей свою националистическую сущность марксистской фразеологией... полититика запрещения антикоммунистических произведений в изданиях ЕКРП ПЦ и других стеснений в области массовой работы в националистическом духе проводидась согласно директивы совещания при Орготделе ЦК РКП...”

Проте у чекістів не було ще тоді єдності щодо ставлення до сіоністських організацій. Зокрема позиція голови ОДПУ суперечила не тільки діям його заступника, а й вказівкам партійного керівництва. У записці В.Менжинському та В.Ягоді Ф. Дзержинський 15.ІІІ.1924 писав: “Просмотрел сионистские материалы. Признаться точно, не пойму, зачем их преследовать по линии сионистской принадлежности...Они преследуемые в тысячу раз опаснее для нас, чем не преследуемые и развивающие свою сионистскую деятельность... Их партийная работа для нас вовсе не опасна... Программа сионистов нам не опасна, наоборот, считаю полезной. Я когда-то был ассимилятором. Но это детская болезнь. Мы должны ассимилировать только самый незначительный процент, хватит. Остальные должны быть сионистами. И мы не должны мешать под условием не вмешиваться в политику нашу”.

Дзержинський вважав, що робітники за сіоністами не підуть, а переслідування останніх буде негативно впливати на ставлення до СРСР закордонних єврейських кіл. Він не бачив нічого шкідливого у критиці сіоністами євсекцій, але вважав, що сіоністів не можна призначати на керівні посади. Свою позицію голова ОДПУ підтверджував також у інших документах.

24 березня 1925 року Дзержинський пише Менжинському: “Правильно ли, что мы преследуем сионистов? Я думаю, что это политическая ошибка...” Детальніше свою позицію Дзержинський виклав у резолюції на довідці щодо антисіоністських репресій у країні: “Все-таки, я думаю, что столь широкое преследование сионистов (особенно в приграничных областях) не приносит нам пользы ни в Польше, ни в Америке. Мне кажется, необходимо повлиять на сионистов, чтобы они сами отказались от своей контрреволюционной работы по отношению к советской власти. Ведь мы принципиально могли бы быть друзьями сионистов. Надо этот вопрос изучить и поставить в Политбюро.” Однак продовження антисіоністської політики більшовиків свідчить, що пропозиція Дзержинського не внесла суттєвих змін у політику партії щодо єврейських організацій.

Антисіоністська політика євреїв, які працювали у ОДПУ та критика її Дзержинським підтверджує необгрунтованість декларування залежності політики органів радянської влади від національного походження їх працівників. Тим більше, що національний склад цих органів і, зокрема, ДПУ, як правило, визначається не за документальними джерелами, а на основі різних матеріалів агітаційного характеру. Наведемо національний склад РКП(б) та ОДПУ у 20-ті роки. 

Діяльність єврейських організацій в 20-ті роки ускладнювалась ще й внаслідок діяльності антибільшовицьких сил, які не гребували розпалюванням антисемітизму, стверджуючи, що всі комісари - євреї, а всі євреї - більшовики або співчувають їм. Основним засобом такої агітації були “Протоколы сионских мудрецов”, що тлумачились як план захоплення світового панування євреями. “Протоколы...” були широко відомі до 1917 року і неодноразово перевидавались командуванням білої армії та ватажками різних політичних угрупувань під час громадянської війни. Окремі фрагменти цієї фальшивки роздавались у військах, а неписьменним читали вголос і роз’яснювали відповідним чином.

Крім “Протоколів...” поширювались інші “документи”, пристосовані до тогочасних умов. Один з таких “документів” був начебто знайдений у якогось командира Червоної Армії на ім’я Цундер. Фальшивка поширювалась у вигляді листівок, її друкували у газетах. В ній було написано: “Секретно. Представителям всех отделений Международной израильской лиги.

Сыны Израиля! Час нашей окончательной победы близок! Мы находимся на пороге завоевания мира... Победа над Россией, достигнутая благодаря нашему интеллектуальному превосходству, может в будущем, при новом поколении, обернуться против нас самих...Мы должны разжигать ненависть между рабочими и крестьянами. Война и классовая борьба уничтожает все сокровища и культуру, созданную христианским народом...”

Чимало людей вірили цим “документам”, що спричиняло посилення антисемітських настроїв, які впливали і на роботу ДПУ, де міжнаціональні відносини зовсім не були безконфліктними. Часом відомі упередження щодо єврев спричиняли упереджене ставлення до них. Зважаючи на це, Г.Мороз, що став першим євреєм, який увійшов у 1919 році до складу Колегії ВЧК, пропонував “провести необходимые кадровые перестановки, официально убрав евреев в городах бывшей черты оседлости, наиболее зараженных антисемитизмом, с ответственных комиссарских постов...” Мороз не перший намагався усунути євреїв з керівних посад у ЧК. Зокрема у 1918 році до київського ЧК надійшла вказівка “не назначать более евреев на видные должности, а в агитационных целях приказывалось расстрелять кого-либо из евреев, что и было сделано”.

Антисемітські настрої також сприяли посиленню репресій проти єврейських організацій і, зокрема, спортивних. У секретному документі “Про боротьбу з “Маккабі” ЦК ЛКСМУ висловлювало занепокоєність поширенням єврейських спортклубів “Молот”, “Олімп”, “Факел” та інших. ЦК пропонувало вести з ними боротьбу державними засобами. Шляхом перевірок із залученням ДПУ визначали зв’язок цих клубів з “Маккабі”. Ознаками такого зв’язку вважались відповідні назви клубів, спортивні команди на івриті, зокрема вигук “Хазак”, біло-блакитні значки з портретом Т.Герцля, свята, що співпадали з єврейськими. Підозру також мали викликати клуби з виключно єврейським складом, очолювані колишніми маккабістами. Згідно вказівки ЦК, такі клуби мали бути закриті, а колишні маккабісти, які працюють інструкторами - поставлені на облік у ДПУ та ізольовані від керівних посад у спортклубах. Таких інструкторів рекомендувалось розсіяти по різних клубах, не допускаючи створення спортивних осередків з виключно єврейським складом. Репресивно-адміністративні заходи ЦК пропонувало поєднувати з пропагандистською антисіоністською роботою.

На розширеному засіданні Головбюро євсекцій при ЦК КП/б/У 9 червня 1925 року, де констатувалось посилення діяльності сіоністських організацій, було вирішено:

“а/ поставить широкую агитацию среди еврейских трудящихся масс с целью высвобождения их из под влияния сионистской идеологии;

б/ принять решительные меры против создающихся гехолуцианских сельскохозяйственных коллективов, вплоть до ликвидации тех из них, которые занимаются антисоветской агитацией, не допуская такие проникновения сионистских элементов в переселенческие группы;

в/ принять меры к удалению активных сионистов из организации кустарей и других массовых организаций, установить связь и влияние на массы;

г/ уделить больше внимания борьбе против сионизма в периодической печати, а также издать в ближайшее время ряд агитационных брошюр...”

На відміну від адміністративно-пропагандистських заходів Головбюро євсекцій, секретар ЦБ євсекцій ЦК РЛКСМ Монін після поїздки по Україні виклав свої рекомендації, зробивши акцент на соціальних аспектах проблеми. Він пропонував:

“а/ ряд мероприятий, необходимых для вовлечения еврейской /особенно местечковой/ молодежи в крупную и среднюю промышленность;

б/ дальнейшее облегчение положения кустарей для вовлечения молодежи в кустарную промышленность;

в/ привлечение молодежи к земледелию;

г/ усиление роста КСМ за счет кустарной молодежи...”

Більшовицька політика щодо громадських єврейських організацій була однозначно спрямована на їх ліквідацію та передачу усієї національної політики у компетенцію державних структур. Тоталітарна політика не допускала розмежування за національною ознакою або існування організацій, що мали б якісь джерела фінансування, крім державних. Для ідеологічного прикриття ліквідації єврейських організацій використовувались обвинувачення у співробітництві з Антантою, Петлюрою і т.і. Ставлення партійних органів до Бунду було майже таким самим, як до сіоністів, хоч він не мав відношення ні до Антанти, ні до еміграції у Палестину.

Ліквідація єврейських організацій певною мірою була також наслідком ворожнечі між ними. Бундівці обстоювали ліквідацію сіоністських та клерикальніх організацій, але їх самих спіткала така ж доля.

Проте єврейські організації не вдалось ліквідувати так швидко як цього прагнули більшовики. Серед причин цього можна назвати такі:

1. Лідери єврейських організацій мали значний досвід легальної і нелегальної діяльності у Російській імперії та УНР.
2. Працівники євсекцій не мали необхідного досвіду боротьби з національними організаціями. Тому їх дії часто були незграбними і не мали підтримки більшості населення. Можливо у євсекціях працювали колишні члени єврейських партій та об’єднань, які не вважали потрібною боротьбу з цими організаціями.
3. Посилення зубожіння євреїв обумовило їх розчарування у політиці радянської влади та посилювало їх прихильність до національних організацій, члени яких надавали підтримку один одному. Ця прихильність також була обумовлена ментальністю значної частити євреїв, свідомість яких була сформована в умовах релігійно-національних приорітетів.
4. Антисіоністська пропаганда подекуди мала антисемітський характер, що тільки посилювало відрубність євреїв та сіоністські настрої.

Єврейське населення України у 1918-1920 роках спіткало безліч трагедій. За цих умов певну допомогу євреї отримуавли від своїх національних організацій. У складі єврейських общин діяли не тільки релігійні, а й дитячі, освітні, медичні та інші заклади. Так до складу харківської общини у 1920 році входили релігійні товариства і училище, дві школи і два дитсадка, де викладання велось на івриті, богадільня і похоронне товариство, гуртожиток і амбулаторія, бібліотека і їдальня, дві пекарні, музей, друкарня, три мистецтвознавчих товариства, видавництво, палестинське товариство, шість клубів і кілька філантропічних організацій.

Сіоністські організації були значно послаблені внаслідок еміграції їх керівників та ідеологів. Після 1917 року з країни виїхали Усишкін, Гросман, Бруцкус, Пасманик, Ідельсон. Тьомкін, Грінбаум, Каплан, Клауснер та інші. Цей від’їзд кадровіх керівників, - писав Л.Ленеман, - не був компенсований і фактично трансформувався у саморуйнацію руху. Наслідком цієї ситуації було висунення соціалістичних угрупувань у російському сіонізмі”.

Проте сіоністський рух був ще досить сильним. На нараді у Єввідділі ЦК КП/б/У, яка відбулася 20 червня 1920 року, зазначалось, що відволікаючи “увагу трудящих від чергових революційних і політичних завдань та викликаючи у них симпатії до Антанти, як визволительки єврейського народу від будь-якого гніту...соціал-демократичні і квазікомуністичні групи сіонізму /ПЦ і ЄКП ПЦ/, незважаючи на афішування свого приєднання” до комунізму “фактично підтримують сіоністську авантюру і цим мають на єврейських трудящих ще згубніший вплив, аніж буржуазні сіоністи...”

Після громадянської війни ЄКП ПЦ створила десятки секцій, клубів, гуртків у різних містах країни, друкувала більше десяти періодичних видань, маючи в деяких випадках більше технічних можливостей, ніж єввідділи губкомів. ЄКП влаштовувала демонстрації, мітинги, політсуди над євсекціями, спектаклі, культурні, просвітительські та політичні студії. Зокрема, її одеська та єлісаветська організації виступили з протестами у зв’язку із закриттям єввідділом борохівського клубу у Єлісаветграді. Осередки партії були на полтавській нитковій і харківській сірниковій фабриках та інших організаціях.

Політика компартії була спрямована не тільки на ліквідацію єврейських партій, а й на передачу державі установ, які належали громадським організаціям. Так сталося і з Культур-Лігою, яка з 1920 року утримувала 20 культпросвітницьких закладів, гімназію, дві бібліотеки, педагогічний музей, музичну школу, різні курси, видавництво і т.і. Серед педагогів, які викладали у цих закладах, були фахівці з дипломами Сорбонни, Київського комерційного і Фребелівського інститутів, спеціалісти з вченими ступінями.

З Лігою співробітничали діячі української, російської, польської та інших культур. Її заклади охоплювали своєю діяльністю і неєврейське населення України.

13 квітня 1919 року у складі Ліги була створена перша єврейська театральна студія, яку очолював Ефраїм Лойтер. У роботі студії брали участь кращі театральні діячі України: режисер С.Самдор, оперний співак І.Кунін, А.Смірнов та інші. У 1924 році Уряд України прийняв рішення про державне фінансування студії. Наступного року на її основі створили Перший Всеукраїнський єврейський державний театр, який був розташований у Харкові.

Кооперативне видавництво “Культур-Ліга” друкувало літературу на ідиш. Пізніше його філії діяли у Бердичеві, Білій Церкві, Кам`янець-Подільському та Могилев-Подільському. Уряд фінансував і підтримував усі напрямки культурної діяльності і мистецтва, які відповідали критеріям того, що більшовики називали “пролетарською культурою”.

Роботою Ліги керував Центральний комітет (ЦК), що складався з 21 члена і Виконавчого Бюро (ВБ). Ліга діяла як безпартійна організація, але 9 членів ЦК були пов’язані з Фарейнігте, 7 - з Бундом, а 2 - з ПЦ.

Незабаром після поширення влади більшовиків на Україну, Культур-Ліга почала відчувати тиск партапаратників, які вважали її націоналістичною організацією. В наслідок цього тиску значна частина керівництва Ліги переїхала до Варшави, поети Л.Квітко і П.Маркіш - до Німеччини, а Д.Гофштейн - у Палестину. В грудні 1920 року друкарні Ліги були націоналізовані. В усіх культурних закладах ввели посади політкомісарів, а чимало п’єс відомих єврейських авторів Ш.Аша, Гольдфадена та інших були включені до списку заборонених.

Одні установи Ліги поступово переходили під порядкування партійних органів, інші - закривались. Вищі педагогічні курси Ліги були передані Наркомосвіті. В грудні 1923 року євсекція Київського губкому КП(б)У вирішила взяти під своє керівництво Центральну єврейську бібліотеку, Художню студію і Музичну школу Культур-Ліги. Згодом її позбавили фінансової підтримки. До 1925 року Ліга втратила майже всі свої установи. Залишилось лише видавництво “Культур-Ліга”, яке через п’ять років перейменували у “Центровидав”.

Одночасно з Культур-Лігою розгортав свою діяльність Союз єврейських трудящих мас (Сетмас). В червні 1919 року був затверджений його статут. Керівник Сетмасу Житник, який мусив тікати від армії Денікіна, що у серпні захопила Київ, в різних містах агітував євреїв брати участь у роботі його організації. Сетмас захищав євреїв від примусових робіт, до яких радянські установи залучали “нетрудові елементи”. Оскільки громадянська війна та більшовицькі перетворення зруйнували господарчу діяльність більшості євреїв України і фактично залишили їх без роботи, то залучення їх до примусових робіт зводило майже нанівець можливість знайти хоч якийсь заробіток. Члени Сетмасу не вважались нетрудовими елементами і тому не примушувались до виконання цих робіт.

Зростання популярності Сетмасу привернуло до нього увагу радянських установ, які сподівались використати цю спілку для проникнення більшовицьких ідей у єврейські кола. За сприяння комісара з єврейських справ Діманштейна керівний орган Сетмасу був переведений до Москви, де йому надали приміщення. Єврейський комісаріат виділив кошти на фінансування пропагандистської діяльності Сетмасу. З жовтня 1919 року почав виходити його тижневик “Хореваніє” (“Праця”). Так Сетмас, основна діяльність якого зосереджувалась у Києві, перетворився у всеросійську організацію. В січні 1920 року орган комісаріату у справах національностей писав, що при сприянні Сетмасу перемога радянської влади “проникает в средоточие еврейской реакции - в синагогу, пробуждая несчастные массы от летаргического сна и освобождая их от буржуазных “ложных чар”

16 грудня 1919 року, коли Червона Армія повернулясь до Києва, Сетмас відновив свою діяльність в Україні. Його знову очолив Житник. В травні 1920 року вийшов перший номер газети спілки “Еврейская беднота”. Поступово Сетмас дійсно став масовою організацією. Майже в кожному місті члени спілки утворювали професійні секції кравців, шевців та інші. Для людей, які не мали відповідної спеціальності, утворювались секції без професійного визначення. Кожна секція мала свою президію. Її члени входили до виконкому місцевого Сетмасу. Голови президій були членами міського виконкому спілки. В обласних виконкомах та центральному комітеті Сетмасу були відділи пропаганди, економічний та інформаційно-організаційний.

Членами Сетмасу ставали і релігійні євреї, які намагались пристосуватись до умов “воєнного комунізму” при дотриманні вимог юдаїзму.У спілці діяли члени ЄКП ПЦ, вбачаючи у Сетмасі організацію, схожу на ради єврейських трудящих, які їм не вдалось створити. Працівники євсекцій співробітничали у Сетмасі, намагаючись використати його для поширення свого впливу на єврейські маси. Сетмас організовував роботу у вихідні дні (суботники, недільники), збір одежи для армії, намагався задовольнити специфічні релігійні потреби. Влітку 1920 року активісти Сетмасу при сприянні властей Києва придбали муку для виготовлення маци. Спеціальний відділ спілки піклувався про забезпечення нею членів організації. У Чернігові Сетмас створив кооператив м’ясників, які забезпечували євреїв міста кашерним м’ясом. Сетмас також брав участь у організації єврейських сільськогосподарських колективів.

Cетмас мав 72 організації, 62 кустарно-промислові і 39 сільськогосподарських артілей. Його київське відділення нараховувало 400-500 членів. При ньому діяла молодіжна організація “Югентсетмас”.

Зростання чисельності та популярності Сетмасу непокоїло деяких керівників євсекції. Вони боялись, що в подальшому можуть втратити контроль за діяльністю спілки. В середині 1920 року керівником Єврейського відділу комісаріату у справах національностей замість Діманштейна, який підтримував Сетмас, призначили Авраама Мережина. Він вважав Сетмас організацією єврейської буржуазії і виступав проти його підтримки державою.

У жовтні 1920 року Єврейський відділ прийняв рішення: “1) перестать субсидировать Сетмасс из государственных источников как в центре так и на местах; 2) ликвидировать в течение двух месяцев - октября и ноября - все денежные счета Сетмасса в центре и наместах; 3) организационную и агитационно-разъяснительную работу Сетмасса в ее еврейской части должны взять на себя местные органы комиссариата по национальным делам и евсекции...”

Після запровадження НЕПу у значної частини євреїв з’явилась можливість самостійно вирішувати свої проблеми, пов’язані з працевлаштуванням. 27 червня 1921 року на зібранні євреїв-комуністів у Києві виникла гостра суперечка між противниками та прибічниками Сетмасу. 10 листопада 1922 року розпочався судовий процес проти керівництва кооперативу ім. Сетмаса. Його звинувачували у тому, що економічна діяльність кооперативу спричинила значні збитки народному господарству. Процес був використаний для пропаганди проти Сетмасу.

Проте Сетмас продовжував існувати. Його керівництво вирішило відправити до США делегацію, щоб зібрати кошти для фінансування організації. Відновилось видання журналу “Хореваніє”. В Києві Сетмас створив дві каси взаємодопомоги для ремісників. Його підтримав Джойнт і спілка розширила роботу у містечках. Були створені клуби та бібліотеки Сетмасу.

Діяльність Сетмасу почала змінюватись в напрямку зближення з радянськими структурами. З цим була пов’язана і зміна його керівництва. Спілку очолив колишній член Поалей Ціон Шмуель Жидовецький. Почали поширюватись чутки про підготовку процесу проти Житника і він у лютому 1923 року емігрував до США. Саме тоді група членів Сетмасу відокремилась від нього і утворила Трудмас, який вже не був суто єврейською організацією. В Києві він нараховував близько тисячі членів, серед яких вже були не тільки євреї, але не було позбавлених громадянських прав.

1923 року під тиском газетної критики та юридичних переслідувань Сетмас фактично припинив свою діяльність. Трудмас продовжував існувати ще деякий час.

Євкомол був зв’язаний з лівим Бундом і ЄКП ПЦ. Перший фарбандерат /з’їзд/ Євкомолу в січні 1921 року встановив організаційний контакт з ЄКП, а другий /київський/ фарбандерат у серпні 1921 року офіційно визнав програму ЄКП. У 1920-1921 роках Євкомол провів ряд кампаній проти клерикалізму, на захист соціально-економічних інтересів молодих робітників і т.і. Були взяті на облік приватні підприємства Києва, де працювала єврейська молодь. До них були прикріплені активні члени Євкомолу. Його організації діяли у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Кременчуці, Полтаві, Бердичеві, Малині та інших містах. Найміцніші організації були у Сосницях /Чернігівщина/ та Пирятині /Полтавщина/. Ці містечка жартома навіть називали “Пітером та Москвою Євкомолу”. Організація у Сосницях налічувала 60-80 членів, у Пирятині - близько 50. Головним чином це були ремісники.

Єврейська спілка соціалістичної робітничої молоді “Югенд Поалей-Ціон” перебувала під впливом одноіменної соціал-демократичної робітничої партії. У 1920 році відбулась II Всеросійська конференція, яка затвердила програму і статут спілки. Організації “Югенд Поалей-Ціон” діяли головним чином у містах серед учнівської та інтелігентської молоді. У своїх гуртках члени спілки вивчали політекономію та історичний матеріалізм. Вони були прихильниками диктатури пролетаріату, але виступали проти підміни її диктатурою комуністів, висували гасло свободи революційної думки. Палестинські настрої не були домінуючими у спілці і взагалі її позиція була близькою до РСДРП. Місцеві осередки спілки налічували по 10-20 членів. У 1921-1922 роках вони діяли у Києві, Коростені, Полтаві, Бердичеві, Харкові та деяких інших містах.

На початку 20-х років спортивне товариство “Маккабі” було основним напівлегальним центром, навколо якого гуртувались сіоністські активісти. Організації “Маккабі” у 1920 році налічували близько чотирьох тисяч юнаків і дівчат. Провідну роль у товаристві відігравала сіоністсько-трудова партія та молодіжні організації, що орієнтувались на неї /ОСМ, Гістадрут, Гековер/. Первинні ланки “Маккабі” налічували по 30-40 членів. Обласні об’єднання були на території Київської та Полтавської губерній. Існувала також всеукраїнська організація “Маккабі”. У 1921 році у Москві відбувся всеросійський з’їзд “Маккабі”.

Найчисельніші організації “Маккабі” діяли у Кременчуці - 500-700 чол., Харкові - близько 400. Сильні осередки були у Києві, Одесі, Катеринославі, Житомирі, на Волині та Полтавщині. Більшість маккабістів становила учнівська молодь, але разом з ними членами клубів були робітники і службовці.

Єврейські організації намагались вижити у нових умовах. З цією метою вони змінювали назви і форми діяльності, виступали спільно з іншими партіями, що також зазнавали репресій. Коли 16 грудня 1920 року одеська надзвичайна комісія заарештувала близько 60 соціал-демократів і бундівців, вони видали спільну листівку, засудивши цю акцію. Листівка спростовувала обвинувачення соціал-демократів у підготовці виступів робітників проти радянської влади.

У звіті центрального управління надзвичайних комісій при Раднаркомі України за 1920 рік зазначалось, що сіоністи були найактивнішими з усіх єврейських націоналістичних партій. Вони заохочували молодь до участі у єврейському легіоні, який діяв у складі англійської армії в Палестині, а також до еміграції. На Волині, у Кременчуці та в інших місцях сіоністи пішли у підпілля. Група волинських сіоністів “Га Мішмар” з метою самозахисту організувала добре озброєний бойовий загін, який нараховував до ста бійців.

Автори звіту, який був підготовлений до V Всеукраїнського з’їзду Рад, писали, що під час наступу польської армії сіоністи відкрито закликали до повалення “ярма більшовизму”.89/

Губернські керівники доводили до відому центру, що організаціями “Маккабі” керували кваліфіковані сіоністи. Вони співробітничали з АРА, що мала безкоштовні їдальні, і з її допомогою залучали єврейську бідноту до своїх організацій. Для виживання в умовах переслідувань клуби “Маккабі” вдавались до конспірації. Вони мали централізовану структуру, що об’єднувала первинні осередки /патрулі/ чисельністю 30-40 чоловік. Обласні об’єднання називались легіонами. У губернському звіті наводились такі факти сіоністської діяльності “Маккабі”:

“1. В Черкассах в лесу состоялась клятва маккабистов перед бело-голубым знаменем о верности сионизму.

2. В ночь на 5 июля состоялась процессия “Маккаби” с пением сионистских песен по Кременчугу, такие прогулки проходят весьма часто за городом.

3. 17 июля был устроен митинг сионистов в синагоге Колтмана. На митинге присутствовали старшие сионисты и все члены “Маккаби”. После митинга маккабисты направились группами на еврейское кладбище, где вторично устроили конспиративное собрание.

4. На лекции...”Как живет и борется еврейский рабочий в Палестине” маккабисты защищали точку зрения буржуазного сионизма.

5. В последних числах июля во время прогулки за городом комсомольцы обнаружили шествие Маккаби со знаменем, которое комсомольцы желали захватить. Однако им это не удалось и в результате завязалась драка. Маккабисты окружили комсомольцев и избили последних”.

У доповіді Київського губревкому констатувалось, що, незважаючи на усі заходи Всеобуча, “Маккабі” продовжує активно діяти. Спортивні виступи і вечори проводились під час єврейських свят. Маккабісти часто збирались за містом, де слухали сіоністські доповіді і лекції. Вони мали відділення у Білій Церкві, Умані, Бердичеві і Звенигородці. Організація “Маккабі” намагалась задовольнити фізичні та духовні потреби єврейської молоді, але це сприймалось партбюрократами як небезпека для радянської влади.

Громадські єврейські організації перебували під постійним наглядом уповноважених по антирадянських партіях. Збираючи інформацію, вони писали доповіді, в одній з яких зазначалось, що організація “Цеірей Ціон” працює досить інтенсивно. Вона успішно збирала кошти для єврейської організації “Тарбут”, яка у Києві відкрила клуб при синагозі “Ойгель-Йосиф” з бібліотекою книг на івриті. Були відкриті школи на Подолі, Євбазі і в центрі міста, вечірні курси івриту. Планувалось навіть заснувати єврейську учительську семінарію. Уповноважений доповідав, що рабини оголошують херем батькам, які відправляють своїх дітей до державних єврейських шкіл, і вчителям цих шкіл. Сіоністи створювали гуртки, де молодь вивчала єврейську історію і літературу, загони скаутів.

Всього в Києві наприкінці 1920 року було близько 80-ти членів “Цеірей Ціон”. Вони керували роботою осередків у Київській і частково Волинській, Чернігівській і Подільській губерніях. В травні 1920 року за з’їзді у Харкові “Цеірей Ціон” розкололась. Її ліве крило стало Сіоністсько-соціалістичною партією /ССП/, а праве - Сіоністсько-трудовою партією /СТП/.

Пристосовуючись до нових обставин, єврейські організації намагались знайти своє місце у суспільстві. Вони висували своїх представників до рад та інших органів влади. У серпні 1920 року Всеросійська конференція “Сетмаса” прийняла резолюцію на підтримку ідей “Єврейських робочих рад” та єврейського представництва в державних установах.

Релігійні організації не могли так пристосовуватись до політики бі-, льшовиків, як світські. Значна частина рабинів мусила емігрувати. Рабин Ізраїль-Меїр га-Коген, відомий як Хофец-Хаїм, пережив в Україні світову війну, революцію і громадянську війну з її погромами. У 1921 році він разом із своєю єшивою емігрував до Польщі. Поштовхом для цього було те, що його учні мусили працювати по суботах. Рабин видав спеціальну постанову, якою дозволяв учням єшив порушувати святість суботи, бо розглядав це як “пікуах нефеш” /”спасіння життя”/. Ця постанова діяла доки община Хофец-Хаїма не виїхала до Польщі.

Лідери чорнобильської гілки хасидизму - талненський ребе, трицький ребе, сквирський ребе, рахмистрівський ребе - емігрували з України у 1920-1921 роках разом із частиною їх прихильників.

Чимало керівників єшив, які на початку ХХ століття жили у Польщі, а у роки війни переїхали до України, емігрували з радянської території до 1922 року.

Любавічський ребе Йосиф-Іцхак Шнеєрсон, який у 20-ті роки після смерті батька очолив цю гілку хасидизму, вирішив не залишати віруючих без духовного лідера. У 1922 році він запропонував створити підпільний “Ваад Рабаней СРСР” /”Рада Рабинів СРСР”/. Незважаючи на опір головного рабина Москви С.Рабиновича, Ваад був створений. Його очолив Шнеєрсон. Виконавчий орган Вааду “Мерказ” /”Центр”/ поширив серед більш ніж семисот релігійних общин анкети із запитаннями щодо чисельності євреїв, їх релігійності, віку і т.і. Після обробки цієї інформації, до общин були відправлені предстаники “Мерказу”, які допомагали віруючим організовувати релігійне життя.

Мерказ намагався використати усі легальні можливості для розвитку релігійної діяльності у країні. У 1923 році він зробив офіційний запит до Центральної юридичної консультації щодо дозволу на викладання релігії у приватному приміщенні, де вчаться 5-6 дітей. Відповідь була позитивною. Мерказ розіслав копії цієї відповіді десяткам общин у різних містах країни. Це допомогло багатьом меламедам легалізувати їх хедери.

Євсекції вели боротьбу проти релігії, організовували конфіскації синагог, арешти меламедів, залякування віруючих. Керівники євсекцій вважали Шнеєрсона “найнебезпечнішим єврейським контреволюціонером” у СРСР.

Він висунув програму економічного розвитку євреїв, яка включала навчання різним ремеслам. Це дозволяло багатьом віруючим реєструватись як “кустарі” та працювати вдома, зберігаючи незалежність. Таким чином, вони мали можливість виконувати усі вимоги юдаїзму. Шнеєрсон вимагав, щоб Джойнт та інші закордонні єврейські організації виділяли кошти для навчання ремеслу, придбання необхідного обладнання і т.і. Проте у 1927 році Шнеєрсон був заарештований. Смертельний вирок йому замінили на заслання, але потім ребе був помилуваний та отримав дозвіл на еміграцію.

Основним об’єктом боротьби компартії проти націоналізму були світські, насамперед молодіжні організації. В січні 1921 року ЦК РКСМ поширив лист “Про Євкомол”, де ця спілка була названа “шовіністичною організацією єврейського міщанства”, що “фактично зв’язана з напівреакційною дрібнобуржуазною партією ЄКП ПЦ. В листі була вказівка вести “якнайенергійнішу і якнайнещаднішу боротьбу” з Євкомолом, не вступаючи з ним ні в які контакти.

За даними ЦК КСМУ наприкінці 1922 року головним джерелом єврейської антикомуністичної активності у Київській, Одеській, Харківській, Чернігівській і Полтавській губерніях, на Поділлі, Волині та в інших областях України були ЄКП ПЦ, ЄСДРП ПЦ з їх молодіжними об’єднаннями Євкомолом, Югенд ПЦ, клубами ім.Б.Борохова, югендбудинками, гуртками і т.і.

Компартійні організації, органи ДПУ ретельно слідкували за діяльністю єврейських структур і надсилали відповідні повідомлення до центру. З Умані у 1921 році доповідали, що з 70-80 тис. населення міста євреї становили більше половини. Налічувалось чотири тисячі євреїв-робітників. Сіоністи і клерикали мали великий вплив на єврейські маси. Було чимало хедерів та гуртків по вивченню івриту.

В Харкові клуб ім. III Інтернаціоналу не міг конкурувати з трьома клубами поалей-ціоністів, які мали непогане для того часу обладнання і постачання. У єдиному в Єлісаветграді поалей-ціоністському клубі в 1921 році діяли літературна, політична та драматична студії. В хорі клубу співали 40 хлопців та дівчат. Це був єдиний хор у місті. Всього клуб об’єднував близько 150 чоловік. У Полтаві поалей-ціоністський клуб у 1920 році був єдиним у місті. Подільський губком компартії констатував зростання чисельності сіоністських організацій, які влітку 1924 року нараховували до 7000 членів.

У звіті III Всеросійського з’їзду народної фракції Цеірей Ціон, який проходив з 30 квітня по 5 травня 1920 року, зазначалось, що за останній рік чисельність фракції значно зросла. Були створені нові районні осередки організації, поліпшилась робота там, де раніше з різних причин вона була послаблена.

Під час безробіття сіоністи заохочували кустарів брати підлітків учнями, укладаючи з ними угоди, де зазначалась сума їх заробітку. При цьому ремісник робив відповідні страхові та профспілкові внески, але підліток за свою роботу не отримував нічого. Він не заробляв грошей, але набував професії і згодом міг працювати самостійно. Сіоністи створювали артілі та намагались започаткуавти єврейську кооперацію. Це сприяло зростанню авторитету та впливу сіоністських організацій.

Пожвавлення підприємницької діяльності під час НЕПу створило умови для розвитку єврейських об’єднань. Згідно повідомленням місцевих більшовицьких організацій у 1922 році сіоністський рух набув значного розвитку на Волині, Київщині та у Катеринославі. На Поділлі сіоністські організації молоді створювали гуртки самоосвіти, де навчання велось на івриті. У Вінниці вони мали осередки у робітничих колективах. В цих осередках працювали кваліфіковані сіоністські функціонери.

У 1923 році на Волині діяло вісім різних сіоністських організацій. У Одесі партійні фукціонери констатували підвищену активність сіоністських угрупувань. Найнебезпечнішим з них комуністи вважали Гехолуц /Трудовиків/. На Харківщині політичний спектр усіх єврейських молодіжних організацій мав сіоністський відтінок. Вони відрізнялись між собою лише характером діяльності /спорт, палестинознавство, суспільствознавство/. Там діяли Маккабі, Гашахар, Цеірей Ціон та інші. У травні-вересні 1923 року на Волині діяли Альгемайн Ціон, Цеірей Ціон, СТП, сіоністський молодіжний Гістадрут, Гашомер Гацоїр /Юний страж/, Югенд Поалей Ціон, Гехолуц, легіонери Маккабі і ПЦ.

Найактивнішою була Цеірей Ціон, яка швидко відновилась після ліквідації. Її міськом у Житомирі фактично виконував функції губкому, отримував директиви і літературу з київського центру. Літературу розмножували у Житомирі і поширювали по організаціях губернії. Організації Гашомер Гацоїр діяли у Житомирі, Емільчино, Олевську та Старо-Костянтинові. Вони займались виховною і спортивною роботою. Керував організацією київський штаб, який в свою чергу отримував інструкції з Москви.

Югенд в Україні очолювався Київським райкомом, якому підпорядковувались місцеві ваади. Вони виконували розпорядження, що надходили з московського мерказу. Організація була нечисельною, але мала осередки у Житомирі,, Чуднові, Новоград-Волинському, Коростені, Овручі, Лучині, Емільчино і Народичах та інших місцях.

Гістадрут, який займався культурним вихованням та підготовкою до еміграції у Палестину, мав мерказ у Одесі і був пов’язаний з Цеірей Ціон. Наприкінці 1924 року мерказ був переведений до Москви. Нечисельні /до 40 чоловік/ організації Гістадруту були у Житомирі, Бердичеві, Чуднові, Романові, Червоному, Черняхові, Старо-Костянтинові, Славуті, Ізяславі, Грицеві, Красилові, Череповичах.

У 20-ті роки в Україні діяла сіоністсько-соціалістична федерація “Дройр” /”Свобода”/, яка відновила єдність Гехалуцу, об’єднавши організації Гашомер Гацоїр (лівий), Югенд ЦЦ та ЄССМ та намагалась створити єдину спілку єврейської молоді . “Дройр” виникла у 1918 році, а у 20-ті роки мала центр у Варшаві. Невеликі групи “Дройр” діяли у Київській, Одеській, Волинській та Подільській губерніях. Їх друкований орган мав назву “Революційна думка”. У 1920 році ряд керівників “Дройру” проголосили себе прихильниками Євкомолу. “Дройр” припинила свою діяльність в Україні наприкінці 20-х років.

Організація “Гашомер Гацоїр” називала себе марксистською і виступала проти буржуазного сіонізму. Вона об’єднувала єврейську молодь з 8 до 21 року, мав спортивно-скаутський характер з військовим забарвленням. За віком члени організації поділялись на “вовчат” 9-10 років, “розвідників” 11-15 років, кандидатів у шомери (стражі) - 16-17 років та шомерів - понад 17 років. Київський округ організації об’єднував Київську, Чернігівську, Подільську та Волинську губернії. Центральний штаб організації був у Москві.

Проте організація не була політично однорідною. Її “червоне” крило підтримувало ССП та СССМ (єврейська аббревіатура - ЦСЮФ), а “біло-блакитне” - СТП та ЄВОСМ. Перше було чисельнішим. В деяких місцях членами організації були більше половини єврейських дітей і підлітків. Подекуди до них переходили і піонери. В Одесі Гащомер налічував близько 700 членів, у Києві - майже 500, Білій Церкві - 239. Всього в Україні було більше 8000 членів “червоного” та 2-3 тис. “біло-блакитного” Гашомера. При місцевих осередках організації діяли єврейські бібліотеки. Гашомер видавав рукописні та друковані часописи, зокрема журнал “Апаті”, листівки і т.і. При організаціях були школи скаут-майстрів.

Навесні 1924 року на московському пленумі та київській нараді представники штабів місцевих організацій “червоного” Гашомеру ухвалили програму майбутньої соціалістичної розбудови Палестини. В січні 1925 року відбулася конференція у Житомирі під керівництвом обласного інструктора з Києва. Гашомер припинив існування у другій половині 20-х років.

У середині 20-х років рух сіоністської молоді в Україні став по-справжньому масовим. Мережа їх організацій охоплювала усі райони, де жили євреї. У 1925 році в Одеській губернії було понад 2,5 тис. молодих сіоністів, на Поділлі - 5 тис., на Київщині - 2 тис., на Волині - 1,5 тис. Загалом членами сіоністських організацій в Україні були 25-30 тис. євреїв до 23 років. Співчуваючих було значно більше. Не було жодного міста чи містечка з компактно проживаючим єврейським населенням, особливо на Правобережжі, де б не діяли сіоністські організації. У населених пунктах, де євреї становили більше половини населення, сіоністські організації були чисельніші та активніші за комсомольські. Актив сіоністських організацій та їх керівництво складались головним чином з представників інтелігенції (в тому числі колишні студенти). Більшість рядових членів були безробітні та малоімущі.

Структури комсомольських та сіоністських організацій були дуже схожими. Вони були централізовані, мали первинні організації та регіональні відділення. Сіоністи випускали чимало видань на склографах, друкарських машинках та шопірографах. Були і рукописні листівки. Майже усі “червоні кутки” при одеських жилтовариствах протягом деякого часу були центрами діяльності сіоністських осередків. Тоді ДПУ поставило питання про закриття цих кутків. Значна кількість кустарів Києва, Одеси та інших міст України знаходилась під впливом сіоністів.

Сіоністсько-соціалістічна спілка молоді /СССМ/ була зв’язана з сіоністсько-соціалістичною партією /ССП/. Остання на II нелегальному з’їзді у 1924 році ухвалила спеціальну резолюцію по роботі з молоддю. Обидві організації сформулювали спільні вимоги до керівників України:

• свобода політичних организацій трудящих;
• легалізація всіх соціалістичних партій, що стоять на платформі радянської влади;
• національна автономія через створення системи рад євреїв-трудівників;
• залучення єврейського населення до продуктивної праці шляхом утворення національної виробничої, сільськогосподарської, кредитної та споживчої кооперації;
• формування єврейських національних частин в армії;
• створення мережі єврейських шкіл, лікарень, судових установ;
• державне регулювання еміграції та повна легалізація палестинізму.

В Україні налічувалось близько трьох тисяч членів СССМ і п’ятисот - ССП. Більшість членів СССМ становила учнівська /60-65%/, реміснича та кустарна /20%/, робітнича /10%/ молодь віком від 16 до 25 років. Вони співробітничали в Гехолуці та Гашомері. Центральні комітети СССМ і ССП видавали інформаційний двотижневик “Югенд”. В Одесі виходила газета “Дер Юнгер Кемпфер” (орган міському СССМ).

Стати лідером у сіоністському русі прагнула також Організація сіоністської молоді /ОСМ/, яка підтримувала партію сіоністів-трудовиків /СТП/. У 1924 році ОСМ злилася із молодіжними Гістадрут і Гехавер, скаутською біло-блакитною Гашомер та гуртком “Кидимо” і утворила Єдину всеросійську організацію сіоністської молоді /ЄВОСМ/. Основними напрямками її діяльності були:

1. Підготовка національно-свідомих, громадсько-розвинутих, організаційно-вихованих, професійно-підготтовлеиих та фізично здорових молодих людей, які були б здатні як до розбудови Палестини, так і до боротьби за оздоровлення єврейського життя у вигнанні.
2. Боротьба з асиміляційними тенденціями серед єврейської молоді та прилучення її до єврейської культури.
3. Виховання у єврейської молоді сіоністсько-трудового світогляду та підготовка активної зміни.

Виступаючи за культурно-національну автономію, ЄВОСМ вважала її лише знаряддям для організації алії, тобто еміграції до Палестини. Організація не бачила майбутнього для євреїв СРСР і все життя у діаспорі сприймала як прелюдію до створення єврейської держави. У 150 осередках ЄВОСМ в Україні в середині 20-х років було близько 1,5 тис. юнаків і дівчат. Найміцніші осередки діяли в Златополі /Черкаський округ/, Сновську /Чернігівщина/, Брацлаві /Вінничина/. В цих містах сіоністи мали вплив на сотні людей. В організації Одещини налічувалось близько 150 членів. 80% молоді у ЄВОСМ були з сімей дрібної буржуазії, 10% - кустарів та ремісників, 5-10% - робітників. Первинні осередки ЄВОСМ Тульчинського та інших округів збирали кошти для сімей заарештованих сіоністів, допомагали малозабезпеченим. ЦК ЄВОСМ видавав журнали “Ідишес” та “Деркейн”. ОСМ об’єднувала молодь від 16 до 24 років на основі визнання принципів сіоністської Базельської програми, єдності та аполітичності юнацького руху. Вона ставила завданням національне виховання та професійну підготовку, вважаючи це необхідною передумовою участі у сіоністській діяльності та розбудові Палестини. Одним з основних напрямків діяльності ОСМ була культробота, яка включала вивчення ідишу, єврейської літератури та національно-громадських проблем. Її діяльність продовжувалась до 1934 року.

ОСМ співробітничала з Гехалуцем, який готував кадри для роботи у Палестині. В Україні він діяв нелегально, а у Росії ще деякий час був легалізований. Гехолуц об’єднував близько 6000 юнаків і дівчат. Головним чином це були безробітні та кустарно-робітнича молодь, яка зневірилась у можливостях розбудови нормального життя в умовах післявоєнної руйнації господарства. Молоді люди прагнули шукати щастя на землі, яка, згідно Тори була повною “молока і меду”. Ще у 1918-1919 роках групи халуцім наймались на роботу до селян єврейських сільськогосподарських колоній Херсонської округи. Зокрема у колонії “Доброе” були зосереджені переважно вихідці з Полтави та її околиць. Більше 200 учасників руху працювали у Криму.

Найефективніше Гехалуц діяв на Одещині та Чернігівщині. В Ніжині його активісти намагались придбати ділянку землі площею 50-60 десятин для обробки її своїми силами. На Одещині організації ОСМ охоплювали близько 100 чоловік. Прикладом для багатьох була “Перша робоча група у Бердичеві”, створена 1920 року за ініціативою Цеірей Ціон та місцевого Гехалуцу, яка нараховувала близько 140 чоловік. Вони працювали переважно на бурякових полях цукрового заводу. Взимку частина членів групи виконувала столярні та слюсарні роботи, а більшість працювала на тому ж цукровому заводі або виконувала чорнову роботу. Через два роки місцева комсомольська організація, вбачаючи у діяльності групи сіоністську спрямованість, домоглася її розпуску.

При вступі до організації кожен зобов’язувався емігрувати до Палестини. Серед сільськогосподарських колективів Гехалуца був і “Червоний орач”, який діяв поблизу Мени на Чернігівщині. Група халуцім працювала у радгоспі під Миколаєвом. У єврейській сільськогосподарській колонії Новополтавка у 1921 році працювало близько 100 чоловік. Вони, як і більшість інших халуцім, вивчали іврит та займались сіоністською діяльністю. Окрім невеличких господарств у Ялті, Білій Церкві, Таращі під Києвом, Мурафі, Томашполі та біля Юзівки в листопаді 1922 року в Криму при сприянні організації “Загальних сіоністів” було створене велике господарство “Тель-Хай” на площі 2000 десятин. Його організували молоді хлопці та дівчата, які виросли у єврейських сільськогосподарських колоніях. Вони були землеробами, працювали на молочній та птахофермах, у шевській та шкіряній майстернях, кузні і т.і. Велику допомогу господарству надав Джойнт і згодом воно перетворилось на головну базу Гехалуца.

В жовтні 1920 року у Харкові відбулась друга загальна конференція Гехалуца. В ній взяли участь переважно представники місцевих організацій України та Центральної Росії. Конференція прийняла план дій для Гехалуцу, як “безпартійної організації єврейських трудящих, які прагнуть оселитися у Ерец-Ісраель і жити там за рахунок власної праці без експлуатації людини людиною. Мета руху - створити трудовий центр єврейського народу відповідно до національних, політичних та соціально-економічних інтересів трудящих мас”.

В січні 1922 року у Харкові відбулася третя конференція Гехалуца, делегати якої були заарештовані. До того часу харківський та одеський центри Гехалуцу, незважаючи на певні розходження, зуміли організувати співпрацю, яка допомогла зберегти організацію. У Одеській губернії діяло 17 організацій Гехалуцу, які налічували 350-400 членів; на Вінничині - 18 організацій (близько 200 членів), у Київській губернії - 30 організацій (майже 500 членів), Харківській - 8-9 організацій, Криму - 3 організації (100 членів).

Після 1923 року у системі Гехалуца діяли велике господарство “Мішмар” у Криму, дві колонії на зрошувальних землях у Києві (“Авода”) та Одесі (“Кадіма”), сільськогосподарські групи у Махнівці Київської губернії та “Дерех Хадаша” - у Катеринославській. Активісти Гехалуца вирощували тютюн у Попівцях на Поділлі, працювали у майстернях Полтави, Кременчука, Ніжина та риболовній артілі “Хадаяг” у Очакові (Херсонська губернія). Нелегальні еміграційні бюро, зокрема в Одесі, забезпечувалі переправку членів Гехолуц за кордон.

1922 року Євсекція та ДПУ взяли курс на ліквідацію Гехалуцу. Після арешту делегатів січневої конференції у Харкові, їх вісім днів допитували у ЧК, а потім звільнили. В березні 1923 року арештували близько 50 членів Гехалуцу в Одесі, в травні відбулися арешти в Києві, Харкові та Криму. У вересні заарештували майже всіх халуцім у Білій Церкві. Одинадцять з них відправили до київського ДПУ, де їх тримали кілька місяців. В листопаді знову почалися арешти у Криму. Членів організації засилали до Сибіру та інших віддалених місць Росії.

10 липня 1924 року арешти членів Гехалуцу пройшли у містах та містечках Поділля. З сотень заарештованих відібрали кілька десятків, протримали їх декілька місяців у вінницькій тюрмі, відправили до Харкова, а звідти - на три роки у заслання. 2 вересня сотні халуціанців заарештували в різних містах та містечках України. За арештами їх чекали заслання до Сибіру. Багатьом замість заслання давали дозвіл на виїзд до Палестини за умови обов’язкової еміграції. У жовтні арешти продовжувались у Харківській та Полтавській губерніях, а в грудні почались арешти в Катеринославі. Проте рух продовжував зростати та поширюватись. Подальші репресії та цькування Гехалуцу у пресі примусили багатьох його членів заявити про свій вихід з організації. Із заявами про розрив відносин з Гехалуцем виступали також хахшари. Інші халуціанські господарства ліквідувались рішеннями місцевих органів влади. На початку тридцятих років рух був майже повністю ліквідований.

1921 року була заборонена організація “Гехавер” і вона діяла нелегально. Її друкований орган мав назву “Єврейський студент”.

У вересні 1922 року в Одесі була створена організація “Гістадрут”. Вона мала у місті свій мерказ, який подібно до Гехавера перебував під впливом СТП. Гехавер та Гістадрут налічували по кілька сот членів. Чимало з них входили до керівництва адміністративно-господарських органів вузів, наукових колективів тощо. У 1924 році обидві організації увійшли до ЄВОСМ. Сіоністські організації мали вплив на театр “Габіма”, який виступав на івриті і тому мусив виїхати до Палестини.

Сіоністські організації діяли під суворим наглядом євсекцій, комсомолу, місцевого керівніцтва та ДПУ. Подільське губернське відділення ДПУ у березні 1924 року доповідало, що Організація сіоністської молоді існує тільки у Кам’янецькому окрузі. 60 членів ОСМ жили у Кам’янці. Організація мала також осередок у Ланцкоруні і діяла у складі сіоністського руху “Форейн”. Кам’янську ОСМ очолювало районне бюро, секретарем якого був Бекман. Членами організації були переважно студенти з міщанських сімей. Влітку 1923 року ОСМ створила спортивні гуртки, проводила виховну роботу у національному дусі. ДПУ вважало необхідним взяти на облік усіх членів ОСМ і вжити заходи для припинення їх діяльності.

У 1922-1923 роках ДПУ мала відомості щодо діяльності на Волині таких сіоністських організацій:

• у Житомирському окрузі 5 організацій Гістадрут (ЄВОСМ), 4 - Гашомер, 5 - Югенд ЦЦ, 8 - Гехалуц;
• у Коростеньському окрузі 9 - Гашомер, 5 - Югенд ЦС, 8 - Гехалуц;
• у Шепетівському окрузі 5 - Гістадрут, 4 - Гашомер, 5 - Гехалуц.

У березні 1924 року ДПУ констатувало продовження сіоністської активності на Поділлі. Найбільш пристосованими до нових умов виявились сіоністи-соціалісти /СС/. Їх рух поширювався, охоплюючи сфери впливу інших сіоністських об’єднань, зокрема Цеірей Ціон. СС мали значно більший ніж інші сіоністські організації вплив на молодіжний Гехолуц та Маккабі, а також інтелігентську “Бней-Ціон”. Соціалісти поширювали часописи “Сионистско-социалистическая мысль”, “Еврейское рабочее движение в Палестине”, “К вопросам сущности сионистско-социалистического союза молодежи”, “Юный борец”, а також документи своїх зборів та конференцій.

ДПУ вважало, що агітаційна діяльність подільського активу СС базується на таких засадах:

“1. Вытесненность еврейского народа из производственной жизни на почве национального гнета прежних времен и ограниченности автономной национальной свободы в настоящий момент, ссылаясь на бездеятельность компартии в отношении еврейской улицы.

2. Пролетаризация евреев и

3. Необходимость для этого территориальной базы - Палестины.”

Перший пункт відбивав дійсні зміни у соціальному стані євреїв України. Про ці зміни свідчив Діманштейн у серпні 1926 року, виступаючи на нараді у ЦК ВКП/б/, де розглядались заходи по боротьбі з антисемітизмом. Перший керівник Єврейського комісаріату та ЦБ євсекцій визнавав, що після революції становище більшості євреїв погіршилось. “Если возьмем общее положение евреев в местечках до революции и сейчас, - говорив він, - то получится, что 15-20% улучшили свое положение после революции, 30% осталось в том же положении и у 50% положение ухудшилось. Главная масса евреев жила ремеслом, торговлей, теперь это у них исчезло из рук. Если мы обратимся к сведениям, которые имеются, то мы увидим, что еврейское население в местечках вымирает.” Інші дослідники зазначали, що “На єврейське містечко спрямовані найстрашніші удари революції”.

Зубожіле єврейське населення, яке бачило причину своїх нещасть у політиці більшовиків, не могло підтримувати їх заходи у єврейському питанні. Значно привабливішими для євреїв були організації, що базувались на національних засадах, близьких до споконвічних моральних цінностей жителів містечок. Єврейські організації намагались захищати своїх членів від свавілля властей і допомагати розвивати національну культуру, не обмежену більшовицькимі рамками. Функціонери єврейських організацій не без успіху вели відповідну роботу серед містечковового населення України.

При райкомі СС у Вінниці діяла група інструкторів у складі А.Штемберга, Ш.Петроковського і А.Гехман. Вони мали досвід роботи на “єврейській вулиці”, виконували завдання в осередках СС, СССМ і Гехалуц.

Міська сіоністська організація Вінниці мала осередки-гуртки, у яких щотижня читались доповіді і .вирішувались організаційні питання. Найактивнішими на Поділлі були організації СС у Гайсині, Тульчині та Кам’янці.

Організації Гехалуц діяли у Вінниці, Калинівцях, Вороновицях, Тульчині та Могилеві, видавали журнал “Гехалуц”. Організація губернії налічувала до 150 членів, 80% яких входило до СС.

Партійні організації більшовиків нерідко програвали у протистоянні сіоністам, які були краще освічені, мали підтримку від заможних євреїв та з-за кордону, використовували погіршення матеріального стану значної частини євреїв України. Крім того, сіоністський ідеологічний комплекс базувався на біблійних оповідях та емоційних стереотипах, пов’язаних з колишніми на нещоданими трагедіями євреїв. Емоційні та організаційні засади сіоністів не легко було зруйнувати методами тодішньої більшовицької пропаганди. Комуністична дійсність 20-х років не сприяла антисіоністській діяльності. Проте радянська влада мала достатньо сил для переслідування сіоністських організацій.

Перед осінніми святами в Києві було заарештовано 40 євреїв, яких підозрювали у сіоністській діяльності. Незабаром їх відпустили після того, як вони дали підписку, що не будуть вести сіоністську роботу.

Після Всеукраїнської наради відділів євсекцій у жовтні 1924 року репресії були посилені. У зв’язку з ними ЄВОСМ видала спеціальний циркуляр № 2, вимагаючи від усіх членів організації суворої конспірації та дотримання певної тактики, яка мала зменшити небезпеку при зустрічі “со злобным и подлым врагом в лице самой оголтелой и продажно-бессовестной его части - ГПУ” Циркуляр вимагав, щоб члени організації при обшуках та арештах не визнавали себе членами ЄВОСМ, а якщо виявлені документи, що свідчать про таке членство, не розповідали про свої посади та діяльність, відмовлялись відповідати на будь-які запитання щодо неї. Проте в таких ситуаціях члени ЄВОСМ мусили заявляти про своє співчуття сіонізму та відмовлятись давати підписку про припинення сіоністської діяльності або членства у організації. Заборонялось також вести розмови щодо теорії та організаційної діяльності із слідчими або іншими представниками судової влади. Проте на відкритих судових процесах пропонувалось захищати сіонізм та ЄВОСМ.

ЦК ЄВОСМ вимагав, щоб члени організації під час слідства не давали підписки “про безумовну правдивість їх свідчень”, але могли підписати зобов’язання “про невиїзд з міста”. Заборона стосувалась також будь-яких заяв про виїзд до Палестини без дозволу керівництва.

Гехавер і Гістадрут вирішили об’єднатись у єдину неполітичну молодіжну сіоністську організацію для проведення культурної і національно-виховної роботи. Ця робота мала включати вивчення ідишу та івриту, єврейської літератури та “національно-громадських проблем”, ознайомлення із станом єврейської громади у Палестині.

У звіті Одеського губкому за період з травня 1924 по лютий 1925 року констатувалась активізація сіоністської діяльності організацій, які об’єднували до 300 членів, в тому числі близько 180 юнаків і дівчат. Крім того, дитяча сіоністська організація об’єднувала до 200 дітей. Сіоністські організації продовжували видавати машинописні листівки та журнали.

У вересні 1924 року було заарештовано 107 сіоністів у Одесі і 116 - на периферії. В результаті цієї операції більше 50 чоловік виїхало до Палестини, а 20 дало підписку про відмову від сіоністської діяльності. Інші були звільнені, оскільки не вели активної сіоністської роботи. Внаслідок цієї акції чисельність сіоністських партій Одеської губернії зменшилась до 50 осіб, а молодіжних організацій - до 130. Майже половина сіоністів була у Одесі, а інші - на периферії, переважно у Херсонському та Миколаївському округах. Для ідеологічного “обгрунтування” антисіоністських репресій у Одесі була організована робітнича конференція, спрямована проти “сіоністської контреволюції”.

Єврейські організації намагались протистояти репресіям, спираючись на кустарів, які дещо активізувались в умовах НЕПу і за своєю свідомістю були ближчі до національного життя, ніж до атеїстично-інтернаціоналістичних організацій євсекцій. Останні намагались привернути до себе кустарів, залучаючи їх до конференцій, де мали створюватись організації більшовицького гатунку. Перед однією з таких конференцій полтавський міськом ЄВОСМ закликав кустарів виступити з протестом проти політики євсекцій, спрямованої на придушення сіоністського руху. Сіоністи закликали кустарів обстоювати на конференціях створення вільних єврейських товариств та інших організацій, скликання своїх конференцій і з’їздів, незалежних від євсекцій.

У своїй відозві до кустарів полтавські сіоністи писали: “Тысячи сознательнейших товарищей, отдавших свои силы и жизнь для улучшения условий жизни своего народа, громко протестовавших пртив предательской роли евсекции, томятся в тюрьмах и ссылке. Евсекция дикими репрессиями старается задушить подпольную сионистскую общественность, являющуюся единственной выразительницей Ваших интересов. Могучим протестом должно раздаться Ваше слово на конференции, требующее немедленного освобождения еврейских политических заключенных, томящихся в тюрьмах и далекой, дикой ссылке за Ваши интересы.”

У середині 20-х років сіоністські організації, насамперед ССП та СТП, створили широку сітку своїх осередків по всій Україні. Вони використовували різні форми діяльності: вели пропаганду, створювали гнучкі структури, слідкували за дотриманням дисципліни при виконанні директив та проведенні заходів. Головбюро Євсекції при ЦК Компартії України констатувало, що сіоністські угрупування, які нещодавно були слабкими і неоформленими організаційно, тепер являють собою міцні структури з суворою дисципліною і конспірацією.

Сіоністські організації мали густу сітку своїх осередків у районах, де жила значна кількість євреїв. Євсекції 24 окружних парткомів доповідали про діяльність сіоністських організацій у 173 територіально-адміністративних одиницях. В кожній з них будо від двох до десяти осередків таких організацій. Загальна кількість їх членів перевищувала 7500 чоловік.

В цілому у 1925 році чисельність сіоністських організацій в Україні та осіб, пов’язаних з ними сягала до 25 тисяч чоловік. Переважно це були молоді люди віком від 16 до 23 років. Сіоністські організації охоплювали своєю діяльністю до п’яти тисяч дітей і підлітків. Найактивніші сіоністські організації діяли у Києві, Одесі, Кременчуці, Житомирі, а також Коростеньському, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Могилев-Подільському, Тульчинському та деяких інших округах. Сіоністські структури охоплювали 350-400 населених пунктів України. В деяких містечках та сільськогосподарських колоніях діяло по 3-5 таких організацій. Вони були у 80-90 населених пунктах Подільської губернії, 60 пунктах на Волині, 30 - на Одесщині, в усіх містах і містечках Чернігівщини.

На IV Всеукраїнській нараді євсекцій КП/б/У зазначалось, що сіоністські організації, спираючись на матеріальну підтримку нової єврейської буржуазії, тримаючи зв’язок із закордоном, агітуючи за II Інтернаціонал проти Комінтерну, вимагають вільно обраних рад без комуністів, знищення диктатури компатії, свободи усім соціалістичним угрупуванням, звільнення кустарів від податків. У резолюції наради була дана висока оцінка організації підпільної діяльності сіоністських осередків в установах та на підприємствах, використанню ними усіх легальних можливостей, зокрема безпартійного Гехолуца.

У резолюції наголошувалось на необхідності використання “жорстких заходів диктатури” щодо особливо активних сіоністів та проведенні організаційно-пропагандистських акцій для недопущення єврейських націоналістів до складу керівництва кооперативів, артілей, культурних та інших організацій.

У середині 20-х років в Україні діяло кілька організацій, які утворювали ядро єврейського національного руху.

Альгемайне Ціон /АЦ/ діяла під керівництвом досвічених діячів дореволюційного “загального сіонізму”. Вірогідно, що саме ця партія координувала діяльність сіоністських організацій в країні і за кордоном. АЦ акумулювала значні кошти, що надходили із зарубіжних сіоністських центрів та збирались в країні. Вона грала значну роль при розподілі допомоги євреям країни, але майже не брала безпосередньої участі у політичній діяльності.

ССП брала активну участь в організації виступів за легалізацію всіх соціалістичних партій, що стоять на платформі радянської влади, свободу діяльності єврейських організацій країни. Програма партії включала відновлення національно-персональної автономії, організацію рад єврейських трудящих, національної виробничої, сільськогосподарської, кредитної та споживчої кооперації, створення незалежних культурно-освітніх, медичних, та юридичних установ. Партія виступала також за формування єврейських національних частин у Червоній Армії, єврейських відділень профспілок, державне регулюванни еміграції до Палестини.

СТП Цеірей Ціон на відміну від ССП обстоювала організацію єврейських ремісників та дрібних крамарів для захисту їх інтересів проти свавілля владних структур, включення до держбюджету витрат на сприяння переходу єврейського населення до продуктивної праці, розвиток єврейської культури на ідиш та івриті. Вона безкомпромісно виступала проти євсекцій, панування більшовиків у різних сферах єврейського життя. В інших питаннях позиції СТП були близькими до ССП.

Сіоністсько-соціалістична спілка молоді /СССМ/ діяла під впливом ССП, а ЄВОСМ була фактично молодіжною секцією СТП. Обурені переслідуваннями сіоністів, вони вважали необхідним покінчити з “компартією і її прислужницею євсекцією”, навіть погрожували вдатися до тероризму. Юнацький максималізм був вигідний більшовикам бо давав привід для нових репресій. СССМ мав зв’язок з Гашомер-Гацоїр. Деякі молоді люди були членами обох організацій.

Гашомер-Гацоїр знаходився під впливом ССП і СТП. Його найбільшими легіонами були № 18 Київський /до 500 чоловік/, № 3 Білоцерківський /239 чоловік/, Полтавськsй /до 500 чоловік/. Чисельні легіони були також в Умані, Козятині інших містах і містечках.

Організація сіоністської молоді /ОСМ/ називала себе позапартійною, але фактично діяла під ідейним керівництвом Цеірей Ціон. Для протистояння Гашомер-Гацоїру ОСМ створила правий Гашомер. Найбільшим угрупуванням ОСМ була організація у Златополі /Черкащина/, чисельність якої сягала до 300 чоловік.

Гехалуц об’єднував молодь старшу 20 років, організовував професійне навчання у сільськогосподарських комунах та ремісничих майстернях. Чисельність її місцевих секцій у 1922 році складала 75, а через рік збільшилась до 100. У 1925 році до складу ЦК Гехолуцу входили 7 членів ССП і 4 - СТП. Значна частина членів єврейських молодіжних організацій, зокрема Гашомеру, була також членами Гехалуцу, де набувала професійної підготовки для подальшої еміграції до Палестини.

Крім цих основних єврейських організацій, в деяких місцях продовжували діяти групи ЄКРП і Євкомолу, палестинофільські гуртки Бней Ціон і Гордонії. Остання виникла у 1923 році в Галичині для виховання молоді в дусі вчення А.Д.Гордона - одного із засновників, ідеологів та духовних керівників халуціанського руху в сіонізмі. Локально діяли осередки релігійних Ахдус і Мізрахі. У Київській, Одеській, Волинській і Подільській губерніях діяли невеликі групи сіоністсько-соціалістичної федерації Дройр. Подекуди існували юнацькі об’єднання Герцлей, до яких входили підлітки 10-11 років, молодіжні формування Кадімо для 10-12-річних, Гацофе - 12-15 років. Існували також молодіжні формування Бейтар і Бней Ціон, спортивні Маккабі, культуртрегерська Тарбут та деякі інші.

НЕП не був єдиною причиною актівізації єврейських організацій України. Серед інших причин більшовицькі партійні керівники називали:

1. Руйнування економічної бази певних кіл дрібної єврейської буржуазії.
2. Витіснення євреїв з державних установ у зв’язку із залученням до них робітників і селян.
3. Безробіття певних шарів єврейської молоді.
4. Ігнорування єврейської мови партійними пропагандистами. Тому ця пропаганда охоплювала лише асимільованих євреїв і не досягала свідомості більшості народу.
5. Невміння місцевих органів влади організувати роботу серед євреїв, які таким чином залишались у сфері впливу єврейських організацій.
6. Замовчування нових законів у містах і містечках, що ставило євреїв у нерівноправне становище.

Таким чином, у середині 20-х років, незважаючи на формальне рівноправ’я, економічне положення євреїв стало не кращиму, а подекуди гіршиму, ніж до революції. Єврейські маси втратили засоби до існування в результаті політики воєнного комунізму (1918 - березень 1921 р.), коли більшовики заборонили приватні виробництва та торгівлю. Становищу єврейського населення певним чином могла зарадити політика НЕПу, але високі податки, позбавлення непманів громадянських прав та інші обставини перешкоджали значному поліпшенню становища євреїв. Про це зокрема свідчить доповідна записка, підготовлена відомим більщовицьким діячем А.Брагіним.

Він писав: “Экономическое положение еврейских масс СССР ухудшается с каждым днем... Частная торговля местечек и уездных городов убита. Посредничество также. Ремесло отмирает. Ряд мелких специфических профессий, обслуживающих торговцев, посредников, ремесленников сам собой должен будет ликвидироваться. Количество евреев-служащих уменьшается (украинизация, белоруссификация аппарата, приближение аппарата к деревне и т.д.)... Таким образом, большая часть еврейского населения СССР обречена на экономическую гибель”.

Це не сприяло інтеграції євреїв у нове суспільство, а, навпаки, обумовлювало їх відрубність, існування в обмеженому національному середовищі. Тому єврейська культура у значній мірі базувалась на автономних засадах. Зокрема нелегальні приватні школи були в змозі прийняти близько 100 тисяч учнів.

У середині 1925 року за даними ДПУ сіоністські організації діяли в 173 населених пунктах України. В кожному пункті налічувалось від 2 до 10 організацій. Загальна чисельність сіоністських організацій становила 15-17 тисяч чоловік. В ССП було більше 500 членів, СССМ - до 3000, ЄВОСМ - 1500, Гашомері /лівому/ - до 8000, дві-три тисячі у правому крилі цієї організації. Діяли також більше шести тисяч гехалуціанців. Членами цих організацій були кустарі і торгівці, інтелігенція і службовці, безробітні і студенти, учні та інші. Серед членів ССП половина була кустарями і ремісниками, 30% - учнями, 5% - робітниками, а інші - дрібною буржуазією. 60-65% членів СССМ були учнями, 20% - кустарями, 10% - робітниками, інші - дрібною буржуазією. Остання складала 80% у СТП, 10% членів якої були учнями, а інші - кустарями та ремісниками. У ЄВОСМ було 80% дітей дрібної буржуазії, 10% кустарів і ремісників, 5-10% робітників.

Головбюро євсекцій при ЦК КП/б/У на розширеному засіданні 9 квітня 1925 року заслухало повідомлення про діяльність сіоністів у регіонах країни. Згідно цього повідомлення стан діяльності сіоністських організацій на той час був таким:

Волинь. Близько 50 сіоністських організацій. Серед 29 учасників сіоністської конференції, які були заарештовані, 18 чоловік молодші 18 років. Сіоністи мають вплив на кустарів. Значна кількість єврейськиї дітей, які вчаться в неєврейських школах, бере участь у сіоністському русі.

Київ. У Київській губернії сіоністи ведуть роботу переважно серед молодих кустарів і дітей. Деякі піонери одночасно були членами сіоністських організацій. Діяла драматична студія на івриті. Особливо масові сіоністські організації у містечках.

Одеса. Є сіоністські організації, але особливо сильні вони серед дітей у загальних школах. Серед дітей єврейських шкіл сіоністи впливу не мають. Чисельні сіоністські організації діють в округах та єврейських сільськогосподарських колоніях. Кількість їх членів значно перевищує чисельність комсомольців і піонерів. На усіх безпартійних конференціях в тій чи іншій формі помітна присутність сіоністів.

Поділля. Сіоністський рух дуже сильний особливо серед молоді. Досить значна еміграція у Палестину.

На засіданні була прийнята постанова, якою були констатовані значне зростання за останній час сіоністського руху і його вплив на широкі кола євреїв, головним чином містечкову молодь і дітей, які навчаються у російських та українських школах. Також було зазначено, що, крім націоналістичних гасел, сіоністські організації висувають політичні вимоги, стаючи на шлях активної боротьби проти радянської влади.

Більшовицькі керівники зазначали, що центральні сіоністські органи постійно інструктують підлеглих, мають живий зв’язок з організаціями, систематично проводять перепідготовку актівістів, перевірку виконання обов’язків, розсилають анкети, циркуляри, інформаційні листки, листівки.

Секретар ЦБ Євсекцій ЦК РЛКСМ Монін після поїздки по Україні доповідав, що сіоністські організації стають масовими. За даними ДПУ у Одеській губернії було більше 2500 молодих сіоністів. Збільшилась кількість членів сіоністських організацій у Брацлаві та інших містах. Використовуючи подібні форми роботи, сіоністи та комсомольці мали первинні осередки, районні бюро, уповноважених, груповодів і місцевих організаторів по роботі серед кустарів, молоді і дітей містечок.

Секретарі молодіжних сіоністських організацій отримували щомісячно по 25 крб., мали кошти для купівлі літератури. Монін дав високу оцінку системі інструктування місцевих сіоністських організацій. Районний інструктор виїздив у первинні осередки кожні два-три тижні, окружний - щомісяця, представник ЦК - раз на три місяці. Конференції сіоністських організацій, відбувались іноді одночасно з комсомольськими. Сіоністам доводилось працювати напівлегально. Їх зіткнення з комсомольцями та піонерами подекуди доходили до сутичок і бійок.

Дотримуючись конспірації, сіоністи проводили свої заходи таємно /у лісі, саду, різних приміщеннях/, але вони виступали відкрито на комсомольських зборах та вечорах, випускали листівки і навіть проводили демонстрації з гаслами: “Геть Євсекцію.” Сіоністи проводили роботу також у “червоних кутках”, внаслідок чого деякі з них на “прохання” ДПУ були закриті. На зборах сіоністи висували такі вимоги:

1. Звільнення усіх заарештованих соціалістів /сіоністів, есерів, меншовиків/.
2. Свобода слова, друку, зборів, мітингів, демонстрацій.
3. Геть диктатуру компартії.
4. Створення єврейських рад, секцій профспілок, кооперації.
5. Легалізація еміграції до Палестини.
6. Геть III Інтернаціонал.

Єврейські організації мали значні книжкові фонди, засоби для друку. Представники місцевої влади в Одесі на одному з складів виявили 10-15 єврейських бібліотек, на іншому - вагон єврейських книг, кліше і матриці єврейської дитячої літератури, підручників івриту. У середині 20-х років в Україні поширювались російські та виходили всеукраїнські сіоністські періодичні видання “Гехалуц”, “Югенд”, “Унзер Руф”, “Путь скаутмейстера”, “Трумпельдорец”, “Пролетарская мысль”. У Харкові ССП видавала “Наш голос”, а ССФ Дрор - “Революционную мысль”. СССМ у Одесі друкувала “Дер Югенд Кемпфер”, СТП і “правий” Гехолуц - “Голос труда” і “Дер Веккер” у Пирятині, а “Голос подполья” - у Прилуках. В тому ж місті ЄВОСМ видавала “Наши цепи”. Щомісячно сіоністські організації поширювали по 500-800 примірників своїх видань.

Незважаючи на репресії, сіоністські організації намагались протістояти владним структурам не тільки у великих містах, а й на периферії. Так у місті Сновську сіоністи поширили листівку, у якій висловлювали протест проти репресій євсекції, її деструктивної ролі у колонізації Півдня України та асиміляційної спрямованості навчання у єврейських школах. 2 вересня у Сновську відбулась сіоністська маніфестація. Вона почалась під час однієї з лекцій “Євреї в СРСР та інших країнах”. На лекції сіоністи вимагали обрання президії, але лектор поставив умову, щоб провести реєстрацію і виявити нетрудові елементи. Протестуючи, сіоністи вийшли і влаштували маніфестацію, для розгону якої викликали міліцію. П’ять демонстрантів були заарештовані, але через три години звільнені.

Сіоністський рух у середині 20-х років набув в Україні значного розвитку. Його активісти приділяли єврейському населенню, становище якого було вкрай тяжким, значно більше уваги ніж державні структури. Світова та громадянська війни, погроми та побори різних властей зруйнували величезну кількість єврейських господарств. Після приходу до влади більшовиків єврейські кустарі, ремісники, крамарі стали безробітними. Працівники радянських фінорганів нерідко конфісковували у кустарів не тільки засоби виробництва, а й речі першої необхідності /ліжка, столи, подушки і т.і./. В таких випадках сіоністи збирали кошти для викупу конфіскованих речей. Єврейське населення переконувалось, що воно, як і раніше перебуває під гнітом чиновників. Та не було вже заможних одновірців, які б могли допомогти у скрутний час. Євреям не залишалось нічого, як тільки звертатись до своїх національних організацій.

Сіоністи надавали матеріальну допомогу, сприяли молоді у навчанні та професійній підготовці. У сіоністських організаціях діти і молодь займались спортом, слухали захоплюючі розповіді про “землю обітовану” і розбудову майбутньої єврейської держави. Сіоністські організації отримували з-за кордону кошти і літературу, мали можливість утримувати кваліфікованих фукціонерів, створювати ієрархію партійних службовців. Сіоністські функціонери були активнішими і більш кваліфікованими ніж працівники євсекцій. Сіоністи виступали проти більшовицьких репресій і намагань євсекції створювати школи, навчання в яких спричиняло асиміляцію євреїв. В 1925-1926 роках навчанням у єврейських школах було охоплено 81,6% єврейських дітей віком від 8 до 14 років, але лише 36,3% з них навчались рідною мовою. Все це обумовлювало популярність і авторитет сіоністських організацій, вплив яких посилювався, незважаючи на державну антисіоністську кампанію і репресії ДПУ.

1926 року ДПУ зазначало прояви антисемітизму в селах та окремих підприємствах. Комсомольці одного з рудоуправлінь Сталінського округу, які не змогли вступити до рабфаку, почали агітацію серед шахтарів щодо “засилля євреїв на рабфаках”. В селі Мала Кущівка Кременчуцького округу група комсомольців, які вирішили переселитись до Сібіру, у колективній заяві зазначила, що залишає Україну жидам. Подібні насторої поширювались і в інших місцях. Прояви антисемітизму природньо сприяли поширенню сіоністських настроїв.

У огляді Інформстатвідділу ЦК ЛКСМУ зазначалось: “Сіоністами утворено досить гнучко пристосовані й гарно законспіровані апарати, що відрізняються значною рухливістю /обласні й районні комітети мандрують по містечках і селах, уникаючи нашої системи районування/. Гарно налагоджено інструкторський апарат, провадиться систематична робота по висуненню та перепідготовці активу, практикується перекидка робітників, перевірка обов’язків рядових членів /анкета ЄВОСМ вимагала відомості про недоліки міського осередку, про потреби кустарів, про побут в колах знайомих і т.і./, комітетами досилається значна кількість обіжних вказівок, інформаційних листів, листівок і т.д. Мається значна кількість постійних видань, що друкуються на склографі, машинках або шопірографах. Майже по всіх містах і містечках видаються рукописні заклики до цього і пощирюється журнал “Гехалуц”, що видається в Москві.”

Певні соціальниі фактори сприяли посиленню сіоністської активності, але ніщо не могло протистояти тоталітарній владі. Наприкінці 20-х та на початку 30-х років репресивними заходами були ліквідовані останні сіоністські та інші націоналістичні організації. 

Бунд

Комбунд Комфарбанд

(1905)

ОЄКРП

(1919)

(1906) (1917)

? вкомол

? СДРП ПЦ

(1919)

? РКП

Цеiрей Цiон

(1913)

СТП Гехалуц ССП

ОСМ Гiстадрут Гехавер СССМ

? ВОСМ

(1924)

ССРП - Сіоністсько-соціалістична робітнича партія

СЄРП - Соціалістична єврейська робітнича партія

ОЄСРП - Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія

ОЄКРП - Об’єднана єврейська комуністична робітнича партія

ЄСДРП ПЦ - Єврейська соціал-демократична робітнича партія Поалей Ціон

ЄКП ПЦ - Єврейська комуністична партія Поалей Ціон

ЄРКП - Єврейська робітнича комуністична партія

СТП - Сіоністсько-трудова партія

ССП - Сіоністсько-соціалістична партія

ЄВОСМ - Єдина всеросійська організація сіоністської молоді

СССМ - Сіоністсько-соціалістична спілка молоді

ОСМ - організація сіоністської молоді 

• Другие выпуски серии препринтов и репринтов ОЕН.
• Сведения об авторе.