ОБЩЕСТВО "ЕВРЕЙСКОЕ НАСЛЕДИЕ "

• Другие выпуски серии препринтов и репринтов ОЕН.
• Сведения об авторе.

Найман А.

ЄВРЕЙСЬКІ ПАРТІЇ ТА ОБ'ЄДНАННЯ У ПОЛIТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ В УКРАЇНI (1917 -1925)

Розділ І

Єврейські організації України на початку ХХ століття

Розділ ІІ

Єврейські партії та об’єднання в УНР

Розділ ІІІ

Єврейські організації України в перші роки радянської влади

Національне відродження в сучасній Україні супроводжується поширенням та переосмисленням національної ідеї, а також теорії і практики націоналізму. Останній, відкинувши пророцтва радянських ідеологів про його кризу та занепад, набуває все більшої ваги у соціально-політичній сфері країниюз. Таким чином, спростовані майже усі підходи до його аналізу, що їх пропонували радянські науковці. Вони абсолютизували негативні сторони націоналізму /відрубність, ксенофобію, шовінізм/, спотворюючи цей феномен, розглядаючи його лише як націонал-екстремізм.

Ліквідація СРСР і утворення незалежної України обумовили початок процесу відродження української культури та культур інших етносів країни. Виникла можливість відійти від стереотипів, що нав’язувались попереднім режимом, і по-новому осмислити хід історичних подій минулого. Більша доступність архівних та інших матеріалів полегшила документальні дослідження діяльності національних організацій, їх взаємин та участі у політичних процесах, що відбувались в Україні.

Війни та революції першої чверті ХХ століття обумовили значні соціально-економічні перетворення у Європі і, зокрема, на території нинішньої України. Серед народів, які її населяли, євреї за своєю чисельністю займали третє місце після українців та росіян. Однак активність єврейських організацій, особливо після лютневої революції 1917 року обумовила їх вплив не тільки на долю євреїв УНР, а й на прийняття державотворчих рішень в Україні. Єврейські організації були одними з найактивніших серед тих, які чинили опір встановленню тут тоталітарного режиму.

На початку ХХ століття в тій частині України, яка входила до складу Російської імперії, жило близько 1,6 млн. євреїв. З них лише 29,3% належали до активного самодіяльного населення. Чимало євреїв не могли знайти собі роботу, оскільки їх права були обмежені дискримінаційним законодавством імперії. Євреям забороняли жити у селах та за межами смуги осілості, а також мати там нерухомість. Смуга осілості охоплювала в Україні Київську (без Києва), Волинську, Катеринославську, Подільську, Полтавську, Таврійську (без Ялти), Херсонську та Чернігівську губернії.

Лише деяким євреям дозволялось жити за межами смуги осілості. До них належали купці 1 та ІІ гільдій, особи з вищою освітою, помічники аптекарів, окремі групи ремісників та деякі інші. Проте щодо них теж існували різні штучні обмеження. Купці 1 та ІІ гільдій мали право жити поза смугою осілості ліше після п'яти років перебування у цьому стані. У разі смерті купця, його сім'я зберігала право на проживання тільки за умови сплати внесків у гільдію. Такого права позбавлялись удовиці та дорослі діти ремісників. Євреї сплачувалі додаткові податки при купівлі м'яса, запалюванні суботніх свічок тощо.

При зарахуванні євреїв до вищих учбових закладів була встановлена десятипроцентна норма в смузі осілості, п'ятипроцентна - поза смугою, трипроцентна у Москві та С.-Петербурзі. Ця норма була значно меншою ніж частка євреїв у містах. Наприклад, у містечках смуги осілості євреї часто становили більше половини їх населення.

Крім численних всеросійських заборон, існували місцеві обмеження, тлумачення яких залежало цілком від чиновників і було для них неабияким джерелом отримання хабарів.

Переважна більшість євреїв жила у містечках, де не було промисловості. Оскільки у цих містечках ринок був обмеженим і товарів вироблялось мало, євреї займались переважно у сфері обміну товарів між містами та селами. Чисельність євреїв, зайнятих в усіх видах торгівлі та кредиту, складала у різних губерніях від 31 до 40 процентів єврейського самодіяльного населення. Від 21 до 40 процентів були зайняті у промисловості та ремісничому виробництві. Ще від 7 до 14 процентів євреїв було зайнято на тимчасових роботах та у обслузі. До 4 процентів працювали у сільському господарстві. Навіть у смузі осілості євреям забороняли займати чимало посад на державній службі /пошта, телеграф, і т.і./. Більше третини євреїв, які займались торгівлею, не мали навіть приказчиків або інших помічників. Переважна більшість заможніших мала по одному-двох приказчиків або використовувала працю членів сімей. В такому ж становищі були і ремісники

Лише близько двох процентів євреїв жили за рахунок батьків чи родичів або доходів від капіталовкладень. Серед багатих єврейських родин України булі такі як Бродські, чиї заводи виробляли близько четвертої частини цукру імперії. Інший відомий підприємець Д.Марголін був серед фундаторів системи водного та міського транспорту Києва. В цьому ряду можна назвати ще декілька прізвищ.

Євреї імперії були не тільки дискриміновані, а й постійно могли стати жертвою погромників. Перша хвиля погромів прокотилась по смузі осілості у 1881-1882 роках, а друга охопила більше шестисот населених пунктів України у жовтні 1905 року. Десятки тисяч євреїв були вбиті, покалічені, пограбовані. Сотні тисяч вдались до еміграції.

Нові антиєврейські акції були запроваджені після початку першої світової війни. Реакційні військові намагались перекласти на "внутрішнього ворога" провину за поразки на фронтах. Поширювались чутки, що євреї переправляють німцям золото та подають сигнали ворогу, підпалюючи для цього навіть власні будинки. Департамент поліції розіслав циркуляри, у яких стверджувалось, що євреї приховують дрібну монету для підриву довіри до російського карбованця. Ці та інші вигадки використовувались як привід для виселення євреїв з районів, наближених до військових дій.

Антиєврейська політика імперії зробила євреїв ворогами самодержавства. Гофмейстер імператорського двору сенатор Турау, який займався розслідуванням обставин київського погрому 1905 року, засвідчував невдоволення євреїв дискримінаційними щодо них законами імперії. Не маючи можливості отримати освіту на батьківщині, молоді євреї виїздили за кордон для навчання, де потрапляли під вплив місцевих радикалів та російської революційної еміграції. Додому багато з них повертались переконаними революціонерами, вступали до відповідних організацій і залучали до них однолітків - євреїв та неєвреїв.

Сенатор відзначив лише деякі причини активної участі євреїв у радикальних рухах. Це відбувалось не тільки тому, що більшості євреїв доводилось терпіти соціальний, національний та релігійний гніт. Їх особливо гнітила дискримінація при вступі до учбових закладів тому, що потяг до навчання був започаткований багатовіковою єврейською традицією і посилений стереотипами міського життя, де престиж освіти значно вищий, ніж у селі. Крім того, освіта давала можливість вийти за межі смуги осілості. Нерідко освіта була єдиним засобом подолати обмеження, що обумовлювали жалюгідне існування більшості євреїв імперії. Багато єврейських сімей голодували, щоб хоч хтось з дітей міг вчитись.

Усі ці фактори не тільки зумовлювали залучення багатьох євреїв до політичних організацій, а й спричиняли їх участь у керівництві партійними осередками. За деякими підрахунками, євреї складали від чверті до третини організаційного шару усіх революційних партій. Вони не були однодумцями у питаннях теорії, стратегії і тактики боротьби, мали різні уявлення щодо її мети взагалі та про вирішення єврейського питання зокрема. Розглянемо напрямки діяльності основних єврейських організацій в Україні.

Однією з найвпливовіших єврейських партій в Україні був Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії /Бунд/, створений у 1897 році у Вільно. Бунд проголосив своєю метою ліквідацію єврейського безправ'я, створення літератури на ідиш та захист інтересів єврейських робітників. У 1903 році організації Бунду діяли у Одесі, Київській, Чернігівській, Подільській та Полтавській губерніях. Бунд мав численні видання на ідиш, російською і польською мовами. Його центральними органами були: “Арбейтер Штіме” (“Голос робітника”, видавався нелегально у Росії) та “Ідишер Арбейтер” (“Єврейський робітник”, видавався у Женеві закордонним комітетом Бунду). Бунд обстоював виключення з компетенції держави та органів місцевого самоврядування функцій, пов'язаних з питаннями освіти і культури, передачу їх нації, тобто особливим установам, місцевим та центральним, що обираються її членами.

Бундівські осередки співробітничали з організаціями РСДРП, а інколи діяли у їх складі. Це продовжувалось і після виходу Бунду з партії на її ІІ з'їзді. Зокрема вони разом готувались до святкування 1 травня у Бердичеві, Києві, Миколаєві, Житомирі, Одесі, Полтаві та Чернігові. Разом вони створювали також загони самозахисту для протидії погромникам у 1905 році. У 1906 році на VI (об’єднавчому) з’їзді РСДРП Бунд знову увійшов до складу цієї партії, де перебував до 1912 року, коли на VI (Празькій) конференції був виключений з партії. Бунд сприяв роботі літературних та музично-драматичних гуртків, вечірніх курсів, поєднуючи це з нелегальною діяльністю.

Громадсько-політічний рух Поалей Ціон /Трудящі Сіону/, який поєднував політичний сіонізм з соціалістичною спрямованістю, діяв у складі Всесвітньої сіоністської організації /ВСО/, створеної у 1897 році у Базелі. З перших своїх кроків рух Поалей Ціон (ПЦ) наштовхнувся на протидію офіційних кіл ВСО. Перша організація ПЦ виникла у Катеринославі у 1900 році. 1901-1902 роки такі організації виникли у Двінську, Вільні, Одесі, Варшаві та інших містах.

Спільні ідейні засади груп ПЦ базувались на концепції, за якою єврейські трударі, соціальний статус яких руйнується капіталістичною діяльністю та економічним антисемітизмом, не маючи можливості працювати на великих підприємствах, змушені емігрувати, що обумовлює необхідність концентрації євреїв на певній території. Саме тому ідеологи ПЦ вважали, що єврейський пролетаріат, поділяючи долю світового пролетаріату, все ж має особливі специфічні проблеми і вони можуть бути вирішені лише шляхом концентрації євреїв у їх державі. В той же час групи ПЦ мали різні позиції щодо участі у радикальних рухах імперії.

Ідеї ПЦ поширювала літературна група “Відродження”, яка виникла у 1903 році та видавала журнали “Відродження” і “Judische Freiheit”. В Одесі прихильники ПЦ видавали “Сионистскую рабочую хронику”, а в інших містах ідеї ПЦ пропагувались у брошурах та листівках. 1904 року члени ПЦ, що залишались прибічниками палестинізму, на з’їзді у Полтаві об'єднались у Єврейську соціал-демократичну партію Поалей Ціон /ЄСДП ПЦ/. Її ідейним керівником був Б.Борохов. Проект партійної програми, прийнятий у 1906 році, включав вимогу національно-політичної автономії з всеохоплюючою політичною, культурною та фінансовою компетенцією в усіх внутрішніх національних справах. При цьому підкреслювалось, що до реалізації територіальної автономії ніякі національні права у діаспорі не дають рішення єврейського питання. Партія обстоювала пропорційне представництво в законодавчих, адміністративних та судових органах.

1909 року ЄСДП ПЦ вийшла з ВСО. Ліві угрупування ПЦ на чолі з Бороховим обстоювали необхідність спрямування всіх сил на організацію класової боротьби в інтересах єврейського пролетаріату і відмовлялись брати участь у роботі ВСО. Праві організації ПЦ підтримували діяльність ВСО по колонізації Палестини.

Соціалістична єврейська робітнича партія /СЄРП/ була створена у Києві на конференції національно-демократичної групи єврейської інтелігенції “Відродження” у вересні 1905 року. Вона виступала з вимогою культурно-національної автономії та створення "сейму", що представляв би єврейський народ, з окремими організаціями ПЦ. Партія вважала нереальним створення єврейської держави і пропонувала вирішення єврейського питання у Російській імперії на тих же засадах, що і питання інших народів країни. За концепцією СЄРП Росія мала перетворитись у федеративну державу, щоб кожна нація в ній мала можливість створити свій "сейм", який мав вирішувати усі внутрішні проблеми народу. Ідеологічні засади партії були схожі на есерівські. Серед її керівників міжнародного рівня найвідомішим був Х.Житловський. 1907 року партія мала видавництво “Kampf” у Вільно, де друкувала літературу на ідиш, а російськомовні видання виходили у видавництві “Серп” у Києві.

Прихильники територіалізму з числа поалейціоністів створили Сіоністсько-соціалістичну робітничу партію /ССРП/. Вони виступали за створення єврейської держави на будь-якій теріторії. Ідеологічним натхненником ССРП був Н.Сиркін. Саме він очолив невеличку групу сіоністів-соціалістів, яка вперше заявила про існування такого напрямку у ВСО на її другому конгресі в Базелі у серпні 1898 року. Сиркін вважав, що у галуті /розсіянні/ євреї не можуть нормально пролетарізуватися і вести класову боротьбу. Тому партія обстоювала заснування єврейської держави, де буде з самого початку створене народне господарство, в якому євреї могли б домінувати. Тількі там єврейські маси зможуть брати участь у нормальних економічних процесах і побудові справедливого суспільства. У резолюції першого з’їзду партії, який відбувся у квітні 1906 року, зазначалось, що “національна автономія у формі політичного сейму - це реакційна загроза відомих прошарків єврейської буржуазії, які... відчувають, що сила антисемітської реакції досить значна, щоб вони могли зайняти підходяще місце у громадсько-політичному житті країни, тому намагаються за допомогою сейму створити собі політичну трибуну для своїх буржуазно-асиміляторських та реакційно-націоналістичних цілей...” Характеризуючи діяльність Бунду, автори резолюції стверджували, що він заважає подальшому розвиткові єврейського пролетаріату, його визволенню від класвого та національного гніту.

Сіоністський релігійний рух Мізрахі (скорочено від "Мерказ рухані" - "Духовний центр") був започаткований у 1902 році у Вільні як релігійна фракція ВСО. Мізрахі об’єднував віруючих сіоністів і ставив своїм завданням вирішення питань, пов’язаних “з розвитком та заселенням Ерец-Ісраель”. Соціал-демократів приймати до Мізрахі заборонялось. Її відділення були зобов’язані виконувати рішення конгресів ВСО та вказівки її окружних уповноважених. У 1903 році Мізрахі мало сотні відділень у смузі осілості та Галичині. У 1912 році частина членів Мізрахі вийшла з ВСО і створила незалежну політичну організацію Агудат Ісраель з центром у Палестині.

Ліберальне крило ВСО, яке стояло осторонь соціалістичних та релігійних сіоністських течій, отримало назву загальних /альгемайне/ сіоністів /ЗС/. Вони обстоювали поширення ідей сіонізму у діаспорі, забезпечення прав євреїв у Палестині та надання фінансової підтримкі її колонізації. Групи ЗС не створили єдиної організації та спільної програми. Тому їх представництво на сіоністських конгресах весь час зменшувалось.

Організація “Цеірей Ціон” (“Молодь Сіону”) була створена на конференції у Відні в серпні 1913 року. Вона об’єднувала “соціалістів”, більш правих “трудовиків” та “демократів”. Перші дві групи діяли під впливом однойменних російських партій та виступали за федеративний принцип робудови ВСО. “Демократи” виступали за залучення широких мас євреїв до релізації сіоністських ідеалів, вважаючи, що ідеї соціалізму можуть стати на перешкоді сіонізації євреїв. Цеірей Ціон прагнула створення у Палестині автономного політичного центру та організації навкруги нього значної кількості національно-політичних автономій євреїв діаспори.

Організацію студентів-сіоністів “Гехавер” (“Товариш”) створила єврейська молодь Російської імперії, яка не мала можливість отримати вищу освіту на батьківщині і мусила виїздити до Західної Європи. Основи цієї організації були започатковані під час Х сіоністського конгресу у 1911 році. Однак назва “Гехавер” з’явилась на Другій конференції організації у 1912 році. Перша конфереція Гехавера у Росії відбулась у 1915 році у Москві. Центр організації був у Петербурзі. Гехавер займався не тільки сіоністською діяльністю, а й допомагав бідним студентам, організовував каси взаємодопомоги, літературні гуртки тощо.

Крім політичних партій у єврейському середовищі діяли міські общини, релігійні організації та культурно-просвітницькі товариства. Товариство для поширення просвіти між євреями у Росії /ТПЄ/, створене у 1860 році, на початку ХХ століття заснувало відділення у Одесі, Києві та інших містах. Воно займалось організацією шкільної освіти, підготовкою вчителів, єврейськими бібліотеками, історичними дослідженнями та виданнями.

Товариство єврейської народної музики /ТЄНМ/ було засноване у 1908 році. Через п'ять років його відділення відкрились у Харкові, Симферополі, Одесі. Члени товариства збирали народні пісні, організовували музичні вечори, видання і т.і.

У 1915 році був створений Єврейський комітет допомоги жертвам війни /ЄКНДО/. Він допомагав не тільки жертвам самої війни, а й євреям-біженцям та виселеним "з міркувань безпеки". ЄКНДО надавали допомогу ТПЄ, Товариство ремісничої праці /ТРП/, Єврейське колонізаційне товариство, Джойнт, єврейські общини різних країн і т.і. ЄКНДО допомагав біженцям оселятись на нових місцях, забезпечував їх харчування і одягом, надавав медичну допомогу, допомагав знайти роботу, пройти перекваліфікацію і т.і.

ТРП було створене у 1880 році для заохочення євреїв до кваліфікованої ремісничої та сільськогосподарської праці. Проте до 1905 року ТРП діяло лише як Тимчасовий комітет, але у 1906 році воно отримало легальний статус. Після першої світової війни ТРП стала всесвітньою організацією.

У 1905 році була заснована Спілка для досягнення рівноправ'я євреїв у Росії. Керівники спілки вважали своїм основним завданням організацію цілеспрямованого впливу на громадську думку країни. Після погромів Спілка прийняла рішення про скликання Всеросійських єврейських Національних Зборів, які мали б виступити від усього народу і очолити боротьбу за рівноправ'я.

Адміністрація Російської імперії уважно стежила за діяльністю єврейських політичних партій та об’єднань. Докладні огляди Департамету поліції складались на основі повідомлень місцевих охоронних відділень, губернських адміністрацій, агентурних донесень, відомостей з перлюстрованих листів, партійних видань та свідчень заарештованих членів єврейських організацій.

Чиновники департаменту поліції не дуже цікавились релігійними організаціями і, зокрема, Мізрахі. Незначний інтерес вони виявляли до "Спілки для досягнення рівноправ'я євреїв у Росії". Найбільшу увагу поліція виявляла до Бунду та різних течій політичного сіонізму. Поліцейська адміністрація була добре обізнана у справах єврейськіх політичних партій. Керівництво МВС Росії сподівалось використати сіоністський рух для відвернення єврейської молоді від участі у революційних організаціях і трасформувати її невдоволення соціальною дискримінацією у діяльність за межами імперії.

Проте і організації, що сприяли еміграції євреїв, діяли під суворим контролем, а в разі допущення ними якихось порушень органи вдади не зупинялись перед застосуванням суворих заходів. Так було із створеним в січні 1907 року “Одеським Єврейським Теріторіалістсько-еміграційним Товариством”, яке ставило своєю метою вивчення умов еміграції та поселення євреїв у країнах за межами Європи та поширення цієї інформації серед євреїв, зокрема для створення автономних землеробських промислових колоній за межами Європи. Товариство було ліквідоване у березні 1910 року згідно розпорядження одеського градоначальника за збір пожертвувань та членських внесків без особливого на це дозволу.

Бунд у Російській імперії був заборонений, а щодо сіоністських організацій губернська адміністрація не отримувала чітких вказівок. У лютому 1901 року харківський генерал-губернатор Фултон у запиті до міністра внутрішніх справ цікавився наскільки сіоністський рух відповідає планам уряду і яким має бути ставлення до нього місцевої адміністрації. За місяць до цього одеський градоначальник у донесенні до Департаменту поліції досить позитивно оцінював діяльність сіоністських гуртків: "В сионизме нет борьбы классов...напротив, обнаруживаеться стремление объединить для осуществления целей все классы еврейского населения... Занимая много еврейских умов, в том числе среди молодежи, сионизм служит весьма серьезным противовесом сильно распространенным между евреями разрушительным учениям анархизма и социализма".

Одеський градоначальник з дозволу жандармського управління визнав "возможным не подвергать преследованиям одесское сионистское общество". Тим більше, що переслідування примусили б їх вдатися до конспірації і це ускладнило б нагляд за ними. З цією думкою погодився і товариш міністра внутрішніх справ, запропонувавши обмежитись таємним наглядом. Проте з інших місць повідомлення про діяльність сіоністів мали досить тривожний для властей характер.

У жовтні 1901 року Департамент поліції надіслав розпорядження одеському градоначальнику: "Впредь до разрешения вопроса об отношении правительства к сионистстскому сообществу и издания правительственной инструкции для административно-полицейских органов предъявление сионистам официальных обвинений с целью правительственного контроля за их деятельностью представляется неудобным, посему впредь до официальных рапоряжений высшего правительства местной администрации следует ограничиться наблюдением за деятельностью сионистских организаций."

У червні 1903 року російський міністр внутрішніх справ Плеве підписав розпорядження N6142, де зазначав, що сіоністські організації, "поставив себе первоначально целью содействие переселению евреев в Палестину..., ныне осуществление этой мысли отодвинули в область далекого будущего и направили свою деятельность на развитие и укрепление национальной еврейской идеи". Тому міністр наказував: "Пропаганда идеи сионизма в публичных местах и на собраниях общественного характера должна быть воспрещена."

Ця заборона спонукала президента ВСО Т.Герцля, який кілька разів марно намагався зустрітись з царем Миколою ІІ, домогтися зустрічі з Плеве. Герль був прийнятий ним у серпні 1903 року. Викладаючи своє ставлення до сіонізму, міністр зазначав: “Ваше сионистское движение поначалу было для нас приемлемо - пока работало на поощрение эмиграции...Однако со времени конгресса в Минске мы наблюдаем большие перемены. О палестинском сионизме говорят меньше, нежели о культуре, организации и еврейском национализме. Нам это не желательно”.

Результатом цієї зустрічі був лист Плеве Герцлю, який може розглядатись як офіційна урядова заява. Міністр запевнив, що в разі повернення російських сіоністів до еміграційної діяльності, російський уряд готовий надати ВСО підтримку, яка “может быть облечена в форму заступничества за сионистских уполномоченных перед оттоманским правительством, облегчения работы эмиграционных обществ, а также поддержки их нужд, разумеется не из государственных средств, а из налогов, взыскиваемых с евреев”. Плеве не змінив своєї політики, спрямованої на протидію єврейському рухові у країні, але обіцяв сприяти єврейській еміграції. Після повернення з Росії Герцль, виступаючи на VІ конгресі ВСО, назвав лист Плеве могутньою підтримкою.

Погроми 1903-1905 років спричинили посилення участі євреїв у політичних рухах. Сіоністські організації не могли лишатись осторонь цього процесу. Департамент поліції, аналізуючи Гельсінгфорську програму, прийняту на ІІІ з'їзді сіоністів у 1906 році, дійшов висновку, що "русский сионизм сбросил с себя индифферентное отношение к политическим запросам и проблемам...санкционирует естественное присоединение сионистких масс к освободительному движению территориальных народностей России".

Сподівання властей, що сіоністські організації обмежаться підготовкою і проведенням еміграції євреїв з імперії не виправдались. У зростаючій еміграції євреїв з імперії внаслідок погромів та інших антисемітських акцій виїзд з сіоністських міркувань був дуже незначним. В одному з перлюстрованих у 1904 році поліцією листів зазначалось: "Сионизм в Киеве, как и повсюду почти в настоящее время, переживает кризис. Старое здание официального сионизма трещит по швам и скоро, вероятно, совсем разрушится. А мы, молодые сионисты, смотрим на это зрелище полного крушения, полного банкротства старого сионизма с удовольствием, хотя и не без грусти. С грустью потому, что все-таки на этом сионизме мы воспитались, этот же сионизм натолкнул нас на истинный путь, вернул нас к еврейству...Но теперь дорогу мы знаем, и не узенькую, окольную, а прямую, широкую и свободную...Бороться с капиталистическим гнетом и самодержаевием мы должны не как русские, а как евреи..."

Cенат 1 липня 1907 року затвердив заборону усіх сіоністських організацій імперії.

У роки першої світової війни російське самодержавство було схильне змінити своє ставлення до сіонізму, використавши його для реалізації зовнішньополітичних цілей. Але цей проект здійснити не вдалося.

На відміну від Бунду та сіоністських організцій ЄКНДО був офіційно визнаний адміністрацією імперії, яка навіть надавала йому підтримку. Його співробітникам та представникам надавались офіційні повноваження. Комітет підтримував контакти з Всеросійською спілкою міст та земств. ЄКНДО продовжував свою діяльність і після лютневої революції 1917 року хоч її масштаби були зменшені. У роки громадянської війни головну роль у комітеті відігравало його київське відділення /КНДЄ/.

Під час громадянської війни продовжувало свою діяльність і ТРП, яке разом з іншими єврейськими організаціями надавало допомогу тим хто постраждав від погромів. На початку 1917 року, в школах, на денних і вечірніх курсах, що фінансувались ТПЄ, вчилось близько 25 тисяч дітей.

Реакція єврейських організацій України на повалення царату принципово не відрізнялась від ставлення єврейських організацій Росії до революційних змін у країні. Скасування релігійного і національного гніту, поліцейських переслідувань відкривали перед єврейськими спілками нові можливості. Але наміри щодо використання цих можливостей у них були різні.

В березні 1917 року в Києві виник “Громадський комітет”, який через кілька днів був перетворений у “Раду об’єднаних громадських організацій”. В Києві, Харкові, Одесі та іншіх містах утворились ради робітничих депутатів.

4(17) березня представники українських громадських організацій створили в Києві Центральну Раду, яка висунула вимогу запровадження української мови в учбових закладах та державних установах. В Києві роззброїли поліцію, усунули від влади губернатора та демонтували пам’ятник Столипіну.

В багатьох містах легалізувались соціалістичні партії, як українські так і загально-російського характеру.

Представники громадських організацій увійшли до складу Київської міської думи. В Києві пройшов з’їзд українських “автономістів-федералістів”, які створили партію соціалістів-федералістів..

Об’єднана нарада представників рад робітничих депутатів та промисловців Донбасу виступила з вимогою введення 8-годинного робочого дня.

Установчий з’їзд партії українських есерів, який пройшов у квітні в Києві, висловився за умовну підттримку Тимчасового уряду, негайну національно-територіальну автономію України та скликання установчих зборів. Ці вимоги підтримала конференція Української соціал-демократичної робітничої партії в Києві, учасники якої обстоювали оприлюднення таємних царських угод, мир без анексій та контрибуцій, допускали створення федеративної Російської демократичної республіки.

Всеукраїнська селянська спілка, створена на з’їзді у Києві, виступила за вирішення земельного питання Українським сеймом.

Профспілки створили у Києві своє центральне бюро.

Всеукраїнський Національний Конгрес, який відбувся у квітні 1917 року, пройшов в атмосфері національного піднесення. Майже 1000 його делегатів, які представляли регіони України, одностайно затвердили основні засади політики Центральної Ради, обрали новий її склад на чолі з професором М.Грушевським. Була також ухвалена постанова про "повне забезпечення прав національних меншостей, що живуть в Україні", як одна з головних засад автономії України.

Єврейське населення із захопленням зустріло лютневу революцію. Голова об'єднання єврейських організацій Одеси телеграфував до Києва: "...Шлем братский привет по случаю раскрепощения еврейского народа. Да здравствует великая русская демократия! Да здравствует еврейский народ!"

У телеграмі з Єлісаветграду євреї міста пропонували збирати гроші для допомоги Тимчасовому уряду та забезпечення армії хлібом. Євреї Києва, обурені проявами антисемітизму у Румунії, писали: "Совет объединенных еврейских организаций Киева призывает Временное правительство, высоко держащее идеалы свободы и равенства, путем энергичного дипломатического воздействия принять меры к защите жизни и чести наших братьев румынских евреев."

Загальні збори сіоністів Житомира у телеграмі 26 березня 1917 року гаряче вітали Тимчасовий уряд і висловлювали "готовность всеми силами поддержать Вашу славную борьбу, глубоко веря, что истинная свободная Россия будет страной свободных наций, где и еврейская нация найдет возможность оздоровить условия своей народной жизни на пути к своему новому возрождению".

Тоді ж у березні ЦК сіоністської організації Росії /ЦК СОР/ у зверненні до єврейського народу вітало декларацію Тимчасового уряду, який скасував релігійні і національні обмеження. "Евреи, - зазначалось у зверненні, - как свободные полноправные граждане, примут участие в защите и созидании свободной России." Сіоністські керівники наголошували, що на Заході рівноправ'я євреям було надано за умови їх асиміляції, а в Росії вони визнані народом. Як народу, євреям мусять надати право предстаництва у центральних та місцевих органах влади, право на вільне використання своїх мов в освіті та культурі.

ЦК СОР пропонувало зібрати до установчих зборів єврейський з'їзд, який на основі загальних, рівних, прямих і таємних виборів висловить волю народу до самовизначення та визначіть фоми національного життя, сформулювавши свою позицію до всеросійського форуму. Проте сіоністи вважали, що навіть за умови задоволення національних вимог, проблема всієї єврейської нації не може бути вирішена у діаспорі. Там євреям у будь-якому випадку доведеться пристосовуватись до чужого побуту, чужої культури, чужих законів.

Автори звернення декларували визвольний характер світової війни, вітаючи незалежність Фінляндії та Польщі. Вони вважали, що в новому післявоєнному світі єврейська нація також має отримати свою країну і право будувати нормальне жіття у Палестині. Листівка закликала євреїв об'єднатись для боротьби за вільну російську демократію, організацію національного життя. єднання з євреями всього світу та створення національного центру у Палестині.

На відміну від сіоністів Х конференція Бунду у квітні 1917 року обмежувала свої завдання організацією установ, що мали забезпечувати національно-культурну автономію єврейського життя. Її сфера мала охоплювати всі сторони культурного життя євреїв: школа і просвіта, література і мистецтво, наука і техніка. Бундівці обстоювали секулярний характер усіх культурних закладів, зазначаючи, що релігійні організації мають бути незалежними і захищеними законами держави.

Виступаючи за розвиток культури на ідиш, Бунд вважав необхідним надання права місцевим організаціям мати школи з навчанням не тільки єврейською, а й іншими мовами. Програма Бунду також містила вимогу щодо фінансування установ національно-культурної автономії з державного бюджету та надання цим установам прав, зокрема примусового оподаткування євреїв.

Ідеологи Бунду виступали проти такого розуміння класових проблем на "єврейській вулиці", яке обстоювали марксистські соціалісти. Бундівці вбачали специфіку соціального становища євреїв у переважно дрібному характері єврейської промисловості, що робить класове розшарування нестійким. Хазяї часто стають найманими робітниками і навпаки: євреї-робітники або службовці можуть ставати співвласниками або власниками невеликих підпріємств. Внаслідок цього відносини між капіталістом і робітником у євреїв часом нагадували взаємодію майстра і його помічника, які разом працюють, близькі за умовами життя, психологією тощо.

Керівники Бунду виступали проти радикальних форм класової боротьби у єврейському середовищі, оскільки це може зруйнувати єврейську промисловість і позбавити роботи тисячі найманих робітників.

Бундівці схилялись до мирних методів врегулювання стосунків між працею і капіталом. Усі види страйків вони визнавали лише як крайній засіб, коли всі інші вже вичерпані. На підкріплення цієї позиції наводився приклад західних країн, де, чим краще організований пролетаріат, тим менше страйків.

Ідеологи Бунду пропонували розвивати систему безпартійних профспілок, інших організацій взаємодопомоги та комісій для врегулювання конфліктних ситуацій. Віддаючи приоритет економічним засобам вирішення соціальних проблем, бундівці не відкидали політичних форм діяльності, але вважали необхідним ставити їх в залежність від соціально-економічних."

Пізніше В.Винниченко, згадуючи про перше засідання Малої Ради з представниками національних меншостей, писав, що єврейські партії "прийняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орган і виступали в ньому, як рівні члени його, з рівними правами, політичними і національними."

У серпні 1917 року при розподілі місць між національними меншинами у Центральній Раді єврейські партії отримали: Бунд - 13 місць, об'єднані соціалісти - 13, сіоністи - 13, ЄСДРП ПЦ - 9, Єврейське демократичне об'єднання - 2. Крім того, єврейські партії мали висунути 13 заступників депутатів: Бунд - 4, а інші - по 3.

До Малої Ради увійшли 16 представників єврейських партій та об’єднань. Від ЄСДРП ПЦ - Гольдельман С. та Меньчківський П.; від Бунду - Золотарьов О., Лібер М., Рафес М., та Тьомкін А.; від ОЄСРП - Гутман, Дубинський, Зільберфарб М., Літваков М., Хургін та Шац-Анін М.; сіоністи Сорокін та Сиркін Н., а також Юдін. Пізніше у роботі Малої Ради брали участь також бундівці Ніренберг та Ліпець.

Представник ОЄСРП Моше Зільберфарб був призначений віце-секретарем з єврейських справ. Членом Генерального секретаріату Центральної Ради став керівник Бунду М.Рафес, а членом Верховного суду - лідер територіалістів, юрист і громадський діяч А.Марголін.

Південна окружна конференція Бунду у серпні 1917 року підтримала революційні зміни в Україні, боротьбу широких верств українського народу за демократизацію державного ладу. У рішенні конференції наголошувалось на необхідності правильного вирішення національного і, зокрема єврейського питання в Україні. Для цього було необхідно забезпечити права мов національних меншостей в усіх галузях громадсько-політичного життя, а також права на вільний культурний розвиток у формі національно-культурної автономії.

Учасники конференції застерігали від того, що велика перевага у Центральній Раді селянських партій над робітничими та не досить послідовна політика соціал-демократів можуть спричинити розрив українських та неукраїнських соціалістів. Тому конференція схвалила тактику представників Бунду у Центральній Раді та Генеральному секретаріаті, побудовану на підтримці української соціал-демократії і права на культурно-національну автономію для національних меншин.

Бюро Південно-Західного окружного комітету Єврейської соціал-демократичної робітничої партії 29 червня 1917 року відзначало необхідність:

1. Визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради.

2. Розпочати підготовку документів для розбудови Української держави, для чого:

- скликати Всеукраїнський з'їзд на основі загального, рівного, прямого, таємного, пропорційного виборчого права;

- утворити в Києві комітет з представників Тимчасового уряду, рад робітничих, солдатських депутатів, громадських організацій і політичних партій України для досягнення згоди у національних справах і встановлення часу скликання з'їзду.

Окружний комітет також вважав, що представники національних меншин України мусять утворити національно-автономні установи з відповідними місцевими органами.

Позицію Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії /ОЄСРП/ щодо післяреволюційних змін у країні виклав її представник М.Шац-Анін у виступі на з'їзді народів у вересні 1917 року в Києві. Він обстоював децентралізацію імперії і перебудову її за принципом національно-обласної автономії. Права національних меншин мусять бути захищені законом. Ці права повинні забезпечувати можливість створення національних спілок. Обстоюючи радикальне вирішення єврейської проблеми у світовому масштабі лише через концентрацію єврейських мас на певній території, партія вважала необхідним розбудову в Ураїні екстериторіальної національно-персональної автономії. Вона обумовлювала право на публічне використання рідної мови національної меншини, якщо її чисельність не менша встановленого законом мінімуму.

Єврейські лідери по-різному уявляли собі порядок організації виборів до вищого законодавчого органу. Зокрема, Сиркін, виступаючи 5 серпня 1917 року на першому засіданні VІ сесії Центральної Ради, запропонував обирати представників до вищого законодавчого органу не від партій, а від усього єврейського населення.

15 червня був призначений Генеральний секретаріат, який очолив В.Винниченко. Генеральним секретарем з військових справ став С.Петлюра. Генсек у справах національностей мав три віце-секретаря з російських, єврейських та польських справ.

Зільберфарб повністю порозумівся із своїм польським колегою щодо програм їх діяльності. Вони не мали аналогів у історії Західної Європи і були спрямовані на розбудову громадсько-культурного життя національних меншин України, захист їх національних прав. Зільберфарб розумів, що існуючі проблеми значною мірою ускладнені багаторічною шовіністичною політикою царського уряду і відповідною діяльнісю окремих організацій та видань імперії. Зокрема в Україні цією діяльністю займались видавець газети "Киевлянин" В.Шульгін та ряд чорносотенних організацій.

Позиції українських та єврейських партій з основних державотворчих питань, як правило, співпадали. Так було і в серпні 1917 року на VI сесії при обговоренні "Тимчасової інструкції Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні", що була видана замість "Статуту вищого управління України", ухваленого Центральною Радою 16/29/ липня 1917 року. Інструкція дуже звужувала автономію України, обмежувала територію краю лише п'ятьма губерніями (Київська, Подільська, Волинська, Полтавська та Чернігівська). При її обговоренні єврейські представники мали спільні з українцями позиції. Разом з ними представники ПЦ, Бунду та інших єврейських партій висловлювали протести проти політики Петрограду щодо України. Це мало вигляд маніфестації дружньої співпраці національних рухів обох народів.

У протоколі мандатної комісії була зазначена участь у сесії і представників єврейських партій. Їх чисельність була такою:

Позиції керівників єврейських партій були підтримані їх відділеннями на місцях. Зокрема Білоцерківська організація ОЄСРП, обговоривши результати VI сесії Центральної Ради, схвалила тактику своїх партійців на цьому форумі і вітала Раду, "як міжнародний парламент України" та висловила "тверду віру, що революційна українська демократія підтримає справедливе домагання єврейського народу, домагання національно-персональної автономії".

Єврейські партії разом з українськими пішли на компроміс і проголосували за прийняття інструкції Тимчасового уряду. Цю згоду вітала і південна окружна конференція Бунду.

В червні 1917 року внаслідок злиття ССРП та СЄРП утворилась Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія (ОЄСРП). Її часто називали по першому слову Фарейнігте. Частина членів ССРП та СЄРП, які на увійшли до об’єднання, приєднались до Фолькспартей. Програма ОЄСРП декларувала “єдність єврейського робітничого класу як органічної частини “екстериторіальної” єврейської нації та міжнародного пролетаріату”. Центральним пунктом партійної програми стала “національно-персональна автономія”, яка передбачала єврейське самоврядування не тільки у питаннях культури (“культурно-національна автономія”), а й охоплювала вирішення соціальних та інших питань.

Полтавський комітет ОЄСРП прийняв заяву, зазначивши, що не визнає жодної влади в Україні, крім "Центральної Ради та її Генерального Секретаріату, котрим всі свої сили віддаємо для боротьби проти всяких зазіхань на цю владу, укріплену довір'ям революційного народу". Подібні резолюції приняли Житомирська і Барська організації цієї партії.

Вітаючи створення Генерального секретаріату, Н.Сиркін від фракції сіоністів Центральної Ради застерігав, що "Достоинство наций, живущих на Украине, и моральный авторитет украинского Генерального секретариата будут полностью ограждены тогда, когда к строительству новой свободной жизни на демократических началах будут призваны представители всех наций, которые совместными усилиями создадут прочную основу для сожительства равноправных и полноценных народностей на Украине".

Такої єдності бракувало самим єврейським партіям, боротьба між якими велась не тільки в центрі, а й у провінці. Ця ьротьба значною мірою була обумовлена прагненням мати більше предстаників у Центральній Раді та місцевих общинах. Одеський міський сіоністський комітет видав листівку, у якій виклав свою позицію щодо подальшої діяльності у нових умовах. Вітаючи зміни у державі після лютневої революції, автори листівки закликали брати приклад з народів Литви, України, Білорусії, які почали процес розбудови власних держав. Сіоністи застерігали євреїв від розпорошення по новоутвореним країнам і проголошували мету: “национальное возрождение еврейского народа на его исторической родине”. Вони обстоювали об’єднання євреїв всього світу, утворення єдиної мови і культури.

Прихильники сіоністів переважали у більшості єврейських громад не тільки в центрі, а й на периферії. Зокрема загальні збори євреїв міста Володимирця Волинської губернії, скликані 5 вересня 1917 року міською сіоністською організацією, висловились за представництво у Центральній Раді широких верств єврейського населення України. Існуюче на той час представництво від Бунду та об'єднаних єврейських соціалістів, збори визначили як однобічне, висловивши довіру представникам сіоністів.

Сіоністи міста Ракитного також зібрали євреїв на мітинг, учасники якого одноголосно прийняли текст телеграми протесту проти призначення єврейських представників у органи влади шляхом угод з окремими єврейськими партіями. Телеграма містила вимогу скликати єврейські збори на широких демократичних засадах для висунення єврейських представників у Центральну Раду і Генеральний секретаріат.

Віце-секретар з єврейських справ Зільберфарб, вважаючи одним з найважливіших своїх завдань розбудову єврейської національної автономії в Україні, склав доповідну записку, запропонувавши покласти в основу організації національного життя євреїв інститут общини, який діяв з часів Речі Посполитої. Незважаючи на численні переслідування та утиски, община не тільки не зникла, а увібрала в себе всі форми національного життя, пустивши глибоке коріння в усі сторони діяльності євреїв України. Зільберфарб запропонував створити на демократичних засадах общинні ради, які б взяли на себе управління усіма справами єврейських громад. Він вважав несправедливим подальше існування общин лише за рахунок коробочного збору, тягар якого лягав на найбідніші верстви населення. Записка містила пропозиції щодо демократизації податкової політики у общинах, ліквідації будь-яких форм державного контролю національного життя євреїв, організації єврейської освіти на рівні кращих досягнень світової педагогіки та культури, запровадження закону щодо прав єврейської мови у відповідності з правами інших мов країни.

Перша конференція ОЄСРП у жовтні 1917 року прийняла резолюцію, якою підтримала "українську демократію в її домаганнях автономії України на основі інструкції, затвердженої Тимчасовим урядом". Щодо подальшої розбудови національного життя конференція закликала всі партійні організації підтримати діяльність віце-секретаря з єврейських справ. Її учасники повністю підтримали виступи представників партії у Центральній Раді і запропонували усім партійним організаціям "скликати збори та організовувати лекції про український національний рух, щоб поширити серед єврейських мас гасла і домагання українського руху, а також його принципову позицію у відношенні до національних меншостей."

Позицію ЄСДРП ПЦ щодо українського руху висловив один з її лідерів, , який брав участь у IV з'їзді УСДРП. Його реакція на позицію українських соціал-демократів була однозначною: "Ваша програма є наша програма, як в її політичному, так і в соціалістичному та національному змістові. Ваші завдання і тактику ми сприймаємо цілком. Виходячи з цього, ми стаємо на шлях конкретної спільної праці для утворення єдиної революційної влади на Україні та в боротьбі за українські Установчі збори."

Інші єврейські партії також визнали Центральну Раду вищим органом влади в Україні, виявили бажання з нею співробітничати, висувати своїх представників до її складу. Незважаючи на міжпартійні протиріччя, позиції цих партій щодо влади в Україні були майже тотожні. Винниченко писав: "Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії, поставились розсудливо, а деякі з них навіть прихильно до ідеї української державності. Не маючи самі претензій на національне панування на Україні, розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна зайняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодні, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони прийняли в свою свідомість ідею української державності, як факт, як щось прироне і неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до неї свої власні прагнення і цілком свідомо рішуче й послідовно визнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі."

В той час почав поширюватись халуціанський рух, започаткований організацією Цеірей Ціон (ЦЦ), яка під час революції перетворилась на трудовий соціалістичний сіоністський рух. Члени ЦЦ ініціювали халуціанську діяльність. Перші осередки халуціанців створювали сільськогосподарські хахшари на засадах кооперації чі найманої праці. Єврейські хлопці та дівчата вчились обробляти землю, вирощувати різні культури, займатись тваринництвом, щоб набути професій, необхідних при створенні господарства майбутньої єврейської держави у Палестині. Єврейські сільськогосподарські підприємства були створені під Харковом, у Сквирі, Одесі та інших місцях. Халуціанці працювали не тільки на землі, й у майстернях та на фабриках, де набували ремісничих професій.

Самостійні організації Гехалуцу з’явились після першої конференції предстаників цього руху, що відбулась у Харкові 15-18 січня 1918 року. Організатором конференції виступила палестинська комісія центру народної фракції ЦЦ. Фракція була створена на конференції цієї організації у травні 1917 року. У Харкові створили Всеросійську раду об’єднань Гехалуцу.

Січнева конференція стала місцем зіткнення прибічників “ідеалістичного” та “матеріалістичного” напрямків руху. Мету першого напрямку висловив Еліягу Мунчик, який зазначив, що вона полягає у сполученні загальних (ідеалістичних) цілей сіонізму з особистими інтересами кожного члену руху, що мають відігравати другорядну роль. Член організації мусить пов’язати своє життя з Палестиною і, прибувши до неї після хахшахри, повинен віддати себе у розпорядження організації не менш як на три роки.

Супротивники цієї позиції, зокрема Хаїм Козеровський, вважали, що мета руху - формування особистостей, здатних до фізичної праці у Палестині. Члени Гехалуцу у Палестині, піклуючись про свої власні потреби, діють в інтересах всього народу та беруть участь у формуванні спільноти трудящих у країні.

У своїх рішеннях з’їзд намагався об’єднати обидва підходи, але віддав перевагу першому.

Співробітництво українських та єврейських партій значною мірою було обумовлене тим, що євреї, віками пригноблювані Російською імперією, виявили прихильність Центральній Раді, яка пропонувала їм рівноправ'я не вимагаючи при цьому асиміляції. Єврейські партії щиро підтримали українську революцію, виявляючи готовність взяти активну участь у розбудові нової держави. Євреї не були найчисельнішою нацменшиною в Україні, але їх підтримка української влади була найбільшою з усіх неукраїнських національностей країни. В цьому питанні єврейські партії виступали тоді єдиним блоком, незважаючи на значні протиріччя між єврейськими соціалістами та сіоністсько-клерикальним блоком. Їх позиції були різними майже з усіх питань єврейського життя.

Бунд продовжував залишатись однією з найвпливовіших з єврейських партій в Україні. Чисельність його членів почала швидко зростати після лютого 1917 року. В Україні вони були об'єднані навколо Південного обласного та Київського, Катеринославського і Одеського районних комітетів. У серпні найбільші організації Бунду в Україні були Катеринославська /800 членів/, Одеська /780/, Київська /760/, Харківська /582/, Прилукська /435/, Білоцерківська /350/, Єлісаветградська /300/, Вінницька /250/. Майже половина членів дванадцятитисячного всеросійського Бунду була в Україні.

Бунд разом з іншими єврейськими партіями започаткував розбудову органів єврейського самоврядування на місцях. В липні 1917 року Південний комітет Бунду закликав єврейські організації розгорнути кампанію за створення місцевих органів культурно-національної автономії. Ці органи мали формуватись замість старих общин на засадах загального виборчого права і пропорційного представництва. Бундівська резолюція вимагала, щоб компетенція місцевих органів не виходила за межі культурно-національної автономії.

Основні засади Бунду щодо розбудови соціального ладу в Україні були викладені на засіданні Київської ради робітничих депутатів у вересні 1917 року представник Бунду констатував неможливість в той час розбудови соціалістичного ладу і виступив за коаліцію з буржуазними партіями, крім кадетів і прихильників Корнілова.

З середини 1917 року в багатьох містах та містечках України євреї намагались провести реорганізацію своїх общин, які тепер вже мали стати не тільки релігійними центрами, а й складати основу національної автономії. Розпочалась передвиборна компанія до керівництва єврейських громад.

На початку 1918 року в Києві відбулись вибори до общини, у яких з 60354 єврея, які мали право голосу, взяли участь лише 15164 особи (25,1%). До ради общини було обрано 32 сіоністи, 7 представників Фолькспартей, 7 - Бунду, 4 - Поалей-Ціон, 5 за релігійними списками і стільки ж за місцевими списками. У ті важкі часи при змінах влади та репресіях, що їх суповоджували, община намагалась по можливості допомагати євреям міста. Вона організувала обстеження єврейських дітей в початкових та середніх школах, щоб з’ясувати потребу у розширенні сітки єврейської освіти. Община надала допомогу Талмудторі, відкрила поліклінніку на Подолі, підтримувала бідних та військовополоненних євреїв.

Єврейські організації брали участь також у виборах до місцевих органів влади. На виборах до Київської міської думи єврейські організації виступили єдиним демократичним блоком, який закликав висувати предстаників від широких єврейських мас. Їх загальнонаціональні інтереси мали захищати представники усіх класів і груп населення. Ці інтереси включали також певні специфічні вимоги, які у соціалістів, сіоністів та клерикалів були різними.

Зокрема іудейські громади піклувались про задоволення потреб віруючих.

Товариство іудейських ортодоксів "Адас Ісроел" закликало євреїв Харкова вимагати створення умов, за яких кожний мав би можливість виконувати усі вимоги іудаїзму. Для цього товариство висувало своїх представників до міської думи.

Після повалення Тимчасового уряду в жовтні 1917 року у Петрограді, "Інструкція..." перестала діяти. Керівництво Центральної Ради вирішило повернути не тільки права, зазначені у "Статуті вищого управління України", але й зробити необхідні кроки, щоб об’єднати українські землі. Своїм Третім Універсалом Центральна Рада проголосила заснування Української Народної Республіки. Однак Універсал не вимагав відокремлення України від Росії. Проголошення УНР було сформульовано так: "Від нині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів."

В Універсал крім п'яти губерній, які за "Інструкцією..." входили до складу України, були включені ще чотири: Харківська, Катеринославська, Таврійська та Херсонська. За ініціативою Зільберфарба усі посади віце-секретарів були підвищені до генеральних секретарів. Щодо прав народів України в Універсалі було зазначено: "Український народ, сам довгі літа боровся за свою національну волю і нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні, тому оповідає: що народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування у справах їх націольнольного життя".

Єврейські депутати підтримали Третій Універсал, але супроводжували свою згоду застереженнями щодо "інтересів революції" та небезпеки цього документу для цілісності демократичних сил Росії. Вірогідно, що ці застереження грунтувались на побоюванні подальшого поділу російського єврейства та тієї небезпеки ззовні, що могла призвести до окупації України.

Застереження з боку депутатів-євреїв викликали роздратування українських членів Центральної Ради та численні протести публіки на галереях. З того часу стосунки між українцями і євреями у Раді почали змінюватись. Негативний характер цих змін був значною мірою обумовлений протистоянням українських націоналістів політиці російських більшовиків. Більшовицькі агітатори обіцяли негайні радикальні зміни на користь робітників і селян. Відповіддю на ці обіцянки була радикалізація гасел українського націоналізму, що на думку С.Гольдельмана, який був членом уряду УНР, "не могло не супроводжуватись збудженням ворожнечі до неукраїнських народностей." Саме тому похід більшовицьких військ на Україну також посилив напруження у міжнаціональних відносинах.

Становише ускладнювалось і все більше відчувались антисемітські архетипи свідомості, що віками поширювались правителями Російської імперії.

В цей тяжкий час євреї продовжували брати участь у захисті УНР. 23 листопада /7 грудня/ 1917 року до генерального контролера А.Золотарьова /Бунд/ прийшла делегація з фронту від вояків-євреїв шостого армійського корпусу, яка повідомила, що корпусна рада, запрошуючи в своїх закликах неукраїнські національності лишатись в українському корпусі, виключила їх зі складу цих національностей. Делегація подала Золотарьову доповідну записку відповідного змісту. На ній генеральний контролер виклав свою позицію, висловивши протест "проти виключення з українського корпусу євреїв-мешканців України" бо "тепер повинна бути цілковита рівність усіх національностей".

Це не єдиний документ, що свідчить про прагнення євреїв України захищати УНР. В архіві збереглось і посвідчення прапорщика І.Шліонського, який "подав до єврейського секретаріату прохання про зарахування його до війська Української Народної Республіки". Таке ж посвідчення прапорщика Я.Урицького було надруковано газетою "Нова Рада" 5 грудня 1917 року.

Патріотизм євреїв України надихали не тільки декларації Центральної Ради щодо рівноправ'я усіх національностей України, а й певні ознаки підтримки їх культури. Зокрема на перших асигнаціях УНР вартістю 100 крб. текст був надрукований українською, російською, ідиш і польською мовами. Єврейською мовою було видано три тисячі примірників Третього Універсалу.

2 /15/ грудня Мала рада ухвалила тимчасове положення про єврейську общину. За цим положенням, для керівництва усіма єврейськими справами та установами мала бути створена Єврейська громадська рада /ЄГР/. Вона мала фінансуватись за рахунок коробочного збору або держаних коштів. Положення про ЄГР було подане на обговорення українською та єврейською мовами.

ЄГР спершу була заснована як дорадча інституція при віце-секретаріаті. Її постанови формально не були обов'язковими для віце-секретаря. Сам Зільберфарб пізніше писав, що ЄГР мала стати "активним чинником відродження єврейського автономного життя". Склад ради формувався з представників п'яти єврейських партій, які брали участь у роботі Центральної Ради. Більшість членів ЄГР представляли соціалістичні партії. Однак на виборах у єврейських общинах майже всюди перемагали несоціалістичні сили.

Знаючи це, сіоністи виступали проти гегемонії соціалістів, намагаючись при цьому використати результати виборів до місцевих єврейських общин. Згідно перепису 1897 року на території України були 472 такі общини. Апарат Генерального секретаря єврейських справ вважав, що у 1917 році кількість єврейських громад збільшилась до 600. Міністерство єврейських справ, створене 9 /22/ січня 1918 року отримало документи про вибори у 250 общинах. До ліквідації цього міністерства воно встигло опрацювати і затвердити результати виборів у 194 общинах.

Проте і серед єврейських соціалістичних партій не було єдності у питаннях розбудови національного життя в Україні. Бунд обстоював обмеження компетенції автономії питаннями освіти і культури. Решта партій на чолі з об'єднаними соціалістами намагалась розширити компетенцію автономії. Супроти цього сіоністи вважали, що тільки створення територіально-державного осередку в Палестині збереже єврейську націю від зникнення. Вони розглядали автономізацію єврейського життя в країнах діаспори насамперед як засіб самоорганізації народу на шляху до створення власної країни.

Представник фракції сіоністів Сиркін після оприлюднення у пресі "декларації Бальфура" зробив позачергову заяву, запропонувавши Малій раді прийняти резолюцію щодо цього документу. В її проекті підкреслювалось, що на відміну від Третього Універсалу, який включав право національних меншин на національно-персональну автономію, декларація англійського міністра давала можливість "єврейському народові утворити автономію національно-територіальну".

Протиріччя між сіоністами і Бундом полягало також у орієнтації перших на іврит і відкидання ними будь-якої можливості стійкої нормалізації єврейського життя поза палестинським осередком. Тому сіоністи вимагали повної заміни ідиша івритом, намагались зробити останній єдиною мовою єврейської освіти і культури, а також офіційною мовою усіх єврейських установ. Бунд разом з об'єднаними соціалістами обстоював розвиток освіти і культури на ідиш та робудову єврейського життя у діаспорі. Домінування у владних структурах соціалістів обумовлювало вживання ідишу в усіх сферах єврейського життя в Україні.

Наприкінці 1917 року в Україні було кілька "казенних єврейських училищ" та приватних єврейських гімназій. Міністерство єврейських справ отримало у міністерстві освіти 50 тисяч карбованців для Спілки демократичних /ідишистських/ вчителів на видання підручників мовою ідиш. Пізніше було прийнято рішення про асигнування півмільйона карбованців на видання шкільних підручників для єврейських шкіл та придбання друкарні. Але політичні події не дали можливості скористатись цими грішми. Центральна Рада ухвалила також постанову про відкриття єврейської вчительської семінарії. Міністерство освіти видало розпорядження про введення для єврейських дітей, які вчились у загальних школах, курсів ідишу, івриту та єврейської історії. Проте і цю постанову здійснити не вдалось.

Незабаром після прийняття Центральною Радою Четвертого Універсалу було створене міністерство єврейських справ. Універсал проголошував Україну вільною, суверенною Державою Українського Народу, закликав до боротьби з більшовиками та найманцями, засланими з Петрограду. Декларувалась демобілізація армії і утворення замість неї народної міліції. Народам республіки гарантувалось право "національно-персональної автономії, яку визнано за ними законом 22 січня". Громадяни України закликались до виборів Українських Установчих Зборів, які мали стати найвищим законодавчим органом УНР.

Більшість єврейських партій утрималась від голосування, а Бунд голосував проти. Певною мірою це було наслідком того, що депутати від українських партій, як правило готували проекти рішень в секреті від неукраїнських членів Ради. "Українські партії, - свідчить Гольдельман, - давали тоді своє готове рішення до Центральної Ради і ставили неукраїнські партії, мовляв, перед доконаним фактом. Так воно було з проголошенням Третього Універсалу, так і потім, коли "шило вилізло з мішка", розпочалися гарячкові наради з представниками меншостей, бо ж на цей раз українцям ішлось дуже про те, щоб досягнути згоди меншостей на проголошення України самостійною державою".

Проте для єврейських партій мав значення не тільки сам фактор несподіванки, а можливо й те, що більшовики, яким Універсал фактично оголошував війну, вже захопили значну частину України і стояли під брамами Києва. Єврейські лідери розуміли, що відповідальність за їх позицію будуть нести усі члени їх партій.

Крім того, депутати вважали, що Україна, не маючи міцної армії та економічної самостійності, могла бути завойована або потрапити у колоніальну залежність від Австро-Угорщини або Німеччини. Після переговорів української делегації у Брест-Литовську керівники Бунду подали до Малої ради запит, зазначаючи, що "мир один на один с немецким империализмом будет миром, который погубит Украину, который прикует и сделает ее рабой немецкого империализма". Застереження єврейських депутатів посилили напруження, що існувало між українськими та неукраїнськими представниками у Центральній Раді. Представник Бунду Золотарьов вийшов з уряду, який очолював Винниченко.

Міжнаціональне напруження в Україні та її окупація обумовили неможливість запровадження "Закону про національно-персональну автономію". Згідно цього закону кожна з націй України отримувала "право на національно-персональну автономію, себто право на самостійне улаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР."

Національний союз мав скласти за іменними списками національні кадастри. Союз міг збирати податки із своїх членів на підставах, встановлених для загально-державного оподаткування, брати позики та вести іншу фінансову діяльність. Обсяг його прав і устрій його установ мав бути визначений Установчими зборами кожної нації.

Зільберфарб свідчив, що міжнаціональне напруження в Центральній Раді "прийняло в українських колах поза Радою - просто антисемітське забарвлення й навіть почало переходити від балачок до дій." Оскільки війна ще продовжувалась, влада у Києві значною мірою належала військовим. А вони ніколи не були вільними від антисемітських настроїв. Саме військові видали розпорядження, за яким з Києва мали бути виселені всі мешканці міста, які оселились там після 1 січня 1915 року. Цей наказ міг спричинити виселення трьох четвертих єврейського населення Києва. Тоді Генеральному Секретаріатові єврейських справ вдалось зупинити виконання цього жорстокого наказу військових.

Антисемітизм в армії Російської імперії був звичайним явищем. Про це свідчив і О.Купрін, який у відомому творі “Поєдинок”, зображуючи “урок словесности” у ротній школі, наводить відповідь солдата на запитання кого він вважає внутрішніми ворогами: “бунтівники, студенти, конокради, жиди, поляки!”. Журналіст М.Гілелах згадує, що його батько, який майже сім років прослужив у царській армії, на це запитання мусив відповідати: “соціалісти, студенти, жиди”. Згідно “Правил о приемке в кадетские корпуса”, прийнятих 1912 року, до цих закладів не міг вступити не тільки вихрест, й той, у кого євреями були дід чі бабуся.

Після придушення січневого повстання у Києві, влада в місті майже повністю перейшла до рук військових, серед яких було чимало чорносотенного офіцерства. Вони почали переслідувати "підозрілих" неукраїнців, особливо євреїв. Антиєврейські акції у місті носили організований, а подекуди імпровізований характер. Міністр єврейських справ не мав можливості протидіяти цьому процесу і тому вважав неможливим для себе залишатись на цьому посту. Вдавшись до димісії разом з тодішнім урядом 16 січня 1918 року, Зільберфарб не вступив до нової Ради Народних Міністерств, очолюваної соціалістом-революціонером В.Голубовичем.

Більшовики, які захопили Київ наприкінці січня 1918 року, не користувались підтримкою єврейських партій, зокрема тому, що ленінці не визнавали за ними права представляти єврейське населення країни. Ще у травні 1917 року лідер Бунду Рафес писав: “ленінці - вороги революції, бо виступають за диктатуру пролетаріату.” Він вважав, що це викличе таку ворожнечу, яка знищить усі надбання революції.

У листопаді представник Бунду Т.Хейфець, виступаючи на об'єднаному засіданні виконкомів одеських рад робітничих, солдатських, матроських та селянських депутатів, говорив, що уряд УНР проводить реформи, які більшовики не взмозі запровадити своїми декретами. Він назвав Леніна і його послідовників авантуристами, які спекулюють на революції.

Шац-Анін (ОЄСРП)на засіданні Малої Ради зазначив, що "стара влада в справі миру наробила багато помилок, але більшовики так виправлять ці помилки, що нам потім їхню роботу уже ніяк не виправити". Представник тієї ж партії М.Літваков закликав Малу Раду взяти приклад з донського військового уряду і рішуче засудити захоплення влади більшовиками. Він попереджав, що виступ більшовиків загрожує громадянською війною, від якої "загинуть усі завоювання революції і, зокрема, усі завоювання, досягнуті на Україні."

Єврейські партії намагались згуртувати демократичні сили для опору більшовикам. В січні 1918 року фракції РСДРП /об'єднана/, Бунду, соціалістів і ЄСДРП ПЦ спробували поставити у Одеській раді робітничих депутатів питання про розгін більшовиками Установчих зборів. Більшовики, які становили більшість депутатів ради, відмовились розглядати це питання. Фракції висловили протест і вирішили поставити запропоноване питання на загальних зборах ради.

Згідно Берестейського договору, між УНР та германською коаліцією, німці вирушили на Київ. Разом з ними повертались українські війська під командуванням С.Петлюри. Соціалістичні фракції Київської міської думи сформували делегацію до Петлюри з метою недопущення насильств при вступі війська до Києва. Соціалісти мали відомості про те, що наявність у Червоній Армії певної кількості євреїв-командирів була використана для поширення в українському війську антисемітських настроїв.

Член делегації Рафес писав, що після звернення делегації до Петлюри, він сказав, що не може нічого гарантувати. Настрої солдат йому були відомі, але він вбачав в них жагу до помсти, а не антисемітизм. Проте Петлюра погодився вступити до Києва не через єврейський Подол, а через Куренівку. Однак запобігти насильствам не вдалось. Чимало євреїв було побито, пограбовано, розстріляно.

Міський голова Є.Рябцов звернувся до Голови вільного козацтва Києва отамана Данченко, благаючи: "Прошу Вас, во имя будущего УНР, остановите казни без суда, самочинные аресты неповинных граждан...Остановите преследование казаками евреев, преследуемых только потому, что в среде большевиков были евреи. Евреи были и есть и в чиле боровшихся против большевиков, как есть украинцы среди большевиков. Прошу Вас, прекратите кровавое мщение."

Керівники Київської єврейської общини Н.Сиркін, доктор Гарбер /ПЦ/ і М.Левітан /ОЄСДРП/ у зв'язку з цими подіями звернулись до євреїв міста, запевняючи їх, що український уряд не має відношення до антисемітських акцій і засуджує їх. Один з молодих українських інтелігентів, соціал-демократ Левко Чикаленко писав про учасників антієврейських акцій: "Вони потоплять волю України в єврейській крові".

Сиркін запропонував створити єврейські військові формування, які узяли б на себе охорону життя і майна беззахисних жителів містечок. Останні нерідко ставали жертвами солдатських банд, які дезертували з фронту. Ця пропозиція відразу була підтримана Петлюрою. Однак єврейські соціалістичні партії виступили проти такого плану і він не був здійснений. Вірогідно, що у соціалістів, які мали вирішальний вплив у міністерстві єврейських справ, були підстави очікувати негативних наслідків від зіткнень єврейських та українських груп. Подібні сутички могли покласти початок подіям, значно трагічнішим, ніж напади на окремі містечки.

Репресії окупантів, спрямовані проти лівих сил, не обійшли єврейські організації. У квітні 1918 року німці розігнали бундівські збори у Києві, потім був заборонений з'їзд місцевих організацій, заарештований Рафес. Було припинене видання газети "Фолксцайтунг". Євреїв-шевців зігнали у Михайлівський собор і примусили їх шити мундири для гайдамаків. Німці забороняли читати лекції та проводити інші заходи на ідиш, застосовували інші форми дискримінації.

9 березня 1918 року голова уряду України В.Голубович прийняв депутацію представників усіх фракцій Київської єврейської общини, яка вітала повернення української влади і передала доповідну записку про антиєврейські акції, що відбулись за останній час у місті. Голубович запевнив депутацію, що ці насильства були наслідком відсутності налагодженої роботи державного апарату, а тепер подібних випадків не повинно бути. Були вжиті заходи для арешту винних у насильствах, які відправлялись у спеціальні місця ув'язнення.

Протягом наступного місяця євреїв Гребінки та Ромодана громили бойовики, вдягнуті у форму української армії. Крім того, за наказом властей Корсуня, євреї міста мусили платити контрибуцію. Про ці та інші антиєврейські акції говорив на засіданні Малої Ради 16 квітня Шац-Анін. Він розповів про байдужість губернських комісарів та інших посадових осіб, до яких звертались люди, потерпілі від погромів. В одному з міст комісар, до якого звернулись потерпілі, зустрів їх лайкою і антисемітськими обвинуваченнями. Представник ОЄСРП закликав вжити заходи для припинення потурання погромникам на місцях і запитував чи може уряд зробити хоч що-небудь для покращання ситуації.

Проти погромів рішуче виступила газета лівих українських есерів "Боротьба". Вона зазначала, що подекуди "тверду владу" розуміють лише як можливість "бити і різати". І цю владу перш за все відчули на собі "єврейськи спини". "Не дивно, - продовжувала газета,- що органи тих єврейських партій і кіл, які завжди йшли за нами рука об руку, починають озиратись на нас з недовірою. Так далі продовжуватись не може... Ті, від кого це залежить, повинні негайно, не відкладаючи, припинити "полювання", що почалось у провінції на єврейське населення."

Трагедії погромів ускладнили, але не зірвали співпрацю єврейських партій з Центральною Радою, яка 20 березня відзначала свою першу роковину. Лідер сіоністів Сиркін в березні, виступаючи на тому урочистому засіданні, зазначив, що Київ стане зразком міжнаціональних відносин і засудив спроби паплюжити діяльність Центральної Ради. Він висловив надію на досягнення рівноправ'я національностей в Україні. Бундівець Рафес у своєму виступі зазначив, що пишається участю його партії у діяльності Центральної Ради.

Не згадав про погроми і представник Єврейської народної партії Крос при обговоренні кандидатури Вульфа Лацького на посаду міністра єврейських справ. Крос підкреслив, що його партія разом з трьома іншими єврейськими партіями обстоює кандидатуру Лацького для роботи в демократичному уряді, який "стоїть на сторожі демократичних завоювань революції і проведення соціальних реформ." Проти Лацького виступили тільки сіоністи. 10 квітня В.Лацький був призначений Міністром єврейських справ.

Єврейські партії продовжували співпрацю з демократичнимі силами України. Бунд виступав проти пробільшовицьких тенденцій і обстоював розбудову демократії в Україні. Всеукраїнська конференція ЄСДРП ПЦ схвалила діяльність своєї фракції у Центральній Раді, особливо у прийнятті резолюції про "право єврейського народу на окреме представництво на Міжнародній мирній конференції".

У квітні була створена Єврейська національна рада /ЄНР/. До її складу увійшли по 10 представників від кожної з єврейських партій, які брали участь у роботі Центральної Ради. Сіоністи бойкотували ЄНР.

29 квітня на з’їзді хліборобів у Києві гетьманом України був проголошений генерал П.Скоропадський. Після перевороту гетьманський режим розпустив Центральну Раду і ліквідував міністерства національних меншин. Одночасно була скасована і національно-персональна автономія, але ЄНР продовжувала існувати.

Голова новоствореної Ради Міністрів Ф.А.Лизогуб 13 червня прийняв делегацію президії ЄНР у складі М.Зільберфарба, В.Лацького, і Я.Слоніма. Лизогуб заявив, що уряд скасував національно-персональну автономію і міністерства національних меншин, вважаючи, що вони можуть сприяти розпалюванню міжнаціональної ворожнечі в Україні. Голова уряду стверджував, що в Україні гарантовано рівноправ'я усіх громадян незалежно від їх національності та віровизнання. Депутація звернула увагу Лизогуба на те, що після скасування національно-персональної автономії єврейські общини вже не можуть примусово збирати податки у своїх членів. У відповідь вони почули, що общини мають право збирати благодійні внески, а члени ЄНР можуть викласти свої пропозиції у меморандумі і передати його на розгляд Ради Міністрів гетьмана.

Певні сили в Україні намагались чинити опір окупантам. Ставлення єврейських партій до цього опору значною мірою відбилось у зверненні одеських партійних комітетів до робітників міста. У зверненні йшлося про підозрілих осіб, які закликають до негайного опору австро-німецьким окупантам. Автори звернення писали про приреченість будь-якого опору, що неминуче буде придушений, викличе репресії і поставить під загрозу усі завоювання революції. "Ніяких активних дій і навіть демонстрацій без заклику об'єднаних пролетарських організацій!" - писали одеські комітети РСДРП/об'єднана/, партії соціалістів-революціонерів/інтернаціоналісти/, Трудової народної соціалістичної партії, Бунду, ЄСДРП ПЦ, ОЄСРП, Польської соціалістичної партії та українських партій соціалістів-революціонерів і СДРП.

Після переговорів членів ЄНР з сіоністами та релігійною організацією "Ахдус" /”Єдність”/, які не увійшли до ЄНР, був знайдений компроміс. Вирішили, що 40 членів ЄНР від чотирьох партій будуть становити половину її нового складу, а друга половина місць належатиме сіоністам та ортодоксам.

4 липня було створене головне виборче бюро з 8 членів - по 4 від соціал-демократів та сіоністів з клерикалами. Бюро обрало секретаріат з двох чоловік /бундівець та сіоніст/, а потім прийняло постанову про призначення виборів до Національних Зборів, але під час засідання 16 липня ЄНР "була розігнана німецько-гетьманською чотою".

Проте вибори депутатів до Національних Зборів все ж відбувались і пройшли у 168 громадах з 195, створення яких свого часу було затверджене міністерством єврейських справ. Головне виборче бюро затвердило результати цих виборів у 161 громаді. Їх делегати предствляли 209128 виборців, які становили близько десятої частини євреїв України. Результати виборів відбивали наслідки розчарування значної частини євреїв діяльністю соціалістів, які виявились не в змозі спричинити позитивні зміни у житті єврейського населення України. Соціалісти були членами Центральної Ради, займали пости в українському уряді, але не змогли організувати опір антиєврейським акціям. Це було однією з причин того, що в керівництві єврейських громад все більше місць посідали сіоністи.

Якщо у Центральній Раді сіоністи складали всього п'яту частину депутатів-євреїв, то серед депутатів Національних Зборів представники соціалістів та Фолькспартай становили дві п'ятих їх складу, тобто 50 чоловік. Їм протистояли 75 депутатів від сіоністів "Цеїрей Ціон", а також від ортодоксальної "Ахдус". Якщо раніше сіоністи протестували проти їх невідповідно малого представництва у ЄНР, то тепер соціалісти скаржилися, що вибори у Національні Збори відбувались в різні часи і їх результат не відповідає політичним настроям більшості євреїв. До оргкомітету Зборів увійшли 8 сіоністів, 5 бундівців, 4 представники "Ахдус", 3 - від "Цеїрей Ціон", 2 - від об'єднаних соціалістів, 2 від ПЦ і один від Фолькспартай. Оргкомітет у складі 25 членів на засіданні 11 вересня вирішив скликати Національні Збори 15 жовтня. Вони мали офіційну назву - З'їзд єврейських громад. Незважаючи на участь в оргкомітеті представників політичних парртій, в програмі з'їзду не було політичних питань. Він мав вирішувати виключно питання внутрішнього життя єврейських общин.

Зменшення представництва соціалістів у виборчих органах супроводжувалось внутрішньою кризою їх організацій. Зокрема Бунд в Україні вже восени 1918 року мав наявні ознаки розколу. Його ліве крило вважало, що інші члени партії відірвались від єврейських мас і перетворили свою організацію в "партію єврейської інтелігенції, партію зрадників". У своїй відозві ліві бундівці звинувачували колишніх товаришів по партії у прихильності до буржуазії та капіталізму. Вони писали, що чимало бундівців формують ліві фракції своєї партії, яку тепер вже називали дрібнобуржуазною і націоналістичною. Автори відозви називали лідера Бунду Рафеса зрадником соціалізму, а партію звинувачували у німецькій окупації України. Своє майбутнє ліві бундівці пов'язували "з комуністичним пролетаріатом Росії та України". Пройшло більше року і ліва фракція Бунду приєдналась до Компартії України.

Київ був тоді центром не тільки політичного, а й духовного життя в Україні. Євреї, переважна більшість яких до лютого 1917 року не мала права жити у Києві, тепер на рівних правах з іншими національностями створювали тут свої творчі осередки. У серпні-вересні 1917 року в київському Університеті ім. Св.Володимира відбувся II з'їзд Союзу єврейських артистів, який був створений у травні у Москві. У червні 1918 року представниками єврейської творчої інтелігенції була створена Культур-Ліга. Її засновниками були Н.Майзель, М.Зільберфарб, І.Добрушин та інші.

Культур-Ліга планувала створення национальної бібліотеки, художнього театру, зразкового видавництва, відкриття музеїв та освітніх закладів. Фінансування цих заходів передбачалось за рахунок членських і добродійних внесків, прибутків, інших надходжень від приватних, громадських та державних організацій. Крім того, передбачалось створення “Ідишер култуьтур-фонд ін онденкен фун Менделе, Перец ун Шолом-Алейхем” /”Єврейський культурний фонд пам`яті Менделе, Переца і Шолом-Алейхема”. До складу ЦК Ліги увійшли Д.Бергельсон, М.Літваков. Навкруги керівництва Ліги згуртувалось чимало представників творчої єврейської інтелігенції.

Для вступу до організації необхідні були лише згода з її засадами та сплата внесків трі карбованці на рік. Незважаючи на зміни властей, Ліга поступово реалізовувала свої плани і з часом стала визначати характер ідишистської культури не тільки в Україні, а й за її межами. Текст Статуту Ліги був складений українською і російською мовами та на ідиш.

За перші два роки своєї діяльності Ліга створила більше ста відділень. На кошти, отримані від держави, Ліга засновувала дитсадки, інші дитячі заклади, проводила музичні та літературні вечори, диспути, художні та книжкові виставки, мала свої видання. Діяльність Ліги не припинялась, незважаючи на зміни властей.

Після капітуляції Німеччини 11 листопада 1918 року та активізації визвольного руху проти режиму гетьмана Скоропадського, була створена Директорія, яка очолила повстання. За місяць повсталі визволили Київ і відновили УНР.

У вітанні тимчасового бюро українського Головного комітету Бунду зазначалось, що "У єднанні з революційним пролетаріатом і під керівництвом Директорії повалена гетьманська поміщицько-буржуазна реакційна влада...Тільки влада, що спирається на соціалістичний пролетаріат і революційне селянство, може задовольнити соціальні і національні інтереси трудящих класів УНР." Таким же чином Директорію вітала і ОЄСРП.

Коли австро-німецькі окупанти були змушені піти з України, оргкомітет не тільки повернувся до назви "Національні Збори", а й включив до їх програми політичні питання про відновлення культурно-персональної автономії та позицію євреїв України щодо майбутнього мирного конгресу, який має зібратись після закінчення світової війни.

Перша сесія Національних Зборів проходила з 3 по 11 листопада 1918 року. Відразу ж після виступу сіоніста Брука, який говорив на івриті, запротестували соціалісти і Фолькспартай. Вони обстоювали вживання ідишу, який був рідною мовою більшості євреїв України. Представники Бунду і ОЄСРП вийшли із залу засідань та відмовились брати участь у роботі президії Зборів. До неї увійшли Усишкін від сіоністів, Каплан від "Цеїрей Ціон", рабин Алешківський від "Ахдус" і Лацький від Фолькспартай. Суперечка закінчилась домовленістю про рівноправність обох мов на Зборах. Але ця угода була єдиним компромісом між єврейськими таборами за весь час роботи Зборів. Сіоністи, користуючись чисельною перевагою, намагались перебрати до своїх рук керівництво в органах національної автономії, а також представництво на мирному конгресі.

Не погоджуючись з жодним зауваженням соціалістів, сіоністи прийняли резолюцію Зборів, у якій зажадали:

1. Визнання єврейського народу як нації.
2. Прийняття єврейської нації до Ліги націй як рівноправного члена.
3. Міжнародної гарантії для відбудови єврейського національно-політичного центру в історичній батьківщині єврейського народу - Палестині.
4. Забезпечення шляхом міжнародних гарантій й контролю Ліги Націй:
1. Національної і громадянської рівноправності євреїв в усіх країнах;
2. Повної свободи релігійного життя, суботнього відпочинку і т.і.;
3. Національно-персональної автономії в тих країнах, де євреї цього вимагатимуть.
5. Допущення єврейської делегації на мирний конгрес.

До складу делегації на конгрес були обрані від сіоністів Усишкін, Ахад-Гаам, Крейнін і Грузенберг та рабин Аронсон від "Ахдус". При обранні Національного Секретаріату на останньому засіданні 11 листопада, чотири опозиційні партії відмовились увійти до його складу. Тому Секретаріат обрали з семи членів замість дванадцяти, як це пропонувала законодавча комісія Зборів.

Протистояння ворогуючих сил в Україні, війна, зміни властей, що нерідко супроводжувались антиєврейськими акціями, спричинили руйнацію значної частини єврейських господарств країни. Про становище євреїв України у той час певним чином свідчить звернення правління Одеської общини до євреїв міста 7 грудня 1918 року. Керівники общини зазначали, що чимало її установ можуть припинити свою діяльність через нестачу коштів. Вони писали: "У найближчі дні будуть змушені припинити роботу 50 громадських шкіл і 8000 дітей можуть бути викинуті на вулицю. Сирітські будинки, богадільні та ряд інших установ переживають тяжку кризу. Тисячі безпритульних і старих біженців та різних потерпілих від війни чекають допомоги." Рада общини створила фінансовий підрозділ для оподаткування її членів і збирання необхідних коштів.

Однак, незважаючи на тяжке економічне становище єврейських установ, їх члени не ухилялись від участі у політичному житті країни. Зокрема досить активно діяв клуб євреїв-студентів Києва "Гехавер". Політичні засади цього клубу, сформульовані 17 грудня 1918 року, включали:

1. Створення народної республіки в Україні.
2. Передачу землі селянам.
3. Проведення соціальних реформ, які не руйнують господарство.
4. Національно-персональну автономію.
5. Боротьбу з більшовиками з економічних і політичних причин.
6. Роботу по створенню єврейської держави у Палестині.

Аналізуючи політичну ситуацію наприкінці 1918 року, один з лідерів ЄСДП ПЦ С.Гольдельман вбачав велику небезпеку для дрібних єврейських крамарів, ремісників та робітників в разі перемоги більшовиків в Україні. Він зазначав, що єврейське "робітництво готове стихійно кинутись в обійма більшовизму, шукаючи в ньому той шлях радикальної зміни його соціального і економічного рабства...ті єврейські робітники, що раніш добре знали і визнавали, що шлях єврейського пролетаріату до соціалізму веде через еміграцію...ті самі робітники дивляться зараз на радянську систему в Росії і на Україні як більш скорий шлях до соціалізму для них...Велика частина єврейських соціалістів піде за комуністами...Але не можна допустити, щоб національно-активний єврейський соціалізм, як наша партія, чи об'єднання єврейських соціалістів відмовились від своєї попередньої політики, від підтримки українського соціалізму в його національній боротьбі."

10 грудня Директорія прийняла постанову про відновлення законної сили національно-персональної автономії меншин. Вона, як відомо, була складовою частиною Конституції УНР, прийнятої 28 квітня Центральною Радою, напередодні розгону німецькими вояками. У постанові зазначалось, що до відновлення відповідних міністерств при Директорії буде заснований відділ у справах національних меншостей. Тимчасовим виконуючим обов'язки керуючого цим відділом був призначений Гольдельман. Постанова була підписана головою Директорії В.Винниченком та її членами. Вітаючи прийняття цієї резолюції, малі єврейські Національні Збори на своєму першому засіданні висунули вимогу, щоб при організації автономії в її систему були включені місцеві органи, створені Національним Секретаріатом Зборів.

Для допомоги у роботі відділу у справах національних меншостей,, Гольдельман запросив з Одеси до Вінниці діяча ПЦ Абрама Ревуцького, який пізніше став міністром єврейських справ.

Після урочистого вступу Директорії до Києва 26 грудня була проголошена її Декларація. В ній зокрема було сказано про відновлення культурно-національної автономії, "що забезпечує право кожної нації на вільне життя." Також була висловлена надія, "що в боротьбі за визволення всіх працюючих не-українське робітництво забуде свою національну нетерпимість і щиро та дружньо прилучиться до всього трудового народу України."

В Декларації не дарма згадувалась нетерпимість неукраїнців. Адже більшість старшин українського війська зовсім не підтримувала ідей української революції. Значна їх частина, зазначав Винниченко, складалась "з бувших гетьманців, з руської офіцерні", яка "розкладала наші війська, провокувала їх на ексцеси, одних тягла в бандитизм, у погроми".

"Таким чином, - продовжував Винниченко, - фізична сила, військо, лишалось в руках елементів, які не розуміли революції або були явними контреволюціонерами й навіть антиукраїнцями.

В цьому ж полягає причина й тих єврейських погромів, які, потім такою страшною, кривавою пошестю розлились по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих солдатські маси соціально-революційних лозунгів, отамани мусили чимсь підбадьорювати "козацький дух". І "давали хлопцям погуляти", як говорилось тоді”.

Газета ОЄСРП "Найє Цайт" писала про суперечність між деклараціями Уряду України та діяльністю виконавчих органів влади. Відомі державні документи, що повинні були гарантувати рівноправ'я народам України, не мали впливу на місцевих керівныків, "які служили гетьманові і допіру пристосувались до нової влади...і які розпочинають відомий бісовський танець проти євреїв...Систематичність і впевненість з якими це проводиться, виявляють виразно, що їх свідомою ціллю є посварити єврейську демократію з урядом."

У січні до міністерства єврейських справ, яке очолював А.Ревуцький, звертались делегації з Бердичева, Житомира, Овруча та багатьох інших міст України у зв`язку з погромами проти євреїв. Було надіслане телеграфне розпорядження від імені військогового, внутрішнього та єврейського міністерств до міст, де були погроми, про дії щодо захисту єврейського населення. Був асигнований мільйон карбованців для потерпілих Бердичева та два мільйони для Житомира. З ініціативи міністерства єврейських справ були підготовлені проекти постанов щодо виділення потерпілим ще 5 мільйонів карбованців, створення центрального комітету допомоги потерпілим та слідчої комісії в складі представників військогового, судового та єврейського міністерств, української соцпартії та національного секретаріату. Були заплановані і інші заходи, але за тих умов їх ефективність виявилась дуже низькою.

Погроми були не в змозі перешкодити розбудові національно-персональної автономії. Згідно основних засад єврейського Національного Секретаріату, її розбудова мала відбуватись таким чином:

1. Всі члени даної нації, які живуть в Україні, утворюють Національний союз.
2. Всі справи, які стосуються внутрішньго національного побуту даної нації, виділяються з компетенції держави і передаються Національному союзу.
3. Для розв'язання цих справ Національний союз утворює свої законодавчий та виконавций органи в центрі і общини на місцях.
4. Держава стежить, щоб органи Національного союзу не втручались в компетенцію загально-державних органів.

Міністерство єврейських справ планувало після складення національного кадастру скликати єврейські Установчі збори, які мають забезпечити демократичний шлях розбудови єврейської національної автономії. Мали бути прийняті закони, які б забезпечували необхідну правову та фінансову базу для діяльності єврейських общин. В процесі підготовки цих заходів міністерство визначило основні напрямки своєї діяльності:

• створення розгалуженої системи єврейських народних і середніх шкіл, дитячих садків, вечірніх та професійних курсів, технічних училищ;
• заснування вчительських інститутів та єврейського університету;
• забезпечення всіх учбових закладів навчальними посібниками та літературою, підтримка їх, щоб жодна єврейська учбова установа не припиняла свою діяльність;
• відновлення єврейських установ, які припинили свою роботу і організація їх діяльності на демократичних засадах;
• широка підтримка соціальної діяльності та організація медичної допомоги, регулювання еміграції;
• обстоювання рівноправ'я євреїв в усіх сферах державного життя;
• під час соціальних реформ сприяти переходу найбідніших єврейських прошарків до продуктивних форм праці;
• захист свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій.

Однак протистояння між єврейськими партіями соціал-демократичного та сіоністсько-клерикального напрямків створювало значні перешкоди на шляху розбудови національного життя. Протиріччя між ними не тільки не зменшились, а, навпаки, посилились. Їх спільна діяльність на Національних Зборах була припинена внаслідок протесту соціалістів, які вийшли зі складу Зборів та оголосили "бойкот і війну єврейській буржуазії". Бойкотуючи Збори, соціалісти висунули гасло: "не коаліційні національні збори..., а трудовий конгрес..." Вони почали підготовку до Всеукраїнського єврейського робітничого з'їзду, сподіваючись, що пролетарські маси "проголосять своє право на свою диктатуру". Соціалісти та їх супротивники ще не володіли парламентськими методами і вдавались до крайніх заходів.

За ініціативою Ревуцького уряд ухвалив закон, за яким усі єврейські навчальні заклади були підпорядковані його міністерству. На єврейську освіту асигнувалась дев'ята частина бюджету міністерства освіти. До затвердження бюджету на 1919 рік міністерству з єврейських справ мали виплачувати щомісячно три мільйони карбованців. Таким чином, вперше був законодавчо забезпечений бюджет єврейської освіти і культури. Крім того, міністерству щомісячно надавалось 300 тисяч карбованців на видання підручників єврейською мовою. В системі міністерства працювали спеціалісти, які мали досвід організації єврейської освіти.

Уряд України прийняв "Закон про кагальне управління" про органи місцевого єврейського самоврядування, кагальні ради і їх управу, порядок оподаткування. Проект закону був вироблений Національним Секретаріатом, але міністерство відокремило функції релігійних закладів від діяльності общин.. Зокрема були зафіксовані три джерела доходу громад:

1. Податок зі спадщини.
2. Додаток до загально