АССОЦИАЦИЯ ИУДАИКИ УКРАИНЫ
Еврейская история и культура в Украине:
Материалы конференции (Киев, 8 - 9 декабря 1994 г.)

© Ассоциация иудаики Украины

О.Г.Бажан (Київ)

ВИХОВАННЯ НАЦIОНАЛЬНОЇ САМОСВIДОМОСТI ЯК ОДИН З НАПРЯМКIВ ДIЯЛЬНОСТI ЄВРЕЙСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНI В ДРУГIЙ ПОЛОВИНI 50-Х - 80-Х РОКIВ

Протягом тривалого часу в iсторичнiй лiтературi єврейський нацiональний рух висвiтлювався лише в рамках дiяльностi "вiдмовникiв", якi домагалися реалiзацiї права на емiграцiю. Водночас вiдходили на другий план винятково важливi форми, пов"язанi з формуванням нацiональної самосвiдомостi єврейського населення в Українi, виховання в них почуття приналежностi до давньої i висококультурної нацiї.

Першорядну роль у вихованнi нацiональної самосвiдомостi вiдiгравали юдейськi релiгiйнi громади, що всiляко протистояли утискам з боку владних структур. Останнi, використовуючи всi наявнi в їх арсеналi засоби, активно стимулювали процес скорочення юдейських релiгiйних громад. Лише за три роки (1990-1962р.р.) кiлькiсть юдейських громад скоротилася з 41 до 1, причому молитовнi будинки (синагоги) мали лише 13 громад [1].

Прагнучи обмежити вплив iудаїзму на вiруючих, владнi структури вдалися до вiдвертої їх компрометацiї Так, 21 квiтня 1962 р. завiдуючий вiддiлом пропаганди i агiтац iї ЦК КПУ Г.Г.Шевель доповiдав сво є му керiвництву, що Львiвський обком парт iї разом з органами КДБ провiв ряд заходiв по компрометац iї є врейсько ї релiг iї ної громади серед вiруючих. В обласнiй газетi "Львовская правда" було опублiковано серiю статей, в яких розвiнчувались шахрайськi д iї є врейських клерикалiв, якi проводили в синагоз i валютнi i спекулятивнi махiнац iї i отримували значнi прибутки за рахунок вiруючих. Виходячи з цього, облвиконкомЛьвiвськой обласної Ради депутатiв трудящих поставив питання перед Радою у справах релiгiйних культiв при Радi Мiнiстрiв СРСР про зняття з ре є страц iї юдейської релiгiйної громади м.Львова" [2].

Уповноважений Ради у справах релiгiйних культiв при РМ УРСР, повнiстю подiляючи думки свого куратора в ЦК Компартiї України, у своїй записцi вiд 13 листопада 1962 р. на iм"я секретаря ЦК КПУ А.Скаби пропонував поширити досвiд "Львiвських партiйних та радянських органiзацiй в iнших областях республики" [3].

Однак, незважаючи на подiбнi акц iї , синагоги залишилися справжнiми осередками духовностi є врейського народу. Зокрема, це виявилось в ходi святкування великих релiгiйних свят, в яких брали участь представники дипломатичного корпусу, iноземн i громадяни. Як правило, в цi днi, пiсля традицiйних богослужiнь, ще довго точилися розмови, присвяченi iстор iї та культур i бiблейського народу, поширювалась вiдповiдна лiтература. Помiтною под iє ю в духовному життi є врейського населення України стало вiдзначення в 1962 р."Судного дня" у Київськiй синагозi, яку вiдвiдав посол iзраїлю в СРСР Гекоа, атташе посольства з економiчних питань Оффер та iншi. В ходi зацiкавленої бесiди гостi !зраїлю вiдповiли на численнi запитання киян, передали їм на згадку книги, брошури, молитовники, пам"ятнi сувенiри [4].

I стотнi перешкоди в дiяльностi синагог, спроби поставити їх пiд жорстокий контроль партiйних та радянських органiв, породжувало зростання кiлькостi мiньянiв - незаре є строваних релiгiйних об" є днань, якi, окрiм задоволення духовних потреб громадян, займалися великою та багатогранною культурницькою роботою. На початок 1968 р. за далеко неповними даними в Україн i функцiонувало бiльще мiньянiв [5]. Зд ебiльшого вони об" є днували громадян за певним рiвнем освiти, iнтересами, вiком. Наприклад, у Києвi, на вулицi Батиєвiй, збирався мiньян в складi молодих людей [6].

Засоби масової iнформацiї намагалися представити мiньяни у виглядi якихось пiдпiльних органiзацiйю Газета "Київська правда" в статтi "Таємницi мiньяну" переконувала своїх читачiв, що головною метою мiньянiв є не задоволення релiгiйних потреб вiруючих, а культивування нацiоналiстичних почуттiв, iдей "виключностi" i "богообраностi" єврейського народу, "шкiдливих концепцiй сiоiзму". Газета "викривала" мiньян в м.Богуславi на Київщинi, де євреї, збираючись по суботах, слухали проповiдi про основи юдаїстської моралi, якi їм читали Йосип Бабич, Мойша Становський, Нухим Гомберг, Iсаак Дучинський та iн. [7]. Розглядаючи зростання мiньянiв як форму опору послiдовникiв юдаїзму, необхiдно вiдзначити також утворення в кiнцi 50-х - на початку 60-х рокiв стацiонарних та пересувних пiдпiльних хедерiв. Органи КДБ зафiксували в цей перiод утворення хедерiв на Закарпаттi - в Ужгородi, м.Виноградовi, в селi Середнє Водяне Рахiвського району та в рядi iнших нацiональних пунктах республiки [8].

Не зменшилась кiлькiсть незареєстрованих юдейських громад i в 70-х - на початку 80-х р.р. Уповноваженим у справах релiгiй при Радi Мiнiстрiв УРСР було виявлено на 1977 р. 54 мiньяни, а на думку фахiвцiв, загальна кiлькiсть мiньянiв була значно бiльшою. Таким чином, заходи, спрямованi на дискредитацiю юдаїзму, не приносили жаданих результатiв. Бiльше того, вони стимулювали процес виходу юдейських громад з-пiд впливу держави.

Не досягли своєї реальної мети i масовi антисiонiстськi кампанiї, якi на практицi призводили до формування в другiї половинi 60-х - 70-х рокiв в середовищi єврейської iнтелiгенцiї сталого ядра, що протистояло офiцiйнiй iдеологiї. Зокрема, старший спiвробiтник Iнституту iсторiї УРСР, кандидат iсторичних наук А.Б.Слуцкий доводив, що всi антиєврейськi процеси надуманi, заявляв, що в СРСР культивується i постiйно пiдживляється антисемiтизм. Погляди iсторика повнiстю подiляв i єврейський письменник Волкiнштейн [9]. Колишнiй спiвробiтник єврейської газети "Дер Штерн" Б.Вайсман пiдготував матерiали для написання фундаментального лiтопису про життя євреїв в СРСР, який планував видати в Iзраїлi [10].

Тривалий час збирав документи, присвяченi єврейському питанню в СРСР, ветеран вiйни, колишнiй в'язень ГУЛАГ'у, пенсiонер з Богуслава Київської областi Меєр Каневський. Останнi, разом з особистими релiквiями, були вилученi в нього в 1968 р. пiд час митного догляду при виїздi на постiйне мiсце проживання в Iзраїль [11].

Над дослiдженням аналогiчних питань працював iнженер Київського обласного будiвельного тресту М.Шафiнкель, який також прагнув пiдготувати об'єктивну книгу про умови перебування євреїв в радянськiй країнi [12].

Вiдновленню iсторичної правди щодо єврейського народу служили також заходи по увiчненню пам'ятi євреїв, що стали жертвами геноциду в роки Другої свiтової вiйни. Однак, незважаючи на спростовнi факти, вище полiтичне керiвництко та органи державної влади всiляко уникали згадки , наприклад, про поховання в Бабиному Яру громадян єврейської нацiональностi.

Тому таку рiшучу протидiю викликали мiтинги пам'ятi, якi проводились в Бабиному Яру другої половини 60-х рокiв з iнiцiативи активiстiв єврейського нацiонального руху.

Як антирдянсьий захiд сприйняли владнi структури проведення мiтингу в Бабиному Яру 29 вересня 1966 року. Тодi перед присутнiми виступили Вiктор некрасов, Iван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович. Всi вони наголошували на поширеннi в СРСР iдей антисемiтизму, вказували на необхiднiсть об'єднання зусиль українського i єврейського народъв для збереження власної нацiональної культури [13].

Намагаючись перевести мiтинги в Бабиному Яру в контрольоване русло, Київський мiськком КПУ надалi виступав безпосереднiм їх органiзатором. Та й за таких умов не обходилось без iнцiндентiв. Так, 29 веесня 1968 року, пiсля закриття офiцiйного мiтингу, залишилось близько 100 євреїв, якi вшанували пам'ять загиблих, виступили з обгрунтованою критикою правлячого режиму. Наприклад, старший iнженер СКБ заводу "Радiоприлад" Борис Кочубiєвський навiв численнi конкретнi факти нерiвноправностi євреїв в СРСР. "Коли б менi, - заявив Кочубiєвський, - дали можливiсть вийти на трибуну, я розповiв би всю правду про це, але мене не допустять до трибуни, бо вони (владнi структури) бояться цього" [14].

Позицiю Б.Кочубiєвського пiдтримали працiвник Центрального стадiону Немировський, директор магазину "Академкнига" Хирман, працiвник 6-ої взуттєвої фабрики Куперман.

Мiжнародна громадськiсть не могла зрозумiти, чому негативну реакцiю партiйних i радянських керiвникiв викликало, наприклад, вшанування в Києвi 11 квiтня 1972 р. в Бабиному Яру 29-ї рiчницi розстрiлу эвреїв Варшавського гетто. В цьому траурному заходi взяло участь близько 200 киян, переважно активiстiв єврейського нацiонального руху. До пам'ятного каменя лягли 4 вiнки з написами росiйською мовою i мовою iврит такого змiсту: "Жертвам Варшави", "Героям Варшавського гетто", "Не забудемо, не простимо", "Тим, хто не скорився".

В документах партiйних та державних органiв скорбота по загиблим розцiнювалась "як вияв сiонiстських та емiгрантських настроїв". Мабуть, тому найбiльш дiєвимифiгурами на траурному мiтингу стали працiвники мiлiцiї i дружинники, якi затримали 7 його учасникiв. Очевидно, реакцiя влади могла бути i бiльш рiшучою, якби акцiя в Києвi не привернула увагу цiлого ряду зарубiжних полiтичних i державних дiячiв. Так, мер Нью-Йорка у своїй телеграмi вiд 10 квiтня 1972 р. на адресу голови виконкому Київської мiськради висловив сподiвання, що вшануванню пам'ятi загиблих євреїв у Варшавi буде "придiлена належна увага" [15].

Власне, полiтичне керiвництво України було й непроти вшанувати пам'ять загиблих - загиблих взагалi, а не конкретно страчених фашистами євреїв. Останнє суперечило курсу соцiалiстичного iнтернацiоналiзму, вiдкривало шлях для можливих сiонiстських збочень.

М.Каневський в листi до першого секретаря ЦК КПУ П.Ю.Шелеста запитував: "Чому Ви не любите, коли говорять, що там лежать нашi рiднi брати i сестри?" [16].

На аналогiчне питання не змогли знайти вiдповiдi i євреї з мiста Чернiвцi, яким КПУ, мiсцевий обком та облвиконком перешкодили спорудити пам'ятник на мiсцi поховання 830 євреїв, страчених в роки фашистської окупацiї. Збiр коштiв на пам'ятник розпочався в 1965 р. Але вже через декiлька мiсяцiв пiсля цього iнiцiатори згаданої акцiї були запрошенi до мiськради, де їм грубо й безапеляцiйно роз'яснили, "що спорудження пам'ятника за нацiональною ознакою суперечить нашому свiтогляду" [17].

Оскiльки спорудження пам'ятника в м.Чернiвцях отримало широкий розголос як в Українi, так i за її межами, Чернiвецький обком КПУ в особi його секретаря О.Григоренка визнав за можливе "залишити вже побудований постамент" й зробити на ньому напис приблизно такого змiсту: "На цьому мiсцi нiмецько-фашистськi загарбники в 1941 роцi розстрiляли бiля 900 жителiв м.Чернiвцiв" [18]. Нацiональна приналежнiсть традицiйно не згадувалась.

Але це аж нiяк не перешкодило активу єврейського нацiонального руху вшановувати пам'ять загиблих, проводити на мєсцє поховань траурнє мiтинги, демонстрацiї. Усвiдомивши зневажливе ставлення влади, Харкiвська єврейська громада започаткувала проведення на мiсцi поховання загиблих поблизу кХаркiвського тракторного заводу проведення суботникiв, що служили своєрiдним докором безпам'ятству [19].

Збереженню iсторичної пам'ятi, прилученню єврейського народу України до багатовiкових традицiй свiтового єврейства, сприяло також функцiонування в рядi населених пунктiв України - Києвi, Харковi, Одесi, тощо, "ульпанiв" - курсiв, гурткiв по вивченню мови iдиш, ознайомленню з кращими зразками єврейської культури i мистецтва. Характерно, що їх дiяльнiсть голова КДБ СРСР Ю.В.Андропов у своєму листє в ЦК КПРС вiд 30 квiтня 1970 р. розцiнив як один з небезпечних антирадянських проявiв [20]. Очевидно, саме такою оцiнкою фахiвцiв з "єврейського вiддiлу" сумнозвiсного П'ятого управлiння КДБ СРСР пояснюється той факт, що "ульпани" постiйно перебували пiд щiльною опiкою органiв держбезпеки, а їх органiзатори зазнавали утискiв i переслiдувань. Це змушувало органiзаторiв курсiв, семiнарєв, гурткiв дотримуватись певної конспiрацiї. Наприклад, у Харковi, семiнар по вивченню єврейської культури не мав свого постiйного мiсця проведення, а вiдбувався на квартирах рiзних осiб [21].

Обережнiсть була не зайвою, про це свiдчать подiї в Одесi, пов'язанi з дiяльнiстю гуртка по вивченню єврейської мови та культури, що гуртувався навколо Марка, Євгенiя, Юдiф Непомнящих, Якова Левiна та iн. Згаданий гурток дiяв приблизно з початку 60-х рокiв i був зв'язаний з iншими аналогiчними об'єднаннями Москви, Ленiнграда, iнших великих адмiнiстративних центрiв СРСР. У квартирi Непомнящих часто збиралися активiсти єврейського нацєонального руху, обговорювали найбiльш пекучi полiтичнi проблеми, обмiнювались набутим досвiдом, наявною лiтературою. Неприємностi розпочалися в кiнцi 70-х рокiв - на початку 80-х , коли органи КДБ вiд загальних погроз перейшли до рiшучих дiй. Обшуки, затримання, вилучення книг, касет, предметiв культу завершились арештом у серпнi 1984 р. Якова Лєвiна. Суд вiдбувся 16-20 листопада 1984 р. в Одесi. Закiнчився вiн вироком: роки виправно-трудових таборiв [22].

Прекрасно усвiдомлював, чим доведеться заплатити за своє зацiкавлення юдаїкою харкiв'янин, кандидат технiчних наук Олександр Парицький, та це не завадило йому об'єднати навколо себе таких самих ентузiастiв, створити спiльними зусиллями неофiцiйний унiверситет для дiтей вiдмовникiв.

Учбовий процес вищеозначеного альтернативного закладу поряд з спецiальними дiсциплiнами передбачав викладання єврейської iсторiї та культури [23].

Важливим засобом виховання нацiональної самосвiдомостi євреїв, що проживали в Українi, могло стати вiдродження єврейського театрального мистецтва. Це здавалося великому поборнику iдеї вiдновлення єврейського нацiонального театру, iнженеру за фахом Д.Л.Чорному. В першiй половинi 70-х рокiв вiн разом зi своїми однодуицями - режисером, заслуженим артистом УРСР Д.М.Жаботинським, iнженером Я.Л.Гохфельдом, iнженером Я.Ф.Бiлобровим та робiтником Д.I.Зелiнським неодноразово звертався до голови Ради Нацiональностей Верховної Ради СРСР А.П.Вадера, Мiнiстерства культури України, Київського мiськкому КПУ, мiської ради професiйних спiлок, в iншi iнстанцiї.

Однак, позицiя всiх спiврозмовникiв Д.Чорного була непохитною. Цю позицiю добре виклала завiдуюча вiддiлом культури Київського обкому КПУ Г.М.Менжерес, яка в категоричнiй формi заявила, що створення єврейського колективу приведе до утворення замкненого нацiонального угрупування, до роз'єднання народiв [24].

Але iнiцiатори вiдродження єврейського театру довго не могли змиритися з власною поразкою, збирались на квартирi Д.Чорного, репетирували п'єси Шолом-Алейхема, Гершензона та iн. Впевненостi в позитивному вирiшеннi питання додавала успiшна робота єврейських народних театрiв у Вiльнюсi, Каунасi, колективу художньої самодiяльностi в Кишиневi. Спроби створення єврейських нацiональних труп в рiзних населених пунктах неодноразово висвiтлювались в самвидавi.

Наведенi матерiали яскраво свiдчать про те, що в Українi в другiї половинi 50-х - 80-х р.р. поряд з вiдмовницьким сформувався культурницький напрямок в єврейському нацєональному русє, який вєдєгравав важливу роль у формуваннi нацєональної самосвєдомостє єврейського населення республiки. Свєй безпосереднiй вияв вiн знайшов в пропагандi iсторичних i культурних традицiй єврейського народу, вiдзначеннi релiгiйних свят, проведеннi об'єктивних дослiджень нацiонального питання в СРСР.

Примечания