АССОЦИАЦИЯ ИУДАИКИ УКРАИНЫ
Еврейская история и культура в Украине:
Материалы конференции (Киев, 8 - 9 декабря 1994 г.)

© Ассоциация иудаики Украины

Жанна Ковба (Дрогобич)

ДОКУМЕНТАЛЬНI МАТЕРIАЛИ ПРО РЯТУВАННЯ ЄВРЕЇВ МIСЦЕВИМ НАСЕЛЕННЯМ ГАЛИЧИНИ У РОКИ ФАШИСТСЬКОЇ ОКУПАЦIЇ

Проведено дослiдження фондiв Львiвського державного обласного архiву, проаналiзована мiсцева перiодика Львова 1944-45 рр., виявленi i опитанi безпосереднi свiдки подiй або їх нащадки.

У фондах губернатора дистрикту Галичина, мiського староства, полiцiйних установ /ф. Р-24, Р-35, Р-37, Р-161/ виявлено 29 справ з документами, якi стосуються єврейського населення, взаємин мiсцевого населення з євреями у 1941-44 рр. Документи спростовують усталенi рядом авторiв версiї про стихiйне або й планомiрно-органiзоване нищення євреїв й участь у цих акцiях управи м. Львова, української мiлiцiї вже з перших днiв окупацiї. Так, розпорядження нiмецької влади стосовно євреїв видавалися з посиланням на розпорядження вiд 13 вересня 1940 р., 29 квiтня 1941 р. "Про обмеження побуту жидiв в "Генеральнiм губернаторствi". Документи свiдчать, що у Львовi, як i на теренах всiєї Галичини, нiмцi зустрiлися зi значними труднощами так званого "вирiшення єврейського питання".

На протязi липня-жовтня 1941 р., весни-лiта 1942 р. у Львовi й околицях поступово вводились: обов"язкова реєстрацiя євреїв, ношення спецiальних вiдзнак, органiзацiя трудових таборiв, спецiальних єврейських "мешканцевих дiльниць", гетто, таборiв смертi.

13 серпня 1941 р. були лiквiдованi вiддiли української мiлiцiї, фактично утворенi ще 29-30 червня органiзацiями ОУН для нагляду за дотриманням порядку. Формувалися новi загони української допомогової полiцiї, яка була пiдпорядкована СС.

Численнiсть розпоряджень, наказiв нiмецької влади, публiкацiй у мiсцевiй пресi /"Українськi щоденнi вiстi", "Львiвськi вiстi", "Gazeta Lwowska"/ дозволяють зробити висновок, що нiмцям не вдалося проводити безперешкодово свою полiтику, яка пройшла випробування у Нiмеччинi, окупованiй Польщi.

У Львовi нiмцi з перших днiв почали використовувати масовий страх, жалобу мiсцевого населення, стероризованого масовими розстрiлами, арештами, вивезенням в Сибiр, особливо жахливими подiями, пов"язаними з вiдступом-втечею радянських урядовцiв та вiйськ 22-29 червня 1941р. Євреї виставили винуватцями всiх трагедiй. Розгортається масова пропагада проти них: це вони придумали й поширювали комуно-бiльшовизм, це вони "за Совєтiв" арештовували й розстрiлювали, це вони вже за часiв "нового життя" спекулюють, скуповують продукти, чим позбавляють владу можливостi забезпечити населення харчами. Це євреї поширюють у мiстi iнфекцiйнi захворювання. I взагалi євреї трактувалися як особи, що призводять до рiзних антигромадських вчинкiв i настроїв /характерна стаття невiдомого автора 5.ХII.1941 р. у газетi "Львiвськi вiстi" "Жидiвська деструкцiя у побудовi нового життя"/. У рiзних формах: через розклеюванi по мiсту афiшi з червоними опасками /трьома мовами: українською, нiмецькою, польською/, пресу, частково радiо /хоч усi приватнi радiоприймачi, крiм детекторних, були сконфiскованi/ до мiсцевого населення доносили iнформацiю, яка повинна була формувати поведiнку щодо євреїв. Згiдно розпоряджень за переховування євреїв, надання їм працi розстрiлювали не лише винну особу, але й причетну до цього людину, включно з немовлятами. Не раз за недонос заодно розстрiлювали й сусiдiв.

У розпорядженнi вiд 15 жовтня 1941 р. повiдомлялося, що смертю каратимуться "пiдбурювачi та помiчники"...Намiр буде караний, як довершений чин. У випадках легших проступкiв може бути примiнена кара тяжкої в"язницi або арешту.

Такi розпорядження, ставлення нiмецької влади до євреїв буквально приголомшили, шокували мiсцеве населення. Як згадує панi Ю.Юник:"Що казати, направду мали серце на жидiв, особливо як бачили вбитих у тюрмах, чули про розстрiли, вивезення, але такого, що нiмцi почали чинити проти жидiв, годi було собi якось потрактувати. Прецiнь то були нашi жиди, з якими жили щодня".

Про "ефективнiсть" нiмецької пропаганди свiдчать самi її творцi. У лютому 1942 р. спiвробiтник вiддiлу пропаганди у доповiдi губернатору писав:"Методи i способи виселення жидiв далекi вiд вироблення поваги населення до мiсцевої влади. Взагалi треба визнати, що рiзнi заходи так катастрофiчно вплинули на роботу вiддiлу пропаганди, що надзвичайно важко, а часто майже неможливо домагатися бажаних спокiйних настроїв серед населення" [1].

Начальник СС i полiцiї Галицького округу Ганс Катцман в звiтi 30 квiтня 1943 р. писав, що "...цивiльна влада не в станi наблизити позитивне вирiшення єврейського питання", що "...мiська адмiнiстрацiя Львова не змогла змусити єврейське населення переселитись у єврейський квартал й проблема була вирiшена силами, пiдпорядкованими СС й полiцiї". Катцман, перераховуючи заходи СС у справi переселення євреїв, органiзацiї примусової працi, вiдправки в "евакуацiю" /на знищення/, зауважує: "Коли пiд час подальших перевiрок /силами СС - Ж.К./ євреїв арештовували, бiльшiсть роботодавцiв намагалися захищати євреїв. Часто це робилося способами, котрi не можна iнакше визначити, як ганебнi" [2].

У Львовi, як i по всiй Галичинi, на фонi арештiв, заборон, обшукiв, хабарництва швидко зникали будь-якi iлюзiї, германофiльськi настрої, якi були характернi для населення ще з часiв Австро-Угорщини. ЛЬвiв"янин Е.Наконечний - свiдок подiй тих часiв, пише: " старi львiв"яни були шокованi, бо пам"ятали добропорядних, непiдкупних австрiйських урядникiв". А в часи нiмецької окупацiї "за хабар у 20 тис. окупацiйних злотих, попри заборони ходили у гетто, за хабарi викупали в"язнiв" [3].

Життя кожної родини, кожної людини висiло на волоску. Здавалося, у цьому пеклi повиннi були щезнути людськi взаємини, допомога, порятунок.

У Львiвському обласному архiвi /ф.Р-17/ виявлено 30 справ осiб, засуджених спецiальним судом /Sondergerichte/, який розглядав кримiнальнi справи мiсцевого населення. Цi справи стосуються людей, засуджених лише за переховування i допомогу євреям. У справах є протоколи допитiв арештованих, свiдкiв, висновки слiдчих, писанi нiмецькою, українською, частiше польською мовами, але з обов"язковим перекладом нiмецькою. Арештовували за доносами, пiд час тотальних перевiрок помешкань, "єврейських акцiй", на ринках, iнодi просто на вулицях. Прiзвища донощикiв, як правило, не вказуються. Характерна деталь,- майже у кожнiй справi зустрiчаємо намагання слiдства, попри всякi заперечення оскаржених, зiзнаватися в тому, що вiд євреЇв вони одержували грошi, цiнностi, iншi матерiальнi блага.

Бiльшiсть засуджених - мешканцi Львова й навколишнiх сiл та мiстечок. Зi списаних протоколiв допитiв можемо дiзнатися, що переховували й допомагали євреям українцi, поляки. Так, Розалiя Пирська, Єва Бодак, Розалiя Сурма, Петро Ворона, Анна Конска, Казимир Малко переховували знайомих їм до вiйни євреїв у 1942 - 44 р. Термiни переховування були рiзнi - вiд тижня до 9 мiсяцiв. Деякi переховуванi не мали нi грошей, нi речей, щоб продати й прохарчуватися.

Антонiя Хомчинська, Анна та Йосип Бернатовичi переховували зовсiм незнайомих людей. Вiра Роземан, Анна Гурська, Петро Фiнк дали притулок єврейським дiтям.

Молодого полiцая з мiстечка Судова Вишня Володимира Лемеца звинувачують у тому, що пiд час його чергування при дуже дивних обставинах втекла з камери попереднього ув"язнення молода єврейка Пепi Райхенберг. Усi пояснення В.Лемеца слiдчий вважає "виссаними з пальця", бо вiн походить з жидiвкою з одного села й мусив її знати. [4].

Не всi прiзвища євреїв, яких рятували, названi у документах слiдства. Так, вказанi iмена Мозеса й Марека Бернштайна, жiнок Вайтруб, Кнауф, Бляуер, якi переховувалися з червня 1943 по лютий 1944 р. у Львовi Михалиною Мерською; Максимiлiана Турдельтаута, п"ятирiчного хлопчика, переховував майже два роки Петро Фiнк зi Львова, iнженера Еделя Зигмунта переховувала з червня 1943 по травень 1944 р. Стефанiя Цiєплiк. Подружжя Шнайдер з сином з сiчня по квiтень 1943 р. на горищi переховувала родина Розалiї Пирської. Анна Конська у селi Пленiков поблизу Перемишля на Львiвщинi дала притулок 14-рiчнiй Донiї Цвебен, батькiв якої Анну й Давида знала до вiйни. Дiвчинка пiсля загибелi батькiв десь переховувалася, а 12 червня 1944 року прийшла увечерi голодна й попросила хлiба. Анна виправдовувала себе на допитi, що "менi стало шкода дiвчинки, бо була вона нещасна, я сховала її у стайнi i нiякої заплати вiд неї не отримувала" [5]. Єдина особа серед оскаржених засуджена до смертi заочно. Це поляк Мiхал Цiєслушинський зi Львова, працiвник страхової ками. Йому вдалося втекти разом з євреями, яких вiн переховував [6].

Кожна справа оскаржених у судi по-своєму iндивiдуальна. Але усi вони - незаперечне свiдчення людського спiвчуття горя, опору фашистськiй машинi нищення людей.

У процесi дослiдження записанi й розповiдi нинi живих, якi були або свiдками подiй, або самi брали участь у допомозi євреям чи пам"ятають про те, як це робили їхнi родичi, знайомi, сусiди. Варто зауважити, що свiдчення цих людей, як i саме їхнє iснування, є унiкальним явищем, бо фактично Галичина пережила у 40-50-х рр. демографiчну катастрофу i, як вважає корiнний львiв"янин Євген Наконечний /що багато у чому збiгається iз статистикою/, з довоєнного населення Львова залишилось десь 3-5%.

З кiлькох розповiдей рiзних людей встановлено факт порятування семи єврейських родин, якi до вiйни проживали у селi Корчин Сколiвського району. Мешканцi Корчина нинi лiтнi Анастасiя Меленчук, Омелян Карачорт розповiдають, що були врятованi родини Лейби , Мошка, Янкеля, Чмоли, Вайцнера, Йоськи. Усiх прiзвищ не пам"ятають, бо були пiдлiтками, а у селi євреїв називали саме так. Про обставини переховування, пов"язанi з дiяльнiстю УПА, з законспiрованими криївками пiсля усього пережитого i за нiмцiв, i за радянських часiв фактично не розповiдають, хоч, можна думати, знають. Омелян Карачорт висловився коротко:"То ще не на часi, не знати, що буде далi". Факт переховування євреїв пiдтверджує вiдомий етнограф Роман Кирчiв, який народився i вирiс у Корчинi, де й нинi проживають його родичi. Iван Харiв , нинi мешканець Дрогобича, походить з родини голови читальнi "Просвiти" села Брониця Самбiрського району. На початку вiйни мав 16 рокiв. Добре пам"ятає, як село завмерло вiд жаху, коли почалося полювання на євреїв. Серед цих страхiть возив їжу у лiсову схованку для чотирьох єврейських дiвчат i хлопця у вереснi- жовтнi 1941р. Пам"ятає, як у селi потай для них збирали харчi. З розповiдей батька, нинi покiйного, дiзнався, що видав схованку євреЇв полiцай, мешканець сусiднього села Бикiв, котрого прирекли на смерть i стратили у 1943 р. вояки УПА. Про факти виживання змiшаних єврейсько-українських, єврейсько-польських родин В.Залiзного, П.Беднарчика розповiдав Iван Гураль зi Львова. Львiв"янка Євгенiя Барнич розповiдала, як її батьки у центрi мiста, маючи трьох дiтей /вона - найстарша, мала 12 рокiв/, переховувала у своєму примiщеннi 16-рiчну єврейську дiвчинку, доньку знайомих батькiв. Панi Барнич пам"ятає, що на прохання матерi й батька, пiзно увечерi, у час комендантської години перевела дiвчину в iнший квартал, де на неї чекали люди, якi повиннi були усiх членiв родини, що лишилися живi, переправити до Румунiї.

Про iснування у Львовi спецiальних провiдникiв, якi виводили з мiста євреїв, пам"ятають з розповiдей родичiв панi Ю.Юник, Р.Качур.

Петро Василишин, Ольга Трачук згадують про факти участi у допомозi євреям полiцаїв-українцiв з кримiнальної, допомогової полiцiї. Полiцаї "не помiчали" схованок у помешканнях при перевiрках, не брали до уваги доноси як за винагороду, так i без усякої платнi.

М.Петрашек, Л.Пазуняк розповiдали про своїх друзiв та знайомих, якi загинули пiсля арешту в таборах /Микола Щурат, син вiдомого у Львовi лiтератора Василя Щурата/, або були розстрiлянi без усякого слiдства й суду разом з родичами за помiч євреям.

Отримана iнформацiя вiд рiзних осiб нинi перевiряється. Перевiрка вимагає зусиль та часу. Але вже можна зробити попереднi висновки про участь українських полiцаїв у рятуваннi євреїв. Розповiдi пiдтверджують судовi справи Спецiального нiмецького суду /справи В. Лемеца, Анни та Йосипа Бернатовичiв/.

Збирання фактiв "живої iсторiї" поряд з опрацюванням документiв архiвiв i написаних спогадiв є дуже потрiбним й актуальним. Потрiбно враховувати i фактор часу, i те, що у Галичинi частина довоєнного населення загинула, частина виїхала добровiльно /поляки, євреї, якi пережили вiйну, - у Польщу, або й далi на Захiд/, частина /переважно українцi/ виїхала не з власної волi /сумнозвiснi депортацiї/. Про певнi важливi моменти минулих подiй, в тому числi й iстиннi обставини долi єврейського населення, як висловився один львiв"янин, донедавна "не можна було не лише говорити, але й шептати на вухо".

Примечания