Proceedings in Ukrainian Judaica: 1994

АССОЦИАЦИЯ ИУДАИКИ УКРАИНЫ
Еврейская история и культура в Украине:
Материалы конференции (Киев, 8 - 9 декабря 1994 г.)

М.Гон (Iвано-Франкiвськ)

ПРОБЛЕМА НАЦIОНАЛЬНОГО РЕНЕСАНСУ ЄВРЕЇВ ГАЛИЧИНИ У 20-ТI РОКИ НАШОГО СТОЛIТТЯ

Процес нацiонального ренесансу схiдногалицьких євреїв розпочався з поч. 90-х рокiв ХIХ столiття, коли свiт побачила брошура "Якою повинна бути програма єврейської молодi". Через десятки рокiв один з видатних схiдногалицьких сiонiстiв Л.Райх назвав її програмною директивою сiонiстiв до нацiонального вiдродження. Як доказ цьому - iснування партiйно-полiтичного представництва євреїв, що визначило своєю метою здобуття держави в Палестинi та боротьбу за нацiональнi права народу в галутi.

Початок нацiонально-демократичної революцiї 1 листопада 1918 р. став логiчним завершенням довготривалого процесу нацiонального вiдродження й захiдної гiлки українського народу. Галицький П'ємонт дав паростки життя новiй державi - Захiдно-українськiй Народнiй Республiцi.

Розглядаючи схiдногалицьке єврейство як можливого союзника в боротьбi проти Польщi, українська громадська думка поступово трансформувала iдею нацiонального ренесансу, що спочатку використовувалася для визначення нацiонального пробудження народiв Європи, в образ "нового жида, людину нацiонального ренесансу" (1).

Змiст цiєї формули асоцiювався українцями з єврейством, що перестане "бути оруддям кожного гнобителя українського народу, асимiлюючись постiйно в користь посiдачiв влади i сили".

У день взяття влади у Львовi українськими сiчовими стрiльцями представники всiх єврейських полiтичних партiй та кагалу утворили єврейський Комiтет Громадської безпеки, який висловив думку, що євреї повиннi зайняти позицiю нейтралiтету.

З'їзд Єврейських Нацiональних Рад Схiдної Галичини, що проходив 18-20 грудня 1918 р., пiдтвердив цю позицiю. Заявивши про своє стремлiння до нацiонального самовизначення, з'їзд констатував: "У спорi мiж поляками i русинами /українцями - М.Г./ залишаємося, як i до цього часу, на становищi повного нейтралiтету".

Однак, не зважаючи на проголошену позицiю невтручання у польськоукраїнському конфлiктi, частина схiдногалицьких євреїв виступила на пiдтримку української державностi. Зокрема, тогочасна перiодична преса повiдомляла: "Треба знати, що жиди у Львовi станули по сторонi українцiв, утворили вiйськовi жидiвськi вiддiли i дуже завзято билися з польськими вiйськами. Вони сильно допомогли українцям запанувати над Львовом". Окрiм цього факту, маємо свiдчення й про участь окремих членiв єврейської мiлiцiї на сторонi українцiв.

Пiсля вiдходу українських вiйськ зi Львова вранцi 22 листопада розпочався єврейський погром. У рапортi мiнiстерства закордонних справ Польщi вiд 17 грудня 1918 р. повiдомлялось: "Погром розпочався о 9 годинi ранку того ж дня. Вiйсько дихало прагненням вiдплати в повному переконаннi, що євреї йшли рука в руку з українцями".

Поступово протиєврейськi виступи набирали масового характеру. Вони вiдбувалися не тiльки в Схiднiй, а й Захiднiй Галичинi. За даними англiйської комiсiї про польськi погроми зазначалось: "В падолистi було коло 110 погромiв... По львiвських погромах зачисляються до бiльших погроми в Перемишлi, Кельцах, Бжеску i Кшижановi".

Масовий терор проти євреїв зi сторони польських антисемiтiв схиляв євреїв на сторону українцiв. Цьому сприяла i толерантна позицiя уряду ЗУНР. Так, ще 19 жовтня 1918 р. Українська нацiональна Рада визнала євреїв окремою нацiєю /в Австро-Угорщинi євреїв визнавали тiльки за вiросповiданням/. 15 лютого 1919 р. було вирiшено питання про використання рiдної мови у всiх сферах суспiльного життя всiма нацiональними меншинами. У квiтнi того ж року було дано дозвiл на вивчення єврейської мови та iсторiї в середнiх школах, а 15 жовтня цього ж року євреям надано 27 мiсць у Сеймi Захiдної Областi Української Народної Республiки /ЗОУНР/.

Складно сьогоднi однозначно ствердити, чи були реалiзованi в життi вищеназванi закони /вибори до Сейму ЗОУНР не були проведенi через окупацiю захiдноукраїнських земель польськими вiйськами/. Однак показовим фактом є пропозицiя Державного Секретарiату /уряду ЗУНР/ створити "Єврейський Децернат" для охорони iнтересiв євреїв, а також мiнiстерства єврейських справ при урядi ЗУНР (2).

Тактовне ставлення до єврейської громадськостi з боку українцiв сприяло порозумiнню двох народiв. Євреї позичили Секретарiатовi велику суму грошей i тiльки пiзнiше надiйшла помiч вiд уряду Української Народної Республiки. На територiях, контрольованих українськими вiйськами, збиралися добровольцi до Української Галицької Армiї. Єврейський пробоєвий курiнь очолив Саломон Ляйнберг. Вiн був включений до Першого корпусу УГА. Євреї йшли на службу в українську державну адмiнiстрацiю та жандармерiю.

Не залишалось осторонь i єврейське полiтичне представництво. Контакти з Державним Секретарiатом i УНРадою пiдтримувала Єврейська Нацiональна Рада та схiдногалицькi сiонiсти. На захист української державностi виступали органiзацiї "Бунд" та "Поалей-Цiон".

Хоч переважна бiльшiсть схiдногалицьких євреїв у час iснування ЗУНР займала нейтральну позицiю, спiльнiсть та тотожнiсть iсторичної долi двох обездолених народiв сприяла утвердженню симпатiї до боротьби галичан. Сам факт вiдмови вiд спiвпрацi з агресором i був виявом нацiонального ренесансу євреїв в галутi, якого вимагала вiд них українська громадськiсть.

Не припинялась i дiяльнiсть єврейських полiтичних партiй та громадських органiзацiй, направлена на створення власної держави в Палестинi. Зокрема, в кiнцi вересня 1919 р. пройшов з'їзд комiсарiв єврейського нацiонального фонду "Керен Каємет", а в кiнцi цього ж мiсяця ним був проведений палестинський тиждень, прибуток вiд якого був призначений на створення схiдногалицької колонiї; у груднi 1919 р. - перший з'їзд халуцiв Схiдної Галичини.

Доля схiдногалицьких земель залишалась невизначеною i пiсля окупацiї їх польською армiєю, оскiльки постановою вiд 25.06.1919. Польщi було дозволено тiльки тимчасово зайняти землi Захiдної України. Перед євреями знову постав складний iмператив: необхiднiсть обрання подальшої позицiї у польсько-укаїнському конфлiктi.

Форумом, що дав вiдповiдь на це питання, стала конференцiя Схiдногалицької сiонiстичної органiзацiї, що працювала у Львовi в серединi березня 1920 р. У полiтичнiй декларацiї конференцiї стверджувалось, що полiтична праця в краї обмежується iнтересами, "що продиктованi культурним i економiчним розвитком єврейського населення, а не якою-небудь участю у боротьбi або хоч би нацiональних конфлiктах iнших громадськостей" (3).

Притримуючись такої тактики схiдногалицькi євреї у 1921 р. виступили за самостiйну Галичину, пiддану пiд контроль Союзу Народiв /Лiги Нацiй/. "Євреї... схиляються до того, - повiдомляла таємна польська полiцiя, - щоб в Малопольщi Всходнiй було створено окрему державу на зразок швейцарських кантонiв пiд правлiнням русинiв, полякiв i євреїв" (4).

Орiєнтацiя євреїв на самостiйну Галичину, пiддану пiд контроль Лiги Нацiй, сприяла українсько-єврейському порозумiнню, бо, мiркували євреї, "... домiнуючу роль грали б тодi галичани, якi устами своїх правових заступникiв заявили вже про свою готовнiсть признати жидам всi нацiональнi права та запросити до управи пропорцiонально до їх чисельностi".

Восени 1921 р. польською владою був проведений перепис населення, що розглядався нею як доказ свiтовiй громадськостi "польського характеру" Схiдної Галичини. Позицiя усiх нацiональних меншин, в тому числi i євреїв, набувала важливого чинника.

Як i ранiше, євреї не зрадили обранiй ще в листопадi 1918 р. самостiйнiй полiтицi. Так вiдверто польську орiєнтацiю займали лише асимiлятори. Прихильнiстю до Польщi почали вiдзначатись й ортодокси, якi, однак, були переважно аполiтичними i займались фiлантропiчною дiяльнiстю та релiгiйними питаннями.

Невизначеною була позицiя єврейських соцiалiстiв i "Поалей-Цiон", а вiдверто ворожою - позицiя єврейського полiтичного авангарду - сiонiстiв.

8 вересня 1921 р. Виконавчий Комiтет Сiонiстичної органiзацiї Схiдної Галичини видав постанову, якою визначалось, що перепис населення має бути використаний для отримання точної iнформацiї про єврейське населення краю. При цьому зазначалось, що "вiд успiшних наслiдкiв теперiшнього перепису у немалiй мiрi залежить результат нашої боротьби за громадянськi права в краю, реалiзацiя нацiональної та культурної автономiї".

Згiдно результатiв перепису 1921 р. у Схiднiй Галичинi зафiксовано 530 тисяч євреїв. Якщо врахувати, що тенденцiя асимiляцiї була мiнiмальною, з'ясується, що близько 100 тис. дiтей Мойсейового закону не прийняли участi у перепису взагалi.

Весною 1921 р. державам Антанти /яка й досi не визначила долi захiдноукраїнських земель/ був розiсланий вироблений урядом ЗУНР в екзилi проект конституцiї Галицької Республiки. Державними нацiями у нiї визнавались українська, польська та єврейська. Вибори до Державної Ради мали здiйснюватись по трьох нацiональних курiнях. Один з вiце-прем'єрiв мав бути поляком, другий - євреєм, а очолювати республiку повинен президент, що обирався з-помiж українцiв.

Отже, не помилилися схiдногалицькi сiонiсти, коли ще у травнi 1920 р. пiдкреслили, що український народ "зорганiзувався в правдиву демократiю" (5). Українське полiтичне представництво пiдтримувало боротьбу євреїв у здобуттi власної держави, а проект конституцiї став продовженням демократичних принципiв вирiшення нацiонального питання у часi iснування ЗУНР.

Вибори 1922 р. до сейму i сенату Польщi призвели до перших ознак тертя мiж українською та єврейською громадськiстю. Причина цього - рiшення єврейських полiтичних сил про участь у виборчiй кампанiї, адже уряд ЗУРН закликав мешканцiв Галичини вибори бойкотувати.

Безсумнiвно, що участь євреїв у виборах була на руку полякам. Однак це не означало, що євреї схилились до пропольської орiєнтацiї: найбiльш впливовi з-помiж єврейських полiтичних органiзацiй /"Мiзрахi", сiонiсти, "Бунд", "Поалей-Цiон"/ займали ворожу щодо Польщi позицiю. Бiльш того, єврейська громадськiсть збиралася голосувати за власних кандидатiв навiть в тому випадку, коли б вони не мали шансiв на обрання.

Та найбiльш переконливим фактором єврейського сепаратизму було гасло, з яким вони йшли до виборiв: "не улещувати одну сторону /польську/ i не протиставлятися другiй /українськiй/", а керуватись виключно принципом захисту власних культурних, релiгiйних та матерiальних iнтересiв.

Не зважаючи на приведенi тут докази самостiйного курсу єврейської громадськостi, сам факт участi останнiх у виборах, на думку українцiв, зламав їхнiй довготривалий нейтралiтет. Починався перiод звинувачення євреїв Схiдної Галичини в орiєнтацiї на сильнiшого.

Євреї не бажали втрачати здобутки українсько-єврейського порозумiння попереднiх рокiв. Тому й був вiдряджений до Є.Петрушевича представник, що мав обгрунтувати участь євреїв у виборах не як визнання де-юре приналежностi Схiдної Галичини до Польщi, а як фактор боротьби за нацiональнi i громадянськi права.

На жаль, невдовзi фатум iсторiї вiдшукав таки у своїх чорних сховищах привiд до погiршення вiдносин двох народiв. Ним послужила справа С.Штайгера, що виникла восени 1924 р., коли член УВО Теофiль Ольшанський здiйснив у Львовi замах на президента Польської республiки. Ставши на захист С.Штайгера, що був помилково заарештований, i знiмаючи з себе звинувачення в замаху, євреї переклали вiдповiдальнiсть за нього на українцiв. У перiодичних виданнях розгорiлася полемiка навколо судового процесу. Невдовзi громадську думку галичан висловила на своїх шпальтах газета "Дiло": "Утворився одноцiльний i суцiльний фронт асимiляторiв - не в оборонi Штайгера, а тiльки проти українського громадянства" (6).

Загостренню стосункiв мiж євреями i українцями сприяла й колонiзацiя Криму. Переселення радянських євреїв на пiвденноукраїнськi землi, якi спустiли внаслiдок голоду 1921 р., викликали загальне невдоволення захiдноукраїнської громадськостi.

Однак найбiльш вiдчутного удару українсько-єврейським взаєминам нанесла польсько-єврейська угода 1925 р. Її iнiцiатором був лiдер схiдногалицьких сiонiстiв Леон Райх. Намагаючись захистити права євреїв, йому вдалося повести за собою бiльшiсть єврейських представникiв у сеймi. З пiдписанням угоди євреї фактично зобов'язалися вести лояльну полiтику стосовно ПольщI.

Отже, вiтаючи зростання нацiональної самосвiдомостi євреїв, їхню боротьбу за побудову власної держави в Палестинi, українцi вбачали ренесанс єврейської нацiї в образi нового єврея, що вийде з лона колонiзаторської полiтики, єврейства, яке поведе спiльну боротьбу проти Польщi разом з iншими нацiональними меншинами. На жаль, роки українсько-єврейської спiвпрацi i порозумiння /1918-1921/ змiнилися тенденцiєю єврейського сепаратизму /1922-1924/, а польсько-єврейська угода 1925 року, на думку українцiв, "стала могилою жидiвського емансипацiйного руху" (7).

Примечания